«Братья и сестры, поймите, мы страдаем». Режисерка Марина Степанська написала пародію на дописи російських лібералів
Напевне, уже всім має бути зрозуміло, що «хороші росіяни» — це люди, які потребують великого співчуття. Мало того, що вони стали жертвами російського диктатора, то ще мусять терпіти нападки жорстоких українців, які через свій егоїзм не здатні зрозуміти страждань інших людей.
Вочевидь, позиція цих людей стала достатньо комічною, аби можна було її тролити. Тим паче назбиралася достатня кількість спічів, так би мовити стейтментів, які дозволяють цій сатирі бути дуже об'ємною. Ну що ж, раніше американські режисери знімали пародійні комедії на гучні хіти, українські ж цілком можуть стібатися із російських страждань.
У тексті Степанської явно проглядаються образи на відмову українців виступати з росіянами на одних подіях та розділяти з ними нагороди, звинувачення Маші Гессен наших письменників у жорстокості та недавній допис колишнього журналіста «Новой газеты» Яна Шенкмана, у якому він зізнається, що з початком повномасштабного вторгнення своєї країни в сусідню істотно покращив своє життя, переїхав до іншої країни та шкодує, що Путін не замислив цей напад на років 15 раніше.
Шенкман цей допис уже видалив. Узагалі в опозиційних росіян є дві опції щодо скандальних постів: вони або їх видаляють, або влаштовують цілу серію інших публікацій, у яких жаліються і звинувачують українців у нападках, цькуванні, булінгу, доносах, нацизмі, антисемітизмі і так далі.
Отже, усі найяскравіші випадки — в одному тексті:
«Братья и сестры, поймите, мы страдаем. Вдали от дома, в резиденциях в центре Парижа и Лондона, в берлинских квартирах и на рижском взморье, мы думаем об одном.
Как хорошо, что случилась эта война. Ну то есть, плохо, конечно, что некоторых украинцев убили, но, посмотрите, в Мариуполе открылись кафе. И, посмотрите, у нас теперь есть деньги и условия жизни, которых не было бы никогда в россии, у вас, кстати, тоже, посмотрите, сколько украинцев уехало жить за границу ради получения гуманитарной помощи! Я, между прочим, как-то раз помогала беженцам покупать сим-карту, вы только представьте на минуточку, они даже телефоном пользоваться не умеют, но я не хочу говорить о своей благотворительности, это то, что обязан сделать для других каждый уважающий себя русский человек, особенно здесь, в Лондоне.
Почему жестокие украинцы не хотят выслушать жертв этой войны?
Почему жестокие украинцы так сфокусированы на себе, на своих обстрелах, бомбах, детях, подвалах и этой Буче? Да, Буча, это конечно, ужас. Так нельзя.
Но ведь надо жить дальше. Надо учесть всех жертв этой войны, помочь всем, а не только тем, кто выжил под обстрелами.
Понимаете, мы бежали.
Вот вы когда-нибудь бежали в Берлин, прихватив с собой лишь сковородку? И оставив дома милые сердцу деньги, недвижимость и машины, таким трудом заработанные на создании фильмов и книг про бессмысленную жизнь маленького русского человека в *бенях? Вы вообще в курсе, как тяжело делать фильм про жизнь русского человека в *бенях, когда полжизни прожил в Берлине?
Вот вы, украинцы, жжете книги, написанные Толстым, Достоевским и Захаром Прилепиным. В этом истеричном угаре вы не понимаете, как опускаетесь до нас! То есть, простите, до русского человека в *бенях, которому чужда культура, высокие ценности, большой театр и, страшно сказать, права человека!
Это же варварство! Варррррварство в 21 веке!
Что дальше? Доносы? Расстрелы? Геноцид? Геноцид своих граждан? Поверьте, мы все это проходили уже и еще не раз пройдем, потому что у россии свой путь, особенный, русскую душу не понять, можно только помочь деньгами, кстати, вот тут счет, где мы собираем на жизнь диссидентов в екзайле.
И кстати, послушайте мою поэму…. Написанную в то далекое тяжелое утро, когда я проснулась с похмелья в одной из этих европейских резиденций, сколько их было в моих скитаниях, — уж не счесть! Вот она: "Ехал путин через путин, видит — путин, путин, путин…" И запомните. (шепотом) Россия будет свободной. Когда-нибудь. (громко) И вы все еще пожалеете!»
Ми думаємо, що з цього може вийти дуже хороший сценарій для комедії. Її неодмінно треба зафільмувати та відправити на Каннський кінофестиваль. А як не візьмуть — влаштуємо на одній із вілл гламурну вечірку і покажемо там.
