Ба більше, депутат Маріупольської міської ради Дмитро Забавін направив до Мінкульту звернення, аби перевірити, чи не несе «Юрик» загрози національній безпеці. Деталі можна прочитати тут.

Якщо коротко, маріупольці звинувачують авторів у неправдивому, надто лайтовому зображенні життя в окупованому місті та дивному позиціонуванні ОБСЄ, яка у фільмі вивозить людей на підконтрольну Україні територію, чого насправді не було. 

Я ж хотіла звернути увагу саме на питання якості та ще раз подумати над тим, як варто (чи не варто взагалі) нині фільмувати ігрові проєкти про такі трагічні події. Дуже часто український телеконтент жваво критикують. Зневажлива фраза «та у мене вдома навіть телевізора немає» стала класикою, яка повинна одразу дати всім зрозуміти, що перед ними людина, яка себе поважає і не бажає дивитися всілякий мотлох. Особливо коли йдеться про телесеріали. 

Вони, щоправда, нині вже активно присутні на таких поважних платформах, як Netflix, і мають там непогані показники. Та все ж серіали для українців здебільшого знімають із розрахунку на дуже невибагливу аудиторію. Автори ніколи не скажуть цього публічно, але в обговореннях у більш вузьких колах не приховується, що глядачів та глядачок вони відверто зневажають. Мовляв, публіка хоче дивитися абсолютну дурницю, а до чогось кращого не доросла. Основним аргументом найчастіше виступає рейтинг. З ним ми розберемося в наших наступних серіях, бо після початку повномасштабного вторгнення з’ясувалося, що покладатися лише на показники буває навіть небезпечно. 

А зараз повернімося до «Юрика». Стрічка знята за три копійки, це очевидно з якості картинки, абсолютно нелогічного сценарію, діалогів у стилі «Сліпої» чи «Сімейних мелодрам» та часто поганої акторської гри. В цій історії настільки багато відвертих ляпів, що під кінець починає здаватися, що то така особлива карикатурна стилістика. Тобто це рівень нижче середнього навіть для нашого телемила. 

Звісно, вся проблема не лише у грошах, але й у темпах. За поспіхом зняти бігом-бігом «актуалочку» автори не спромоглися ґрунтовно (чи вже хоч якось) вивчити умови в окупованому Маріуполі, поспілкуватися з достатньою кількістю людей, які все це пережили, пропрацювати і написати сценарій, мати не спринтерський час на зйомки, аби результат не нагадував російського «Свідка», від якого кров іде з очей. Адже треба поспішати видати все це в ефір. От і видали. 

Попри це за 10 днів «Юрик» зібрав уже 1,7 мільйона переглядів на ютубі. До скандалу коментарі були винятково позитивними, трапляються вони і зараз. Дуже часто люди пишуть, що проплакали з початку і до кінця, тому, мовляв, фільм хороший. І ця характеристика є надзвичайно популярною та сумною водночас. Звісно, немає нічого поганого ані в емоціях глядачів, ані в бажанні авторів викликати співчуття до своїх героїв. 

Проте зовсім інша справа, якщо це переходить на рівень маніпуляцій. Є таке слово як «сльозовитискачка», коли вас просто змушують плакати і більше нічого особливо цінного не пропонують. Бо добре знають, що за ці сльози велика кількість глядачів ладна пробачити будь-які недоліки. Аудиторія навіть не помітить найбільш ідіотського сценарію, акторських кривлянь і писатиме вдячні відгуки: «дякую, ридала з перших же хвилин». 

На жаль, траплялося й таке, що залиті сльозами глядачі та глядачки бралися критикувати маріупольців, які начебто несправедливо та агресивно накинулися на нещасних творців «Юрика». Тому в пориві співчуття до персонажів втратили співчуття до реальних людей. Сила кіно в дії. 

Інтернет-шахраї часто використовують такий метод, розміщуючи максимально жалібні фотографії, наприклад, тваринок, аби приспати вашу пильність і спробувати виманити грошей. Це працює і в інших сферах також. У нашому випадку за допомогою «сльозовитискачки» глядачам впарили ОБСЄ та викривлений погляд на окупований Маріуполь. 

З іншого боку, кількість переглядів «Юрика» цілком може розправити крила й іншим кінематографістам чи виробникам серіалів, які збираються знімати про найбільш трагічні епізоди війни. Якби в цьому фільмі не було бодай найбільш кричущих побрехеньок і не зчинився б скандал, він би зайняв цілком достойне місце в переліку фільмів про нашу війну. Адже оцінювання будь-якого культурного явища — це справа суб’єктивна. У вас такий смак, а в мене інший. Вам не подобається, а я у захваті. І тут не посперечаєшся, звичайно. Цей принцип цілком дозволяє нині знімати фільми про гучні травматичні події хоч лівою ногою. Лиш додайте туди достатню кількість сліз. 

Уже не лише в кіноколах, а й у суспільному дискурсі популярною є дискусія на тему «Чи можна зараз знімати ігрове кіно про Бучу або Ізюм?». Вона існує в теоретичній площині, бо на практиці такі стрічки знімаються і готуються до прокату. Усім незгідним доведеться змиритися. Якщо навіть ці фільми виявляться страхітливими за якістю, вони однаково матимуть успіх у публіки, якщо будуть достатньо сентиментальними. Більше сліз — більше успіху. 

Єдине, як ми вже затямили, на чому можуть погоріти творці, — це грубе перекручування реальності. Бодай трохи вивчати матчастину перед написанням сценарію та зйомками все ж доведеться. Проте мене не полишає відчуття, що автори так чи інакше потрапляють з такими ідеями в ситуацію цугцвангу. Вам не можна закидати глядачів занадто жорстокими кадрами, аби уникнути ретравматизації. Але водночас треба зняти чесну стрічку, щоб уникнути звинувачень у брехні. А як створити правдиву, але не травматичну картину про місця, які пережили не просто жорстокість, а нелюдські звірства? Як знімати сцени зґвалтування дітей? Як їх зараз показувати? 

Я не стверджую, що цього зробити не можна, — звісно, можна, але це надзвичайно складно. Аби поєднати всі ці моменти, потрібно дуже довго підбиратися до правильного сюжету, глибоко вивчаючи факти, свідчення. На все це потрібно багато часу і грошей. І ще, звісно, талант. Зробити це в рекордні терміни — якесь надзавдання. У документалістиці цього досягти теж важко, але реалістичніше, що нам яскраво демонструє «20 днів у Маріуполі». До того ж тема війни надзвичайно широка, і поки цілком можна розробляти історії, які не стосуються найбільш жахливих і складних для втілення подій. 

Але це ми говоримо про кіно, яке має шанс лишитися в історії. Хто ж бажає швидкого успіху зараз — цілком може його отримати, просто не допустивши відвертої брехні в сюжеті. Художньою якістю, схоже, можна не особливо перейматися. Звісно, вас критикуватимуть, використовуючи фрази типу «іспанський сором», але на це не варто звертати увагу. Бо шанувальників у вас буде значно більше. Сльози — ваше все. Свічечка гіфка.