Іноді мені подобається програма «За Вікнами». Цій команді часом вдається за годину довести мене до такого емоційного накалу, який можливий лише при відвідуванні нещасних у столичному зоопарку. Але іноді (я це слово ще не раз повторюватиму, бо у журналістів «За Вікнами» успіх сюжетів доволі хвилеподібний) складається враження, що їхні амбіції стосовно журналістських розслідувань трохи перебільшені.

Ось, наприклад, буває таке, що новачок стає на лижі, і йому чомусь одразу вдається проїхати цілих кільканадцять метрів, не розтягнувшись у шпагаті. Наступного разу він, думаючи, що заручився підтримкою якихось лижних богів, уже підходить до схилу швидше і з виразом професійної втоми на обличчі. Але цього разу справедливість нарешті спрацьовує, і ноги нашого лижника одразу плутаються на радість і втіху спостерігачів. Приблизно так само рухаються слизькими темами розслідувань «завікнівці». Інтуїтивно вони ще з самого початку правильно намацали шлях до людського серця. Соціальні питання у них гострі й болючі. Сюжетам вистачає драматизму і бажання допомогти беззахисному споживачу. Однак нерідко за таким телевізійним гуманізмом творці приховують елементарні телевізійні маніпуляції.

Ось вам сюжет про мережеві компанії, яких на ринку України щороку стає все більше. Перед вами тьоті, які мріють пройти усі мільярд рівнів бізнесу і нарешті стати мережевими королевами. Свого часу завдяки простим психологічним прийомам їх завербували у цю справу. Тепер уже вони випробовують практичні поради з посібників на інших тьотях. Але не все так просто. Ці прийоми дуже хитрі, вони змусять вас купити ось це мило або ці рейтузи. Будьте обережні, ви можете попастися на гачок. Все.

Це була скорочена версія останнього сюжету програми спеціально для тих, хто не дивився її минулої неділі.

І от мені, людині, яка ще не купила диво-рейтузи і лікувальні камінці з Тибету, але яка вже встигла придбати рідину для миття посуду у мережевої компанії, просто цікаво, чому журналісти «За Вікнами», які вже зі спритністю Бонда орудують прихованими камерами, полінувалися хоча би трохи диференціювати ці самі фірми, хоча би на око, нюх і смак проаналізувати якість їхньої продукції і не давати настільки однобокий погляд на саме їхнє існування. Перед вами приклад типового журналістського ходу для цього розслідування: одна жіночка в довірливому екстазі розповідає, як їй подобаються гігієнічні засоби від її роботодавця, а одразу за нею магічна рука монтажера приклеює слова іншої жінки, яка спокійно пояснює це звичайною маніпуляційною технологією мережевої компанії. Така проста комбінація - коли за кожним оптимістичним «так» іде цинічне заперечення - застосовувалася в сюжеті не раз.

Мою знайому нещодавно звільнили з роботи. Вона працювала у банку консультантом із питань кредитів. Працевлаштуватися за спеціальністю, як не дивно у цей час, їй не вдалося. Тому, замість того, щоби банально вмерти з голоду, вона пішла працювати у мережеву компанію. Не для того, щоби заробити мільйон, а просто певний час перебитися тим, що є. Виходить, ненавидіти представників канадських мережевих компаній значно легше, якщо серед них нема знайомих чи навіть вас самих.

Якось канал National Geografic транслював фільм про виробництво героїну в Афганістані та поставки його у розвинуті країни. 1/3 усієї програми була присвячена афганським людям, для яких приготування наркотику - це чи не єдиний спосіб прогодувати сім'ю у цьому регіоні. Це я намагаюся довести, що захищаю зовсім не Гербалайф та його друзів, а ті можливі сторони, з яких їх можна показати.

Насамкінець, щоби продемонструвати різнобічність свого погляду на журналістів «За вікнами» і не здаватися божевільною моралісткою, зізнаюся, деякі їхні розслідування здаються мені неймовірними. Навіть не згадаю, хто ще міг так реалістично і при цьому небезнадійно показати хворих на лейкоз дітей чи пацієнтів психіатричних лікарень. Тобто можуть, коли хочуть А це вже про багато свідчить!

Фото blogs.townonline.com