Вчера я побывала на концерте Вахтанга Кикабидзе, который состоялся во «Дворце Украина». Пока зрители ожидали начала концерта, я заметила в зале экс-президента Украины Виктора Ющенко.

Виктор Андреевич был без супруги и детей. Сидел не в ВИП-ложе, а в 17-ом ряду партера, сразу возле прохода. И, раз уж он присуствовал на концерте как обычный зритель, я не упустила возможности пообщаться с экс-президентом Украины.

- Вікторе Андрійовичу, чому ви вирішили прийти на цей концерт?

- Перш за все тому, що це велика людина, великій друг моїй країни і моєї нації. Тому, що ця людина в своєму житті багато зробила не як актор, не як соліст, на мій погляд. У Вахтанга велике грузинське серце і любов до своєї країни. Він часто робить вчинки, яким хочеться аплодувати. Вчинки великого виміру. І те, що останні сім років він себе позиціонує і в грузинському питанні, і в українському питанні, як мало хто з аналогічних зірок, - в цьому є якісь повчальний приклад.

Знаєте, коли частина українських зірок стоїть в черзі біля Червоної площі, цей великий грузин вже сім років туди ногою не ступав - за те, що зробив Путін і його політика з Грузією. Доки Грузія не отримає від Путіна вибачення, за те, що він зробив, він туди і не поїде.

- Ви особисто знайомі?

- Знайомі. Спілкуємося. Дуже гарно спілкуємося. Він скоро буде у мене у гостях. У нас була пару місяців тому гарна зустріч, гарна вечеря. Все проговорили. Те, що актуально для мене, для нього. Це дуже гарна людина.

- Бачу, ви прийшли не один?

- Це мої сусіди. Всіх циган забрав у селі…

- Коли Вахтанг Константинович прийде до вас у гості – чим будете пригощати?

- Він, до речі, любить просту кухню. Це теж його характеризує. Він любить просту українську кухню, хоча, звичайно пропагує і прославляє свою національну, і це йому легко вдається. Але в Україні він любить їсти наш борщ, смажену рибу, картоплю, капусту квашену.

- Вікторе Андрійовичу, непросте питання, але як ви бачите майбутнє України?

- Я думаю, що відповідь теж нелегка. Те, що зараз відбувається в Україні, наповнює всіх нас великим сумом. І не тільки від того, що довгі роки так званий друг і сусід став лютим ворогом. Якого, до речі, ще не навчилася ненавидіти Україна.

Як сказав великий гуманіст Ілля Оренбург, «щоб побороти ворога, ви повинні його зненавидіти». Так він вчив перемагати. Я думаю, що ми пройдемо великі уроки, ми будемо сильнішими, але ми дорого платимо за це.

Найбільша, мені здається, наша проблема - це наша слабка ідентичність. І Путін б’є там, де ми найменше українці. Він це добре розуміє. Де тонко, там і рветься.

Росія закінчується там, де закінчується російська мова.

Для того, щоб ми реально стали сильніші і перемогли Путіна – а я вірю в це абсолютно, бо на нашій стороні правда і на нашій стороні Бог – треба розуміти, що відповідь знаходиться в нас. В нас самих. Чи зрозуміємо ми як нація, що в нас один ворог, що ми не ділимось в думках, хто такій Путін, що таке Росія і як перемагати ворога? Коли ми дійдемо до спільного знаменника, я переконаний, що ми не тільки Путіна переможемо. Ми будь-якого ворога переможемо. Але вийти на це поняття сьогодні нам дуже важко. Ми говоримо про будь-що – комуналку, тарифи, курс валют. Але майте на увазі - нам силу дає інше. А ми його губимо, ми на нього не звертаємо уваги і говоримо, що це другорядне. Насправді ні. Насправді ні…

Я бы и еще пообщалась с Виктором Ющенко, но в зале начали гасить свет. Кстати, Ющенко оказался галантным собеседником - и на прощанье Ющенко поцеловал мне руку.

Ваша Дуся

Фото: Максим Лисовой