«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від наших авторів, де вони радять гарні речі: комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже десятий випуск «Що хорошого» — перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий та дев’ятий тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!

Ярослав Зубченко

Ютуб-канал Internet Historian

Інтернет-історик займається тим, що і звичайні історики: знаходить, систематизує та розповідає про події минувшини. Але обирає для цього значно сучасніші феномени та додає до них, ем, гумор. 

Серед місцевих відео є ретроспектива коронавірусу (важко повірити, але весь цей треш дійсно відбувався. Пам’ятаєте туалетний папір?), флешмоб із атакою на «Зону 51», ідіотська катастрофа лайнера «Конкордія». Та історія, заради якої я і пишу цю рекомендацію — «Людина в печері». Найбільш божевільний, напружений, але при цьому цілковито реальний історичний трилер, який я бачив цього року. 

Історії «Інтернет-історика» — це ідеальна річ, яку потім можна переповісти друзям. Приємного перегляду :)

Ольга Жук

Книжка «Гра в музей»

10 жовтня в київському музеї Ханенків вибуховою хвилею вибило вікна. Ніхто не постраждав — ні персонал, ні колекція. Картини заховали ще на початку повномасштабної війни. І наразі невідомо, коли музей повноцінно запрацює. У Києві взагалі під час війни по музеях не розгуляєшся, особливо після ракетного обстрілу росіян, який відбувся 10 жовтня. Частина музеїв пошкоджена, інша частина — перелякана. А от у Львові, наприклад, музеї відкриті для відвідувачів. 

Я не агітую кинути всі справи й поїхати до Львова, щоби сходити, наприклад, у Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького. Хоча це класна ідея. До речі, ви там були? А це найбільший художній музей України. Зізнаюся, я була в галереї понад п’ять років тому, якщо не більше. Враження залишилися не найкращі. Все зіпсував брак інформації. Я не знайшла в жодному залі опису напряму (періоду) і картин. Екскурсії тоді не замовляла, бо була сама і на той ранок єдина відвідувачка. Коли про свій смуток розповіла працівникам музею, вони заклопоталися і почали витягувати описи з шухляд. Але я вже стояла на порозі. 

Днями випадково в супермаркеті натрапила на книжку «Гра в музей» Наталії Космолінської та Ірини Магдиш, «Видавництво Старого Лева». Книжка родинна, розрахована для дорослих і дітей. Авторки описати майже 50 творів зі Львівської національної галереї мистецтв і запропонували повне занурення у тему кожного з них: що відбувалося у час, коли створено твір, як обговорити твір із дітьми віком 5+ і 7+, а також що на цю тему послухати і почитати, який фільм чи мультфільм подивитися і куди вирушити в мандри. 

Якщо ви не мистецтвознавець, це саме той випадок, який доведе, що музеї — це цікаво, а гра у запитання про картину чи скульптуру — крутіше за лежання на дивані і скролення соцмереж. Один із розділів книжки присвячений мармуровій скульптурі оголеної жінки, яка намагається розірвати свої пута. Над ключицею ледь помітний слід від кулі. Якби не ця книжка, то я, будучи в Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, ніколи його не помітила б, тим більше не дізналася б, що це сталося під час Першої світової війни, коли російська армія зайняла маєток польського колекціонера. Одному з росіян здалося, що дівчина — символ Польщі, яка хоче звільнитися від влади Російської імперії. І він вистрілив у скульптуру. «Хороші русскіє» завжди були, еге ж. 

Гала Скляревська 

Більшість людей, напевне, не любить цирк. Трохи реабілітував це доволі нудне й однотипне явище, яке було поширене в СРСР із несмішними клоунами та ведмедями у спідницях, канадський Цирк дю Солей. Який показав мільйонам глядачів, що без тварин та стандартної арени цирк може бути сучасним високоякісним шоу, вартим найвідоміших майданчиків світу.

Але приблизно за десять років до того, як Гі Лаліберте та його трупа стала суперзірками, у Франції 70-х зародилося те, що зараз  має назву «новий цирк», — який, власне, і цирком складно назвати. Це поєднання традиційних циркових жанрів — акробатики, жонглювання, клоунади — з безліччю інших сценічних видів мистецтва, в першу чергу театром, пантомімою, оперою, сучасним танцем та відеографією. 

Звучить надто складно й нецікаво, але насправді це фантастичні вистави. Засновниками нового  цирку традиційно вважають доньку Чарлі Чапліна Вікторію та її чоловіка Жана-Батиста Тьєрре. Але найкрутіше в цьому жанрі працює їхній син, тобто онук Чапліна Джеймс Тьєрре.  Перша ж його постановка «Симфонія хруща» (La Symphonie du Hanneton) стала міжнародним хітом, хоча вона камерна, і в ній задіяні лише п’ять людей, одна з яких здебільшого грає нерухому картину. Є в нього й масштабніше та складніше шоу «До побачення,  парасоля». Дивитися можна (а іноді навіть треба) обидва, але перше — це чиста дитяча насолода. Коли прямо на твоїх очах людина, яка має бурхливу фантазію та прекрасний смак, за допомогою банальних речей творить магию. 

La symphonie du hanneton доступна на ютубі.

Юля Зелінська

З лютого в новинах неслося: Борис Джонсон — друг України, Борис Джонсон відвідав Київ, Борис Джонсон гуляв Майданом, Зеленський подарував Борису Джонсону півника васильківської майоліки. У травні Джонсон став ближчим і до мого міста Василькова: на його честь назвали набережну, й цей факт спонукав мерзотних російських пропагандистів вигадати нове дієслово — «дебританізація». 

Логічним наслідком усього цього стала книжка Бориса Джонсона в моїй васильківській квартирі. «Фактор Черчіля» написана у 2014 році. 

Як і сам Борис, книжка весела й наповнена абсолютним захватом величчю британця: «Ще зовсім малим я був абсолютно переконаний у тому, що Черчилля цілком можна вважати найвеличнішим державним діячем з усіх, кого породила Британія». 

Колаж: Світлана Григоренко / «Детектор медіа»