Анжеліка, тримайся! Всі з тобою

Вчора Анжеліка Рудницька, обличчя легендарної «Території А», презентувала свою виставку «Прамісто» в Національному заповіднику «Софія Київська».

Коли до виставкового залу прибігла я, там вже зібралася купа людей, а Олександр Бригинець роздавав інтерв’ю направо і наліво. Першою була журналістка з ТРК «Київ», потім журналістка з «Плюсів» – марафон розмов із медійницями продовжувався аж до кінця вечора. У сусідньому залі Дмитро Джангіров по телефону вирішував справи, важливість яких не підлягає сумнівам, судячи з напружено-вдумливого виразу обличчя Дмитра Георгійовича. Пан Джангіров увесь час ховався від мого фотографа, а потім і зовсім кудись щез. Заплутував сліди або ж так своєрідно кокетував.

Потроху почали прибувати гості, кожен другий – телезірка. Тут тобі і Костянтин Грубич («Інтер»), і Анатолій Борсюк («Плюси»), і Лідія Таран (5 канал), і Тетяна Гончарова, і Ірина Геращенко (НУНС). Чекали міністра культури та туризму України Василя Вовкуна, тому урочисте відкриття затримувалося.

Колись я відзначила для себе Анжеліку за її /withoutsection/article/27603/2006-03-23-anzhelika-rudnitska-podala-v-sud-na-pershii-kanal/, але за її професійними успіхами, зізнаюся, не стежила. Тому вирішила всі білі плями зафарбувати інформацією прямо тут, на місці. Блукаючи між гостями й шукаючи очима чорняве жагуче волосся Рудницької, я раптом почула слова: «Анжеліка не прийде на відкриття, вона вже як півроку прикута до ліжка». Я засмутилася і розгубилася. Я ж знала, що Анжеліка змогла стати на ноги, виходила на сцену, записувала пісні французькою.

Поки ваша Дуся стояла у роздумах, Борсюк гукнув Грубича й тицьнув пальцем на текст у рамочці на стіні. Це було звернення Рудницької до відвідувачів виставки. Анжеліка дякувала всім, хто знайшов час прийти, й висловила сподівання на швидку зустріч з усіма її шанувальниками. Дівчина писала, що натхнення черпає у «щоденному подоланні дикого болю, розчарування у найважливіших людях й нестерпної самотності». Настрій перестав бути святковим.

А тим часом журналісти метушилися у залах, Геннадій Попенко (Новий канал) погравав м’язами під тісненьким светром й не випускав із рук талії своєї супутниці. Я ж пішла до Лідії Таран, щоби хоч трохи дати собі розради розмовою з приємною людиною. Ліда розказала мені, що малеча знаходить чим себе розважити: гризе різні предмети, п’є рідке мило, їсть туалетний папір. Її чоловік, Андрій Доманський, скоріше за все, на Новий рік вестиме корпоратив, тому Ліда буде шукати компанію з сімейних людей або залишиться вдома з донькою.

Поки ми розмовляли, до зали зайшов Василь Вовкун, й швиденько організувалося відкриття «Праміста». Про творчість Анжеліки говорили коротко й натхненно. Запросили мистецтвознавця, яка високо оцінила роботи Рудницької і сказала, що Анжеліка працює в стилі авангардний традиціоналізм.

Олександра Бригинця оточили друзі й знайомі, які передавали квіти й вітання для хворої дами його серця.

Я пішла роздивлятися картини, як раптово перед моїм носом з’явилася шапка з хутром. За прекрасним манікюром та чоловічим голосом я розпізнала Дану National. Розмахуючи руками, вона розповідала про свої тридцять три нещастя. Нещодавно на неї напали, хотіли пограбувати і зґвалтувати, але вона все ж таки змогла дати відпір. За Даною я побачила Наталі Розинську (Перший національний). Баронеса елегантно показала пальчиком на свої туфельки й запитала, чи знаю я, хто їх змоделював. «Ів Сен Лоран», – відповіла я, чим загнала Наталі у секундний ступор. Скориставшись цим, я накинула пальто на плечі й побігла додому до Мусінди.

Ідучи вечірнім Києвом, я думала про Анжеліку. Тримайся, дівчинко, видужуй! Всі з тобою.

Дуся.