І Дуся, і Леся Сакада вже висловилися з приводу фільму "Тарас Бульба". З досить оригінальними думками до дискусії долучилася Люба Цибульська. Всім, кому цікава тема, рекомендую. Дуся.

Я не збиралася писати про Тараса Бульбу, очікуючи, що його прем'єра увійде в перелік вторинних подій минулого тижня, однак він викликав у оглядачів стільки спротиву, що й мені захотілося долучитися.

Насправді, це дивно, що російський фільм має такий національний резонанс. Таке враження, наче не кіно показали, а сам президент прийшов на роботу в косоворітці з Глебом Павловським під руку. Думаю, якби була у нас хоча б парочка власних таких бортків, то скандал навколо чергового фільму «великой непобедимой страны» навіть і не зародився би. Звинувачувати Бортка можна лише у режисерських недоліках, але ніяк не в національних перекручуваннях. Російська Федерація, як держава з потужною системою ідеологізації своїх громадян, не могла зняти фільм, в якому б козаки боролися «за Україну». З іншого боку, якби вони дійсно кричали це «За русскую землю!», богоцариці Катерині ІІ не треба було б їх ліквідовувати. Але режисер картини не мав часу і державних грошей на такі роздуми. У важкий період треба піднімати дух свого народу - а як це зробити краще, ніж не опустивши його у своїх сусідів. Так уже склалося історично: щоби втримувати таку здоровенну територію, треба було залякувати ворогів, знищувати їхній бойовий військовий гарт, тим самим піднімаючи самооцінку та градус радості у власного населення. Тому вибачатися Бортку перед нами нема за що.

«Тарас Бульба» має небагато спільного з Україною та Гоголем, зате влучно реагує на усі душевні вібрації звичайних росіян. Зрештою, ми теж могли б показати світу, як ми бачимо Петра І, і не лише в психоделічному артхаусі «Молитва за гетьмана Мазепу», а й у масштабній та маркетингово прорахованій стрічці. Але ж в Україні подібних національних амбіцій нема. Ще у 2006-му бажання зіграти Тараса Бульбу висловлював Жерар Депардьє, проте, захопившись, за чутками, даруваннями актору виноградників, Віктор Андрійович, під патронатом якого здійснювався цей проект, не зробив нічого, аби втілити його у життя. Виявилося, що нема фінансування (ця фраза сама по собі могла би стати національним лозунгом країни). Думаю, французький метр зіграв би не гірше за Ступку, і взагалі кіно б мало обличчя не Комуністичної партії Росії, а середньої, але добротної європейської стрічки. Особисто для мене казка про відсутність грошей звучить дивно і якось непереконливо, особливо щоразу після перегляду хронік Сезонів моди чи програми «Світське життя». Фінансування може не вистачити на машину часу чи космічну ракету, але не на екранізацію світового хіта. Якщо пожертвувати кількома сумочками Hermes Ірени Кільчицької, можна було б не лише врятувати наш мозок від її розповідей про них, а й зняти цілком пристойне за місцевими мірками кіно. Але сумочки красиві, і Катя Осадча обов'язково про них запитає, тому фільми ми дивимося російські. Зазначу - нормальні російські фільми - це вже не пригоди Гоши Куценка і його авто, але ще не великий епос про рятівну місію «русского лидера». Бортко, з точки зору свого патріотизму, робить цілком правильні дії. Звинувачувати тут хочеться лише самих себе, бо схема дуже проста - інвестиції у масове вітчизняне мистецтво можуть стати не лише успішним бізнесом, але й частиною програми зі збереження культурного спадку.

Щодо Богдана Ступки, нещодавно в інтерв'ю журналу «Топ 10» він порівнював жінку з конем, бажаючи, напевно, зробити таким чином жіночій аудиторії комплімент. Мовляв, обидвоє вони такі непередбачливі... Це я про те, що здоровий глузд із талантом не обов'язково йдуть поруч. Відповідно його вибір, так само, як і Остапа Ступки, не став несподіванкою. Тому не варто ображатися. Канал «Інтер», наприклад, концерти Максима Галкіна і народного артиста України Миколи Баскова щотижня показує. І нічого, якось живемо...