Опісля Великодня наступає повний релакс і важкість у шлунку. Свято, окрім всіх інших духовних конотацій, є гучним фіналом Великого посту навіть для тих, кому він (піст) по цимбалах. До запаморочення cмачнюче свято. У всіх тупувато-лагідний вираз обличчя і бажання гепнутися на канапу з важким диханням морського котика на «лєжбіще». При повній відсутності інших думок, зігріває лише одна, солодка, думка, що холодцю ще баняк, і пасочка з чаєм… На десерт – фестал. Або мезим. Їсти вже не можеш… зупинитися. І от в стані такого повного розпруження, млосно облизуючи ложечку з-під чергового смаколика, якось мимоволі повертаєш на гастрономічну тему взагалі і на її ТБ-відображення зокрема. Хоча б тому, що валяєшся перед телевізором. На нашому загальному ТБ виокремлюється така тенденція – кулінарних програм до біса і одна гірша за другу. Хоча, як можна нудно розповідати про святе - про їжу!, і, тим більше, в країні із багатющими традиціями національної кухні і ментальною любов’ю попоїсти? Десь там, на «кабелі», є спеціальний канал «Меню», але то для обраних і затятих. А пересічні клацають кнопками загальнонаціональними, доступними для всіх. Бачать вони здебільшого нудне. Хоча, ні, є одна пристойна кулінарна програма, але, як завше, виробництва «вороженьки продакшн» - «Їмо вдома» із Юлією Висоцькою. Легко, невимушено і просто, без натуги. Нормальна передача «з кухні» (і річ зовсім не в тім, що кухня ця в заможному домі і Висоцька, як дружина метра світового кіна, може собі дозволити будь-що з будь-якого супер-магазину. Я ж не про зміст її холодильнику, а про концепцію і якість програми, в якій вона - просто ведуча). В наших кулінарних програмах ведучі теж не останні люди, а зірки, і продукти у банячках далеко не другосортні, але все в купі не їстівне. Ну не хочеться мені слухати патякання чергового «гостя» і записувати рецепт того шедевру, якого запихає в того гостя ведучій. Не лізе. Всі програми нудні і всі на одному певному рівні. Але виявилося, що не має меж недосконалості. Мене вже деякий час тішить програма-катастрофа «Звана вечеря» (СТБ). Формат, звісно, не наш, але на те й фарш, щоб з нього зробити свою котлетку. Вийшла ж «манна каша з хроном» - основна наша телевізійна страва. Незрозуміло, навіщо витрачати гроші і ефірний час, якщо все таке ж їстівне, як дитячі пасочки з піску і за рівнем десь близько тому ж копирсанню у пісочниці.

Концепція програми не складна – п’ятеро людей, представники різних соціальних і професійних груп, ба навіть конфесій, вигадують якусь культурну програму із пригощанням, по черзі запрошують до себе у гості всіх учасників, а потім гуртом вибирається найвдаліша вечеря. В основі мотивації – грошова винагорода. В принципі, можна розгорнутися і зробити карнавальну річ плюс шампанське. Натомість, звиняйте, шмурдяк. І тоскно і млосно. Нагадує конкурс від «масовика-затєйника» для відпочиваючих санаторію доби розвинутого соціалізму. Мало того, що за драматургією це за межами добра і зла, так час від часу ще й нудота підкочується до горла, бо ж іноді камера крупно бере руки готувальника, а в того брудні нігті. Бе-е. Вбозтво у всьому. Причому, від першого до останнього кадру. Я розумію, що не всі живуть у палатах кам’яних, але ж у камери є властивість робити опуклою кожну деталь, і в результаті недоліки просто волають з екрану. А світло? Це ж феєрія! Там що, всього два прибори, які світять «в лоб»? Світло на знімальному майданчику це чи не головне. А тут, в результаті всіх знімальних потуг, виходить поганеньке «хоум відео» пиятики, яке слід було б показувати під загальний регіт із коментарями «ну ти, Вася, і дав!». Про процес приготування і поглинання їжі я взагалі мовчу, у даному випадку природніше було б обійтися плавленими сирками. В чому сенс цієї програми, непродуманої, неестетичної і погано зафільмованої? Ну, з учасниками все зрозуміло, вони хочуть приз у 5 тис. гривень. А навіщо так карати глядачів? Тішаться від перегляду, наскільки я розумію, лише родичі і близькі друзі «звановечерівців», масовий глядач переключається на серіали. Та ж жуйка нескінченна, але принаймні «із смаком м’яти і кавуна», а не з присмаком блювоти.

Власне, йдеться тут вже не про відверту халтуру чи непрофесійність телевізійної команди. Так надавати копняків базовій цінності – їжі і її колективному споживанню, як першому загальнолюдському ритуалові, могли лише в часи некрофільного філогенезу. Нажаль, доба постмодернізму, яка ніяк не хоче спливати, саме цим і характеризується. Депресивність як основа сучасного існування. І це лише підкреслюють такі «веселі і смачні» програми. Щось не задалося у Данському королівстві. Те, чим нас годують, стає кісткою в горлі. Не хочу і не буду.

Іда Ворс

(ілюстрація - oper.ru)