Співсценарист фільму «Заборонений» та «Позивний Бандерас» Артемій Кірсанов розкритикував хіт Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Але журналістів традиційно також згадав: «Вкотре переконався, коли наші «кінокритики» голосять про черговий прорив у сфері національного кінематографу, називають прем’єру чи не найкращим фільмом за всю історію українського кіно, чекай підступу».
У чому ж підступ? Перед тим, як це повідомити, тому будьте обережні, якщо ще фільму не дивилися. Що ж до висновку, то він виявився таким: «Чому фільм з антидержавними ідеями про країну з якої всі прагнуть втекти, фінансується Держкіно за гроші платників податків та ще й під час війни? Зайве казати, що фільм завдає іміджевої шкоди, коли представляє Україну на міжнародних фестивалях, як безперспективну країну дикунів і бидла де панує кумівство, а не закон і немає навіть натяку на краще майбутнє».
Може хтось і здивується такій оцінці, але даремно. Схожі думки про «Люксембург, Люксембург» особисто я чула вже не раз. Не кажучи вже про ось цю тезу про «антидержавність» стрічок, які показують щось незугарне у нашій дійсності. Адже живемо ми з вами в країні, де існує лише героїзм, патріотизм та звитяга, а не оця вся ваша артгаузна «чорнуха». Щоправда, треба визнати, що думку свою пан Кірсанов доводить досить спокійно і навіть поважає позицію опонентів.
Проте, нагадаю, що фільм «Заборонений», хоч і мав багато схвальних відгуків, але також отримав імідж «псевдопатріотичної агітки» з неживими героями та пафосними, неприродніми діалогами, яка сворила совково-непривабливий образ Василя Стуса. І вкотре породив дискусії про те, який результат може дати ідеологічна кон’юнктура державного фінансування.
Але справді феєричним став коментар режисера Олександра Денисенка. У ньому він не лише погодився, що «Люксембург, Люксембург» – «антиукраїнське кіно», але і повідав, що ця і схожі стрічки куруються, ба навіть створюються феесбешною агентурою. А куплені кінокритики їх хвалять. Подаю текст повністю, аби ви насолодилися кожним словом.
«Приємно, що серед кіномитців, є патріоти і ще й до того ж патріоти-професіонали. Мені Думок вистачило. Називати авторське українофобське кіно професійним і глядацьким, а патріотичне - непрофесійним і не глядацьким, - це методи впровадження антиукраїнської пропаганди і приниження української культури. Такі критики і глядачі, або роблять це зумисно, або ані дідька не тямлять в кіномистецтві і тішаться кіноканалізації і кіношлакам, які спеціально поставлені діячі від ФСБ видають за мистецтво.
Згадайте, бодай, скільки патріотичних фільмів створили американці і британців в часи 2 світової! Їх сотні. І всі вони достойні і глядацькі. Ба більше, усі світові кінематографії і зараз знімають патріотичні фільми, хоч і війни у них немає. А нас українців загодовують проблемами якихось героїв-покидьків, недорік, безмізких створінь, яким український глядач має симпатизувати лише через те, що купа куплених критиків розкручують тему лайна в національному кіно.
Вибачте, а де наші герої, які не бояться сказати ворогові в обличчя смерті "Слава Україні!"? Невже ні в кого не здригнеться серце серед українців, коли вони ідуть в кінотеатр зараз після чергової ракетної атаки і безсонної ночі, і дивляться отаку бридоту про них самих!.. Я не вірю в таку облуду. Я знаю, що українці інакші. Вони люблять і свою землю, і матір-батька, і брата-сестру, і дітей своїх і плекають в собі і в українському світі красу!.»
Здавалося б, тут без коментарів, але усе ж. Свого часу, два роки тому, я запитала у фейсбук-френдів, чи чули вони щось про стрічку пана Денисенка «Тарас. Повернення». Натомість один лиш скрін із фільму викликав неймовірне обурення, а самого режисера полум’яно звинувачували у антидержавній позиції, роботі на Кремль та диверсії. А усе тому, що Тарас Шевченко на цій світлині грав на балалайці.
До речі, у відповідь на моє запитання «Чи чули ви щось про цю стрічку?» найпоширенішою була відповідь «Ні, не чули». Між тим, кошторис байопіку про Шевченка — майже 45 мільйонів гривень. У прокаті він зібрав майже 137 тисяч. І тут ми теж знову можемо розгорнути дискусію про те, які фільми повинні фінансуватися державою, а які ні. Бо нині процес дозволяє продюсерам взагалі не перейматися касовими зборами та рекламою фільму. Головне – зняти, а чи дійде робота до глядачів – взагалі байдуже.
