Тих, на яких медійники, економісти, політики та громадський сектор обговорюють потенційну відбудову України після війни. Ось що вона пише:

«“Пили просеко, говорили про Донбас” — таким терміном з 2014 року я позначаю усі наші форуми, конференції, хакатони, конгреси в шикарних готелях з витонченими фуршетами, де під ніжний передзвін келихів і флейтистку в кутку люди говорять про вибухи, воєнні репортажі, загиблих на фронті, виживання цивільних під обстрілами чи гуманітарну допомогу в прифронтовій зоні».

Леся Ганжа пропонує прийняти за правило — тримати аскезу, поки йде війна. І якщо почалося все з недоречності фуршетів, хаятів і хілтонів, то далі дискусія вийшла на нове коло питань: що люди взагалі обговорюють на цих форумах, якщо війні кінця-краю не видно.

У коментах з Лесею переважно погоджувалися та підтримували — нині її допис має близько 300 перепостів. Підхопивши тему, колишній головред «Тижня», а нині боєць ЗСУ Дмитро Крапивенко висловлює сумнів, чи доречні такі івенти взагалі:

«У мене до учасників цих форумів залишаються запитання:

— Звідки у вас впевненість, що відбудова буде? Чому саме ви говорите про неї? Ви увірували в своє безсмертя? Хто вам його гарантує?

— А якщо все піде геть не за оптимістичним сценарієм, ви всі комфортно розміститесь в екзилі і будете проводити ці форуми у затишних європейських містах?».

Тут хотілося б сказати, що відбудова не просто буде — вона вже триває. В Бучі, приміром, відновили фасади багатьох будинків та цілу вулицю Вокзальну. Власне, про це й каже журналіст Отар Довженко, який прийшов опонувати в коменти:

«Відновлення України триває вже два роки — там, де це можливо. І на нього вже витрачаються величезні гроші іноземних донорів (більшість цих грошей неможливо скерувати на оборону, бо донори не дозволяють; як і гроші на просеко і конференції). На конференціях зокрема обговорюють, що зробити, аби з цього потоку грошей, який витрачається вже, менша частка прилипала до рук нашої влади…»

Тут, як ми бачимо, формується два погляди на це питання — військовий і цивільний. Пріоритет «спочатку країну зберегти, а потім відбудовувати» — прерогатива тих, хто щодня бере участь у захисті факту існування України. Дозволити собі мислити стратегічно і на гіпотетичне майбутнє можуть люди в тилу. Втім, оскільки у всіх журналістський бекграунд з добре налагодженими причинно-наслідковими зв’язками та критичним мисленням, тут дискусію можна назвати спокійним обговоренням. Далеким від наших улюблених срачів.

Та не такий резонансний пост, як його перепости. Тому що зовсім інша справа — політики. Колишня народна депутатка та ексзаступниця міністра культури Ірина Подоляк у перепості роздумів Лесі Ганжі саморефлексує: пише про свій комплекс вини.

Здавалося б, нічого не віщувало срачу. Але тут у коментарі завітав праотець Prozorro, Макс Нефьодов. І дискусія набула нових кольорів. До останнього аргументу, переходу на особистості,  залишалось пів сторінки.

Бачить Бог і зацікавлені читачі, як директорка «Мистецького Арсеналу» Олеся Островська намагалася повернути дискусію в межі саморефлексій. Але експрес, який несеться, не спинити. Суперечка продовжилася, але як це часто буває у фейсбук-дискусіях, «він їй про червоне, вона йому про квадратне». Коментатори сприймають пост на свій рахунок і приходять у гілку «дати здачі», хоча від початку про них і не йшлося. 

Невичерпність будь-якої онлайн-суперечки народжується з того, що всі ми читаємо… ні, не тим, чим ви подумали. Ми читаємо власними тригерами. І акцентуємо увагу саме на тому, що чіпляє нас. Тому ось вам приклад какофонії відповідей на пропозицію тримати аскезу.

Отже, починали з просеко, продовжили про відбудову того, що досі в процесі руйнування, трохи прополоскали одне одного в коментарях. Зробили перекличку тих, хто гризе себе почуттям провини за життя в тилу, і розійшлися до наступного натхнення. Звичайний день у фейсбуку. 

Фото: фейсбук Lesya Ganzha