Тому цю нішу цілком успішно займала популяризація російської культури. Адже керманичі сусідньої країни, хоч би якими відбитими вони були, завжди розуміли, що ця тема важлива як тактично, так і стратегічно. Тому важливо діяти на різні аудиторії, просуваючи її в абсолютно різні способи. 

Днями журналіст, письменник та військовослужбовець Вахтанг Кіпіані опублікував доволі резонансний допис у себе на фейсбуці. Він надзвичайно короткий — усього два речення: «За час війни підросло нове покоління стусознавців. "У кожного свій фронт" (с)».

.

Пан Вахтанг натрапив на ютуб-шоу на каналі «Точка збору», присвячене Василеві Стусу. Про його життя і творчість розповідали блогер та актор Євген Янович, коміки Костянтин Трембовецький і Роман Міщеряков, а також учитель історії Гліб Капустін. Уже в коментарях Кіпіані особливо акцентував на участі ведучої Олени Кравець, яка до повномасштабної війни загалом українською культурою не надто цікавилася. Принаймні, публічно про це не розповідала. А тут, бачте, зненацька почала. 

Та менше з тим, у коментарях можна знайти доволі цікаві дебати. Адже одні підтримують скепсис та іронію автора щодо цих «неофітів», інші ж ніяк не можуть втямити, чому цей скепсис та іронія взагалі могли з’явитися. Адже це так класно, коли з’являється контент для молоді, автори якого в розважальній формі розповідають не про якусь дурницю, а про українську літературу.

Минулий тиждень (та і цей також) у нас минув під знаком резонансного російського серіалу «Слово пацана. Кров на асфальті». Ми всі бідкалися, що контент ворожої країни знову проліз у наш інформаційний простір. І не просто проліз, а наробив такого галасу. Це сталося передовсім тому, що серіал зняли талановито й правильно, тому він і став таким тригером та хітом. Проте є й інша проблема — нам особливо немає що протиставити з контенту для підлітків, адже українських серіалів для них майже немає. Просто ця аудиторія телевізійних менеджерів особливо не цікавила. Тим часом як запит, звичайно, був і задовольнявся деінде. 

Те саме з музикою — підліткам часто потрібен треш-контент, який вони переростуть і пізніше соромитимуться своїх захоплень. Але в 13-14 років вони шукають якогось зухвалого чувака або чіку, які співають абсолютну дурницю, але воно все таке епатажне, типу бунтівне та «сміливе». Знову ж таки, українська індустрія не змогла заповнити цю нішу, й туди у великій кількості зайшли різні моргенштерни та інстасамки. Вони, до речі, значно менше, але досі тримаються зубами за наші музичні стримінги. 

І ось поважна людина, військовий, дослідник Василя Стуса іронізує, що про письменника розповіли якісь коміки, які вочевидь не сиділи днями й ночами, вивчаючи його творчість. Я подивилася це шоу і, зізнатися, нічого страшного там не знайшла. Так, для людей, які непогано і давно знають, хто такий Стус, буде нецікаво, ба навіть смішно в деяких моментах.

Приміром, на фразі «якийсь PEN-клуб». Або коли Олена Кравець реагує на знамениту рефлексію письменника про героїнь «Лісової пісні»: Мавку та Килину. Друга — звичайна собі конформістка, яка живе типовим, можливо й заможним, але нецікавим та незмістовним життям.  Мавка — особлива, йде лише за покликом серця і принципів, нехай і проти суспільства. Проте життя і 20 Килин не зрівняються з її одним. Кравець реагує захоплено: «Кайф!». 

Та якщо прибрати ці моменти, то шоу дуже навіть корисне. Воно розповідає про Стуса аудиторії, яка про нього практично нічого не знає, проте симпатизує цим блогерам і комікам, залюбки їх послухає і отримає хоч якісь знання. Які згодом може й поглибити, адже вже зацікавилася. Також автори цього проєкту на початку дають дисклеймер про те, що їхня робота має перш за все розважальну мету. Зовсім недавно в них було відео про Архипа Куїнджі, і його теж непогано подивилися.

А взагалі я, як людина, яка роками вивчає наше культурне поле, скажу так. У нас постійно була ця тема — зневага до масового, популярного контенту з боку «еліт», серйозних людей. Коли є контент, у якому автори й не збираються бути академічними дослідниками, а висловлюють свої думки та емоції. 

І навіть доволі ґрунтовні, але лайтові в подачі формати теж не приймаються. Не повірите, але Віталіка Гордієнка і його чудовий «Загін кіноманів» теж критикували та критикують. Мовляв, недостатньо серйозно. Що це в нього за заголовки, що за хайп, що за чергові списки? Списки — це взагалі фу. Навіщо розповідати елементарні речі про якесь явище чи твір мистецтва? Невже автор думає, що цього ніхто не знає? Ну, як часто виявляється, — таки не знає. Під його відео про стрічку «Тіні забутих предків» — понад мільйон переглядів.

Моя подружка одного разу описала це так: бажання нагодувати всіх устрицями.

І мої спостереження кажуть, що це дуже кепська історія. Бо в нас до великої війни такого контенту майже не було. І росіяни з радістю цю нішу заповнювали. Тому дівчата в інсті викладали фотки в купальнику і підписували це цитатами з віршів Цвєтаєвої. Така була тенденція.

А зараз ці дівчата викладають цитати з Жадана. І його за це критикують — скотився на попсу. Своя повноцінна попкультура — це те, чого нам завжди дуже бракувало. Ще з совкових часів. Майже всі популярні пісні того часу — російські. Кого назве старше покоління з відомих виконавців? Авжеж Пугачову, Леонтьєва чи що там ще?

Кіно — те саме. Які цитати ми впізнаємо, які сюжетні лінії та імена персонажів відомі повсюдно? Чому майже всі зрозуміють, що за Людмила Прокофіївна чи Шурик? З українського в такому статусі впізнаваності є хіба «За двома зайцями».

Люди, які перебували в маленькій бульбашці, здається, ніколи не розуміли цієї біди. Коли будь-яка українська інстадівчинка може легко процитувати «щось із Цвєтаєвої» і уявлення не має, хто така Теліга. І тут ми додамо ще й дурну ідеалізацію, яка завжди робила наших митців прісними, правильними та нецікавими.

Тому особисто мене дуже тішить тенденція останніх майже двох років — неймовірний сплеск популярності не лише культури, але й історії. І те, що ці теми почали просувати різні люди на різну аудиторію, — це велика перемога. 

Фото: ютуб-канал «Точка збору»