Але повернімося до Артемія Кірсанова. Особисто я б на його місті була обережною із тим, щоб звинувачувати когось у чомусь антидержавному. Свого часу він із колегою Сергієм Дзюбою з усіх сил штампували серіали для росіян, в яких створювали позитивний імідж тамтешній армії. Це і «Солдати» (новорічний випуск), і, наприклад, «Братани». Перший з 2004 по 2013 роки фактично стимулювали росіян йти в армію. А другий розповідає про благородних десантників, які втупаються за дівчат, до яких чіпляються підозрілі типи, а в результаті починають боротися із торгівлею людьми.
Було це все давно, скажете ви. І це правда. Варто лиш понишпорити, як у багатьох українців знайдеться щось неприємне у біографії, пов’язане з Росією. Але питання у тому, справді люди змінюють погляди, чи підлаштовуються під обставини. Направду, визначити це не завжди можна.
Але колись давно, аж 10 років тому, на «Детекторі медіа» виходило інтерв’ю із Кірсановим та Дзюбою під заголовком «Наша «Ефросиния» полезнее, чем буржуйский Californication». І у цьому сценаристи говорять ось що:
«Нам нравится сериал «Побег из тюрьмы», смотрим «Калифорникейшн». Довольно высоко оцениваем сериал «Спартак: Кровь и песок». Но сказать, что полностью на них ориентируемся - нельзя. Здесь есть существенное противоречие между отечественным и американским кино. Еще со времен СССР наши фильмы пытались возвеличить человека, показать, как он преодолевает препятствия и самого себя ради высшей цели. В американских же фильмах герой сериала зачастую «такой же парень, как и ты».
Взять, например, тот же «Californication». Он потакает желаниям, слабостям человека. Главный герой пьет, курит марихуану, занимается беспорядочным сексом, с кем-то дерется постоянно, но в то же время он такой хороший, любящий, талантливый. Кто же не захочет жить так, как он? Мы в своих сериалах, в той же «Ефросинии», в «Братанах» пытаемся все же доносить другие ценности”.
Нині це звучить як стовідсоткова дичина. Але, ок, 2010 рік — згадала дівка. Ми он за останній рік так змінилися, що аж Оля Полякова зняла кокошник і поперекладала «Шльопки» українською. Сергій Дзюба на початку повномасштабного вторгнення записався до ТРО, брав участь у обороні Києва. У вересні під Бахмутом отримав поранення та контузію, має нагороду "Сталевий хрест".
Але мені видається, що нинішні рефлексії пана Кірсанова щодо «антиукраїнськості «Люксембурга, Люксембурга» дуже схожі на ось ці його давнішні думки про «буржуйські» американські серіали і цінності «Братанів».
Менше з тим, дискусії та суперечки про українське кіно — це завжди добре. Погано — коли їх немає, бо людям ця тема байдужа. Тим паче, що ось ця так звана «депресивність» та «чорнушність» вітчизняних фільмів – питання популярне і не нове. Зовсім недавно допис Оксани Забужко про «люту злиденність та вбожество» у стрічці «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука викликав цілий шквал обговорень.
І, якщо дотримуватися демократичних та ринкових принципів, то кіно мусить бути усяким. Звісно, якщо це не пропаганда за російські гроші. Повноцінна кіноіндустрія — це про вибір, який може зробити глядач із будь-якими вподобаннями. Навіть якщо комусь цей вибір не до вподоби. Засилля певного жанру, теми, стилістики — це завжди кепсько. Зараз, наприклад, ми це маємо у комедіях, більшість з яких наслідують телевізійні серіали. Документалісти і творці авторських стрічок і справді, як на мене, дещо застрягли у зображенні «вбогості», бо є таке кліше, що артгауз конче має бути саме таким і ніяк по-іншому. Але це у жодному випадку не якийсь там антиукраїнський підхід.
Та у кожному разі, Антоніо Лукічу усе ж дісталося не так сильно, як свого часу Мирославу Слабошпицькому, якого за фільм «Племʼя» ледь не записали у «шкідники» та кремлівську агентуру. Між тим, ця стрічка — одна з найтитулованіших в нашому кінопроцесі.
Але чекаємо на нові перипетії та обговорення.
PS: Обговорення, звісно, не забарилися. Артемій Кірсанов відповів на цей матеріал. Подаю його допис у Фейсбуку повністю.