Вчора ввечері Володимир Зеленський у відеозверненні заявив, що «попросив прем’єр-міністра розглянути заміну міністра культури та інформаційної політики України». Пан Ткаченко ж стверджує, що заяву написав сам «через хвилю непорозуміння щодо важливості культури під час війни. Лише потім здивувався заяві президента щодо цього ж питання».
Впродовж усього терміну на цій посаді Олександр Ткаченко заробив імідж одного з найтоксичніших людей у владі: критика на його адресу лише зростала, реєструвалося безліч петицій про його відставку, одну з яких навіть підписали. Але тоді (всього місяць тому) Денис Шмигаль сказав, що не бачить підстав для звільнення Ткаченка. Тепер, вочевидь, доведеться побачити.
Із цього допису про звільнення складається враження, що Олександр Ткаченко абсолютно не визнає своїх помилок і причин постійної критики, а йде, бо, мовляв, вважає культуру важливою, на відміну від тих, хто кинувся критикувати виділення грошей на телевізійний контент. «І приватні, і бюджетні кошти під час війни на культуру не менш важливі, ніж на дрони, тому що культура це щит нашої ідентичності і наших кордонів. І це принципова моя позиція проти інших».
Під важливою «культурою» він, вочевидь, має на увазі саме телевізійну продукцію, адже рік тому пан Ткаченко в ефірі телемарафону сказав, що на кіно грошей у держави немає. І закликав кінематографістів шукати небюджетне фінансування, зокрема і за кордоном. Вони, в принципі, і шукають. І кажуть таке: безліч світових організацій самі були б дуже раді допомогти українському кіно, але юридично можуть це зробити лише в копродукції з Україною. Тобто, Держкіно повинно профінансувати бодай невелику частку, суто формально. Але ні, саме до кіновиробництва наша держава нині байдужа, надто коли йдеться про авторське кіно.
Та менше з тим. Занурмося трішки в плітки, які неодмінно з’являються після ось таких відставок. Щоправда, у нашому випадку різні припущення обговорюються вже давно. Колись сорока на хвості носила сенсацію, що на заміну Ткаченку готують Олександра Роднянського. Мовляв, він і в культурі розбирається, і в інформаційній політиці. Проте кандидатура ця є доволі скандальною, адже Роднянський продюсував величезну кількість російського пропагандистського продукту: від «Кадетів» до «Чорнобиля». А нині належить до тих, кого іронічно називають «хорошими росіянами». Хоча це не заважає багатьом українцям його просто-таки обожнювати і ставити серденька під дописами в інстаграмі.
Та головне, що сам пан Роднянський, схоже, мав на увазі всі ці посади з цими проблемами. Він нині концентрується на продюсерській діяльності, знімає фільм разом із Мирославом Слабошпицьким і в перспективі цілком має шанс бути поважною людиною в кінематографічних колах.
Ще одна кандидатура, яку нині активно обговорюють, — Ростислав Карандєєв, заступник міністра культури аж із 2015 року. І тут у представників культурної спільноти ламаються списи: хтось каже, що точно буде він, а хтось — що точно не він. Припущення ґрунтуються, можливо, на тому, що очолювати це міністерство особливо ніхто й раніше не рвався, а зараз і поготів. А заступника зробити виконувачем обов’язків наче легкий варіант. З іншого боку маємо інші чутки — про те, що Карандєєва, навпаки, хочуть випхати з міністерства. Але не в нікуди, а на посаду очільника Національної опери.
Найбільш неймовірна версія. Приготуйтеся. Наталія Мосейчук. Ні-ні, не якась діячка культури і повна тезка телеведучої, а сама телеведуча. Вона це все заперечує. На чому ґрунтується саме цей поголос — хтозна, напевне, через наближеність «плюсів» до влади, але це буде однозначний скандал із тижневою колотнечею в соцмережах. Боюся навіть уявляти.
Ну і також люди нині говорять про Олесю Островську-Люту, директорку Мистецького арсеналу. Дехто навіть стверджує, що все вже погоджено ледь не заздалегідь. Нагадаю, пані Олеся вже працювала в Мінкульті — була заступницею міністра Євгена Нищука. Далеко не всі вірять, що вона погодиться, проте саме ця кандидатура буде сприйнята найбільш позитивно. Островська-Люта має дуже хороший імідж, ефективно працює нині на посаді та не втрапляла у скандали. З іншого боку, доволі часто можна зустріти переконання, що навіть дуже професійній людині на цій посаді не дадуть повноцінно працювати.
Власне, саме на цій думці будуються інші популярні розмови про те, що люди, які переймаються своєю репутацією, не підуть ні в який Мінкульт. Бо це означатиме з великою ймовірністю репутацію втратити. Але ж позиція ця також не є конструктивною, на мій погляд. Культурна спільнота так довго і наполегливо вимагала відставки Ткаченка, що просто мусить пропонувати кандидатів. Бо все це просто ризикує перетворитися на постійне невдоволення. Так, майбутній міністр чи міністерка культури та інформполітики точно муситиме йти на певні компроміси, які спільноті не сподобаються. Але робота міністерства точно буде ефективнішою, без безглуздих флешмобів чи простої бездіяльності.
І насамкінець додам те очевидне, що для багатьох чомусь таким не є. Міністерство культури — теж міністерство. Тобто це не богемний заклад, у якому працюють, запаливши сигару і з келишком віскі. Очолювати це відомство повинен культурний мененджер, управлінець, той, хто знається на бюрократичній системі, вміє керувати кадрами, проводити перемовини, рахувати гроші, вибудовувати стратегії. Це точно не повинні бути популярні митці, навіть неймовірно улюблені і талановиті. А талановиті менеджери, які дуже добре розуміються на мистецтві, у нас є. Ось тільки майже всі вони справді самі не хочуть іти у владу, принаймні зараз.
Фото: The Ukrainians