Яких я тільки листів не отримую! Окремі з них навіть адресовані самому – свят! свят! свят! – Президентові! Виявляється, є такі, що думають, ніби я з Президентом на коротку ногу, як Хлєстаков із Пушкіним: „Ну, што, брат Пушкін?” − „Да так, брат, так как-то всьо...”, − відказує, бувало, Президент. Ба-альшой аррігінал!
Ой, щось мене занесло. Чесно скажу – з Президентом не спілкувався, а якби таке диво сталося, то я б уже сидів. Звинувачений у замаху на главу держави.
Люди виливають свій крик душі у листах, бо виховані совєтською системою, все ще вірять у магічну силу друкованого слова. Колись же ж тільки надрукуй у газеті, що в якійсь крамниці тебе обважили чи нахамили, відразу збори колективу крамниці, сувора догана, лист у редакцію із запевненням, що подібне більше не повториться. А зараз... Можна сміливо писати, що такий-то злодій і бути певним, що й волосок із голови того злодія не впаде. А зрештою, хто знає, як красти, то ніколи не сяде. Досить вкрасти мільйон. Вкрадеш менше − сядеш. Вкрадеш мільйон − будеш спати спокійно.
Але є, є наївні істоти, які думають, що ми з Президентом ходимо разом на пиво, в сауну і на пасіку. Наприклад, песик Фафік. Він так і пише: „Ви там з Президентом...” А далі починає нарікати на своє тяжке життя, бо інфляція догризає ті костомахи, які він сховав на чорний день, і всі його надії одружитися із якоюсь порядною сучкою приснули, як Бакай перед правосуддям.
А ось громадянин Л. Ч-цький жаліється мені на те, що інколи, у хвилини особливого натхнення йому здається, наче він мер Києва, і тоді він кидається підписувати якісь папери, перші-ліпші, які потраплять під руку. Коли забракне паперів, ставить свій підпис на стінах, на підлозі, на тарілках, на курячих яйцях, на крилах янголів, на хвостах білочок.
Пише також пенсіонер Леонід Ку-ма, якого мучать нічні кошмари. Уже півроку сниться йому, що він Таїсія Повалій. І ось, коли уже почав звикатися із цим образом, і тихцем приміряти окремі частини жіночого гардеробу, пити щоранку сирі яйця і прочищати золотий голос на балконі, полохаючи усіх довколишніх собак, як раптом вияснилося, що Тая зібралася заміж! І в принципі не така це вже трагедія. Трагедія в іншому – в тому, кого вона обрала. Тепер у снах Л. Ку-ма бачить наближення фатальної шлюбної ночі. Він зривається на ліжку і кричить: „Не сьогодні! Тільки не сьогодні!” Але велика багатовимірна тінь законного чоловіка неухильно наближається. Л. Ку-ма впізнає знайомий голос Яна Табачника: „Чєсть імєю прігласіть... ”, з жахом вистрибує з ліжка, вибігає на подвір’я і тільки тоді остаточно прокидається.
Я не психіатр, але діагноз можу поставити безпомильний – усе це вплив телебачення. Мені самому якось наснилося, наче я потрапляю на шоу Савіка Шустера і намагаюся вставити слово в монолог Ганни Герман. А коли це мені не вдається, я в розпачі кусаю її за литку. Мене арештовують, і я потрапляю в одну камеру з Віктором Федоровичем. У нього на грудях виколото „Донбас порожняк нє гоніт!” Він звільняє мені місце біля параші і каже: „Завтра твая очєрєдь пол мить”. З горішньої лежанки озивається колишній міністр транспорту: „І парашу винести не забудь!” В цей момент у заґратованому віконці на дверях з’являється голова пані Станік: „Хіба я, блін, не попереджала, що в мою зміну мертва тиша?! Тиждень без телевізора!” Вся камера гірко ридає.
Коли я дивлюся на президентське ток-шоу, де кілька старанно підібраних журналістів пропонують кілька старанно підібраних запитань, на які гарант дає старанно підібрані відповіді, мені хочеться вити на Місяць. Тоді і я сідаю та пишу листа Президентові. Наприклад, такого: „Шановний пане Президент! Ви мені нагадуєте людину, яка почепивши на шию камінь, збирається перепливати Дніпро. Але є одна відмінність – у вас на шиї два каменя: Балога і генеральний прокурор. Третій камінь, який ще донедавна бовтався у вас на шиї і нагадував своїми обрисами київського мера, здається булькнув, з чим я вас і вітаю. Бажаю вам з таким самим успіхом позбутися і решти, інакше ви, як і та гоголівська птаха не допливете до середини Дніпра”.
Я втішений, що з’явився сайт, завдяки якому я зможу поділитися своїми снами, листами, телевізійними мареннями і кошмарами. Бо я ж так само вихований совєтською системою і підсвідомо вірю, ніби друковане слово може впливати із такою ж силою, як сонячне проміння на одяг, що залежався у шафі − уся міль покидає його і гине.
(фото - belila.narod.ru)