Окрім прогулянок хащами iнтернету, моя Муся також радіо слухати полюбляє. Буває, вилізе на дах з антенкою і «Ехо Москви» ловить. Так воно їй подобається - словами не передати. А ще вона просто у захваті від харизми їхнього головного редактора Олексія Венедиктова. Який дядько...
Вирішила я порадувати Мусю і нарила для неї цікавенькі роздуми Венедиктова.
Думка номер раз: iнтернет у журналістиці
Щодня стикаємося з такою історією, як iнтернет, і він абсолютно змінює нашу роботу. Ось дивіться, коли наприкінці березня пролунали вибухи в московському метро, двоє професійних журналістів «сіли» на Twitter. Я чітко розумів, що одна справа - мої кореспонденти на станціях метро «Парк культури» і «Луб''янка», інша справа - кореспонденти телебачення та інформаційних агентств, які забезпечують нас оперативною інформацією, і третя справа - власне спостерігачі або учасники подій, які відразу почали писати у Twitter. Так от, двоє моїх колег випали з робочого графіка, вони добу барабанили пальцями по клавішах і багато інформації взяли з соціальних мереж. І це сьогодні проблема. Її суть полягає в тому, що люди, які пишуть у живому журналі, інших блогах, не несуть абсолютно жодної відповідальності. Якщо ви користуєтеся такою інформацією, то маєте розуміти рівень ризику і відповідальності, яку берете на себе.
Адже надзвичайно важливо, щоб людина, яка веде свій щоденник або блог, розуміла, що фактично вона стає журналістом і виконує його місію. Він побачив і записав, побачив і записав, при цьому не несе жодної відповідальності перед суспільством, читачами або слухачами за свою інформацію. Адже може бути так, що інформацію він вигадав і написав. Професійні журналісти в таких випадках отримують купу інформації з місця події, і в таких умовах доводиться писати. Це виклик журналістиці.
Існують спеціальні служби, які через вигадуваних блогерів навмисне зливають дезу в інформаційний простір, ви також iз цим стикаєтеся напевно. Автори публікацій навіть не знають, що відбувається, в тому сенсі, що ними маніпулюють. Необхідна інформація таким чином, через блогерів, потрапляє у пресу, потім у громадські чи державні структури. Це теж факт, це теж виклик і елемент свободи слова, але тільки це вже не свобода слова, а свобода мукання.
Думка номер два: як помирають журналісти
За останні кілька років у Росії загинули 16 журналістів, і проблема не в тому, що вони загинули, а в тому, що влада не розслідує ці вбивства як належить.
На мій погляд, у нас професія, пов''язана з ризиком, вона небезпечна. Ви не знаєте, за що в під''їзді ви можете отримати кийком по голові. Наприклад, ви написали про ринок контрафактних медикаментів, або футбольну команду, або погано написали про концерт Алли Пугачової - ви все одно отримуєте кийком по голові. І це не жарт. Може, в Москві цього немає, а в російській провінції це часто-густо. Я би сказав, що в Москві вбивають за політику, а у провінції - за такі речі. Журналіст написав і наступив на чиїсь інтереси.
Думка номер три: хто і як контролює журналістику
Ви знаєте, у мене один раз на два місяці розмова з Путіним. Якщо хтось незадоволений, то це дуже добре, це означає, що ми працюємо професійно. А чому, власне, має бути по-іншому, ми що, їх обслуговуємо?.. А що стосується того, що влада постійно хоче маніпулювати журналістами або змусити працювати журналістів так, як вона хоче, то це природа влади.
Так, є неприємні розмови. Кілька днів тому була неприємна розмова з директором ФСБ, голос у присутності колег один на одного підвищували, і що?.. У нього своя робота, у мене - своя. Про наслідки таких розмов мої співробітники нічого не знають. Уранці у мене сніданок iз директором ФСБ, в обід ‑ коньяк iз міністром закордонних справ, а вечеря ще з кимось. У практичному плані, якщо влада захоче чогось, то проблема відразу знайдеться, прийдуть і скажуть, наприклад, iз санепідемстанції, що у нас таргани... Правда, ще не приходили, тільки обіцяли.
Любі мої, сподіваюся, вам подобається те, що я пишу, і ви не знаєте, де я живу :) Піду собі радіо послухаю...
Дуся
Фото Яни Новоселової