Ваша авторка, гортаючи нині стрічку новин, спіймала себе на думці, що не побачила жодного фото, яке можна було б трактувати як неетичне, хайпожерське та спекулятивне. 

Нагадаю, хоча ви, певне, й самі пам'ятаєте, що за час повномасштабної війни в нас періодично спалахують дискусії навколо роботи фотографів. Це, вважаю, вкрай важливо, бо раніше на це особливої уваги не звертали. І не тому, що цього не було, а тому, що це толерувалося. Включно з принципами роботи медійників, які мали цілий список маніпулятивних фраз, які викликати сльози в героїв їхніх історій. Бо людина, яка плаче, — це завжди добре для кадру. 

Зараз у нашій журналістській спільноті фотографи опинилися під прицілом уваги вже самі. Доволі важливим і гучним став допис нашої колеги з «Новинарні» Настки Федченко, яка на 9 місяці вагітності втратила свого чоловіка, військового-морпіха Андрія Кузьменка.

Після похорону вона побачила світлини і, попри обурення, змогла досить детально та аргументовано пояснити, чому так фотографувати не можна. 

Прикметно, що фотограф Ян Доброносов перепросив і зрозумів свою помилку, більше її не повторюючи. Напевне, такі ситуації, попри біль, який вони завдають, є досить природними для нашої ситуації, бо досі маємо багато непроговореного. В етичній площині зокрема. Тому доводиться дискутувати і змінюватися у процесі. 

Дещо менше звернули увагу на світлини з похорону Євгенії, Ярини, Дарії та Емілії Базилевичів у Львові. Хоча випадок, як на мене, був вкрай важливим для професійного обговорення, бо фотографи у прямому сенсі лізли в труни й потім продукували безліч фото з великими планами. 

Далі ж був абсолютно трешевий скандал з акторкою Дашею Малаховою, яка поставила собі на обкладинку у фейсбуку фотографії загиблих у Кривому Розі Данила Нікітського та Аліни Куценко. Той випадок, коли список «а що не так» є дуже довгим: від незаблюрених облич дітей до стилістики самого фото і недоречності його на обкладинці соцмережі.

Тоді в медіа розкритикували перш за все Малахову, але трохи дісталося й титулованому автору світлини — Євгену Малолєтці. Утім, згодом він отримав значно більше. На пару з Владою та Костянтином Ліберовими. Ось тут почитайте про цю грандіозну колотнечу. Йшлося про їхні світлини після чергового обстрілу. По суті, усього про два фото: закривавленого оголеного чоловіка, знятого доволі близько, і жінки з оголеними грудьми у машині швидкої. Обличчя обох були незаблюрені. 

Як це завжди відбувається в соцмережах, замість обговорювати саме ці два фото дискусія понеслася у щось безкрайнє і дійшла до абсурду, бо люди почали придумувати якісь твердження і самі ж їх спростовувати. Тому пропозицію обов'язково блюрити обличчя на таких делікатних фото в якийсь карколомний спосіб почали сприймати як вимогу заборонити фотографувати взагалі і нічого нікому не показувати. «Як це так? — обурювалися люди. — Ви не хочете, щоб світ знав про нашу війну, та ви просто дурні!». 

Та й таке. Але також у цій дискусії йшлося про те, що для впливу на закордонні медіа та їхню аудиторію потрібні вкрай емоційні роботи, щоб чіпляли, шокували і привертали увагу. Щоправда, наступного дня з'ясувалося, що жодне пристойне світове медіа саме ось ті дві неоднозначні світлини таки не публікували. Адже було багато інших — і емоційних, і таких, які не порушують основи журналістської етики. 

І ось що ми бачимо нині. Після чергового масштабного обстрілу Києва з'явилися справді багато дуже сильних фотографій, від яких усе всередині стискається. Але водночас їхні автори поставилися до тих, кого фотографують, з великою повагою. Це якраз той випадок, коли фіксується горе, але не порушується простір людей і вони лишаються суб'єктами, а не об'єктами історій. 

Чоловік та дружина стоять біля завалів, під якими перебуває їхній син

І головне — всі ці фото несуть значно глибші емоції, ніж просто шок від скривавленого тіла. Який, треба визнати, багато іноземців аж ніяк не воліють відчувати і просто прогорнуть. Подобається це нам чи ні. 

Але хіба ця фотографія не змусить їх зупинитися і задуматися трішки глибше?

Як і ця. 

Хіба вираз жаху на обличчі цього чоловіка не можна назвати емоційним посилом світу?

Скривавлену людину цілком можна сфотографувати на відстані, й це не применшить трагічності ситуації.

Те, що не працює тупо «в лоб», як на мене, якраз і потрібно для впливу на іноземців. Бо це не маніпулятивно. Це щиро. Це перетворює зображення на історію. 

Тому лишається сподіватися, що на цьому дискусію навколо світлин можна буде закінчити. 

Фото: Суспільне, Ян Доброносов, Rеuters, Сергій Нуженко