Поки Дмитро Гордон їде ламати мені руки й бити *бало, напишу ще декілька рядочків. Може комусь захочеться скласти йому компанію.

Дивлюся «Рандеву» зі Світланою Вольновою. Світська левиця ходить по супер-маркету в пошуках партнера для подруги. Разом вони всіх уважно оглядають, вивчають, обирають. Підходить Вольнова до наступного кандидата. Починає бесіду. Той виявляється іноземцем - з Персії. Левиця щиро дивується: «Неужели? Надо же! А я думала вы наш - русский».

Це та, яка живе в Україні, на центральный вулиці української столиці з вікнами на Майдан Незалежності і працює на українському телебаченні, роблячи передачу для українських глядачів.

Але «наш» для неї, бачите, не українець, а саме «рускій». У світської левиці язик не повертається сказати «українець»? Вольнова не лише не говорить українською, вона не мислить, не відчуває, не усвідомлює себе українкою, хоча б за громадянством, хоча б за формальною належністю до України. Бач, яка бариня!

Це для таких як вона «рускій» - «наш». Для українців, які знають історію, «рускій», тобто московіт, ніколи не був і не міг бути «нашим». Хіба що тільки ворогом. Вічним і заклятим. Бо так як росіяни з українцями, «наші» не поводяться. Лише чужі. До речі, чи не саме такими для Вольнової є, власне, українці?

Оля Полякова ходить з натуральним кокошником, у Вольнової ж він умовний, на ментальному, сказати б, рівні.