Телевізійники отримали

Запрошення у сумочці, високі підбори, урочистий макіяж – я іду до Національного театру опери та балету на святкування Дня телебачення і радіо.

Коли я дісталася центрального входу театру, там вже зібралися бадьорі керівники регіональних ТРК. До початку святкування залишалося якихось п’ять хвилин, тому я побігла до холу і відразу потрапила до галасливого гурту сивочолих журналістів. Навкруг цокали бокали з шампанським, лунали вітання й побажання.

Здебільшого на свято прибули керівники регіональних ТРК. Столичні ж у цей час певно піднімали рейтинги каналів. Мене зацікавило, чи керівники регіональних телерадіокомпаній ставлять собі за мету рівнятися на «центральне» телебачення. Оглядаючись довкола, в надії знайти співрозмовника, щоби прояснити для себе це питання, я помітила серед гостей генерального директора Черкаської ТРК «Рось» Михайла Калиниченка. Він не втрачав часу дарма, поновлюючи і встановлюючи контакти з колегами. На моє питання пан Калиниченко відповів наступне:

«У День телебачення і радіомовлення я не хотів би на ваше запитання відповідати критично. Хочу сказати вам однозначно, щоб ви зрозуміли раз і назавжди: на сьогоднішній день все, що робиться в інформаційному просторі, – це не вимога суспільства, це вимога грошей, на превеликий жаль. І тому дуже багато викривлень. Якщо візьмете любий центральний канал, ви це зрозумієте. Є гарна інформація, розважальні програми, але в переважній більшості російські. Там ніколи не було теми людини, дитини, не було того глибинного українства, яке має бути постійно. І повірте, через деякий час ми зрозуміємо, що в гонитві з центральними каналами за сенсацією, ми вихолостили глибинне українство як таке. І це, за великим рахунком, трагедія. До продукту державних каналів можна мати претензії, але вони віддзеркалюють найважливіші мотивації суспільства».

Дякую, пане Михайло, як ви і просили, я зрозуміла раз і назавжди, клянуся Українством!

А тим часом ведучі урочистої частини свята – Василь Ілащук та Людмила Харів – кермували на сцені. Ілащук як галантний джентльмен осипав Харів компліментами й гарно поставленим голосом народного артиста України запрошував до мікрофона виступаючих. Наступні 30 хвилин під святкову музику роздавали почесні грамоти, ордени і звання. Роботу Тамари Щербатюк («Надвечір’я», Перший національний) відзначили орденом княгині Ольги ІІ ступеня. Святослав Цеголко (5 канал) став заслуженим журналістом. Кабмін нагородив Ігоря Куруса (Нацрада України з телебачення і радіомовлення) почесною грамотою й пам’ятною відзнакою. Колишня найкраща подружка дітей, що дивилися «Вечірню казку» на Першому національному, Алла Мігай, стала заслуженим діячем мистецтв України.

З усіх привітань й очікувань найбільше мені сподобалися мрії Анатолія Мурахівського, першого заступника голови Держкомтелерадіо:

«У цей святковий день я хотів би поділитися з вами кількома своїми мріями. Перша: щоби конкуренція у сфері телебачення і радіомовлення знайшла свій новий вектор. Щоби ця конкуренція була не боротьбою за рекламодавця, а боротьбою за глядача і якість телерадіопрограм. Друга моя мрія, щоб і державний сектор телебачення та радіомовлення, і комерційний, по своїй сутності склав в Україні систему суспільного мовлення. Щоби, врешті-решт, ми виробили той продукт, який чекає наше суспільство. І остання моя мрія, яка ґрунтується на аналізі інформаційної ситуації в світі і Україні – щоб наша країна стала інформаційно самодостатньою державою. Щоб ми наробили стільки національного інформаційного продукту, щоб жоден іноземець сюди втиснутися не міг. Щоб Україна не була плацдармом для інформаційно-психологічних операцій. Щоб нам було щільно і цікаво в нашому національному телерадіоінформаційному просторі».

Та не переживайте, пане Мурахівський. Наробимо, і наробимо щільно. Заприсягаюся!

Василь Ілащук, в.о. президента Національної телекомпанії України, начебто жартома назвав Мурахівського мрійником, і розпочав розважальну частину. Минулого року гості змогли насолодитися оперою Carmina Burana. А цього разу ми розрадилися «Піккардійською терцією», Оксаною Білозір, Іво Бобулом та іншими. Особисто я насолодилася Бобулом. Дуже шкода, що він співав так мало, я би могла слухати його вічно. Позаду мене жіночки увесь час коментували те, що відбувалося на сцені, а ще виявляли готовність попозувати мені. Частинка зубрів журналістики поснуло. Я подала на сцену кілька знаків, щоб там не дуже голосно співали, але, зрозумівши, що співають під фонограму, заспокоїлася. Святкування закінчилось виносом на сцену букетів від держави. Я зібралася вже йти додому, як побачила, що значна частина людей піднімається на другий поверх. Виявилося, що організатори накрили столи й розлили випивку в чарки, передбачивши, що концертна частина забере багато емоцій.

Згадавши, що мене дома чекає голодна Муся, я збігала наверх і набрала в кишені салатів. Буде дівчинці що попоїсти і чим відсвяткувати.

Цілую, вітаю, люблю, пам’ятаю!

Дуся.