От уміють у нас зробити з мухи слона, то таки уміють! У цьому я переконався, подивившись «Свободу слова» з Андрієм Куликовим минулого тижня. Як на мене, влаштовувати шоу з приводу такої дурниці, як лялька Гітлера, шкода часу. Андрій Капустін, зі статті якого усе й почалося, нічим фактично не відрізняється від Бузини. Ляльки Гітлера продаються по всьому світу, і вони не тільки тайванського виробництва. Я принаймні бачив їх у всіх країнах Східної Європи, всюди там, де бувають туристи. Продають їх і у Москві, і у Петербурзі. Та більше того! У Росії можна придбати безліч антисемітських і профашистських видань. Досить відвідати Петрівку, щоб переконатися, яка маса цієї літератури видається у Росії. Але чомусь із цього приводу не лунають істеричні завивання Ганапольського.

Те, що в Україні цілком відкрито ходять із портретами Сталіна й Леніна, які знищили набагато більше українців, ніж Гітлер, нікого не обурює. Це нормально. Але портрет − це одне, а лялька – інше. Мене б ані лялька Сталіна, ані Леніна, ані Щербицького не обурила б, бо кожна лялька – своєрідна пародія. Тому я нічого жахливого в тому, щоби продавалися ляльки Гітлера, не бачу. Що ж у тій ляльці такого, що може обурити? Вона ж кумедна. Це скоріше посміховисько з Гітлера. То чому фільми, в яких висміюють і пародіюють Гітлера, можна демонструвати і на російському, і на українському телебаченні, а лялькам на Андріївський узвіз зась?

Але коли за діло беруться журналісти з бузини, то маємо те, що маємо: заяви про фашизацію історії України.

На мою думку, з часом Гітлера чекатиме те саме, що й Чингізхана. Останній вирізав до ноги цілі міста, нищив культурні пам’ятники, але зараз про нього знімають позитивні фільми й цілі серіали. За два-три покоління буде те саме й із Гітлером. Шкода, що ми вже цього не побачимо, аби гідно обуритися.

Я не буду тут розводитися про те, що фашизація історії України − штучний міф. Нічого такого насправді і близько нема. Коли в Росії видають книги про генерала Власова, про трагедію донських козаків, які воювали на боці німців, а потім їх англійці та американці видали росіянам, то ніхто ж не волає про фашизацію історії Росії. А між іншим, до відома бузин, жодного бандерівця чи вояка дивізії «Галичина» західні союзники не видали, а навпаки прийняли у себе. Чи сталося б це, якби за ними були якісь злочини?

Коли пролунали слова ведучого: «Я запрошую письменника Олеся Бузину», я припух. З яких це пір автор журналістських побрехеньок став письменником? Може, пора вже його назвати й істориком? Я особисто не проти провокацій, але псевдоісторичні провокації Бузини − це суцільна брехня, яку легко розмазати по стінці. На жаль, до студії не запросили жодної людини, яка могла б це ствердити. І, коли Бузина пішов в атаку, вимагаючи назвати бодай одну його брехню, − о жах! − ніхто нічого назвати не зміг.

Про Ганапольського я досі мав трохи кращу думку. Але вочевидь, коли питання стосується України, то найдемократичніший російський демократ, навіть якщо він представник біблійного племені, неодмінно перетворюється на імперіаліста. Це ще Володимир Винниченко помітив. Арія московського гостя не вписується у жодні пристойні рамки. Бризкати слиною на бідну ляльку Гітлера в Україні і не бачити у себе такої ж самої − це вже схоже на маразм.

«Как можно праздновать победу над соседом!» − волає Ганапольський, розписуючись у черговий раз у своєму великодержавному шовінізмі. Та не тільки можна, а й треба. Адже це чинять усі цивілізовані країни, вуйку ти дурний. Бо нема таких сусідів, які між собою б не воювали. А у тих війнах неодмінно були і чиїсь перемоги, і чиїсь поразки. А відтак мексиканці святкують успішний штурм Аламо, американці ж навпаки − святкують героїзм оборонців Аламо, французи святкують перемогу над прусськими й австрійськими військами в епоху Наполеона, англійці − Ватерлоо, поляки − Грюнвальд, шотландці − перемоги над англійцями і так далі. А скільки фільмів можна згадати, де сусіди човпуться із сусідами!

Недавно ток-шоу «Национальный интерес» (телеканал РТР) було присвячене невдячній Україні. Вів його не першої свіжості тележурналіст Дмітрій Кісєльов. Компанія там зібралася ще та − Павловській, Рагозін і інші − щоб гнівно осудити указ нашого Президента про відзначення 350-річчя Конотопської битви. І тут Мітя Кісєльов не втримався, щоб не уточнити, що йдеться про «единственную военную победу украинцев над русскими».

Ну, таким недоучкам, як Мітя, нема чого дивуватися. Хоча міг би, перебуваючи в Україні, бодай «для прілічія» почитати історію, з якої б дізнався, що це не єдина НАША перемога над НИМИ. Маю на увазі, звичайно, не народ, який породив Мітю. Нагадаю хоча б перемогу князя Костянтина Острозького над московським військом під Оршею у 1514 році та успішний похід Сагайдачного на Москву.

Так от усі, хто зібрався на тому ток-шоу, дуже обурювалися, що в Україні хочуть святкувати перемогу під Конотопом. А я подумав собі: чи можливе таке ток-шоу наприклад у Німеччині з приводу польського святкування битви під Грюнвальдом? Чи обурюються французи, коли англійці тішаться Ватерлоо? Чи перестали японці імпортувати корейські товари, коли побачили черговий фільм про те, як мужні корейці луплять японських інтервентів? Та ні, вони разом із ними розігрують театралізовані дійства.

Крім того, у нас же в сусідах не тільки Росія. А то, за логікою Ганапольського, слід заборонити і фільми про Хмельницького, аби не образити поляків. А як же із турками бути? Це теж наші сусіди. Тому про Сагайдачного і битву під Хотином − мовчок?

Та найдикішою для мене виглядала не буза Бузини, Ганапольського і недовченого циніка Пояркова, а те, що дехто із учасників шоу почав відхрещуватися, ніби ідея відсвяткувати Конотоп не всенародна, а президентська.

Воістину − раба нам вичавлювати із себе доведеться ще довго!