Ми — це наші досвіди, усмішки, сльози, прочитані книжки, фільми, що вразили, і трішки просеко... Антоніна завжди цікавиться масовим «глядацьким» кіно й телепродуктом, тому із захопленням занурилась у перегляд серіалів, які в її дитинстві та юності збуджували уяву мільйонів та змушували завмирати перед телеекранами. Як вони сприймались тоді та якими їх може бачити сучасний глядач, котрий щодня має на вибір усе розмаїття досліджень людської натури, зняте Нетфліксом?

Почнемо із солодкої серіальної класики, яка боролася за свободу рабів, любов глядачів та їхнє право називати корів екзотичними бразильськими іменами. Антоніна особисто знала бика на ім’я Леонсіо та корову з чорно-білими боками, яка носила горду кличку Ізаура — остання відшмагала маленьку Антоніну хвостом по щоках: напевно, знала, що та виросте кінокритикинею.

«Рабиня Ізаура» дісталася українських глядачів 1988 року. Замість 100 серій по 30 хвилин, що їх побачили бразильці, до аудиторії тоді ще радянських країн потрапили 15 перемонтованих годинних серій. Їх виявилося досить, щоб захопити думки й серця публіки. Історія про пристрасну любов і боротьбу пригнічених рабів за базові права людини глибоко ввійшла у повсякденне життя українців.

Антоніна тоді ходила до початкової школи та пам’ятає, як учителі під час перерв закривалися в класі, щоб подивитися нову серію пригод Ізаури, її друзів та підступних ворогів. Багато хто почав називати свої дачні сотки «фазендою», а статті про виконавицю головної ролі, Луселію Сантуш, вирізали з газет і зберігали, як найдорожчий скарб.

Щоправда, вже зараз довелося розчаруватися. Акторка Луселія Сантуш, яка ще у 2018 році приїздила до України, місяць тому зробила вояж у Росію. Про що похвалилася в інстаграм-сториз. А її син пішов далі і на одному з фото прикрасив себе георгіївською стрічкою. 

«Рабиня Ізаура» — повільно розказана історія, де кохання ночувало в «Хатинці дядечка Тома» в бразильському стилі, була так несхожа на всі радянські кіно- й телеоповіді разом узяті. Лиходій Леонсіо був по-справжньому злий, Ізаура — майже по-дитячому безпосередньою та щирою. Місце дії вабило своєю екзотичністю. 

Хто б міг подумати, що минуть десятки років і творці «Кріпосної» настільки надихнуться життєписом Ізаури, що деякі речі безсоромно скопіюють: окремі мізансцени та діалоги є повторами в деталях, «улюблені тістечка» хазяйки перетворено на мармелад, Ізаура і Катерина готують за французьким рецептом, навіть домагання сина хазяйки залишилися... Що ж, кріпачки всіх країн, єднайтеся!

Коли займаєшся настільки творчим копіпастом, ризикуєш взяти з оригіналу не лише золотий стандарт мильного жанру, але й невибагливість, майже банальність карамельної оповіді та повільність темпоритму, що подекуди важко сприймається сучасними глядачами. Що, зрештою, і трапилося з «Кріпосною».

Не менш екзотичними за бразильські здавалися обставини життя героїв молодіжного серіалу «Беверлі Гіллз 90210». Красиві люди з грайливими зачісками, дорогими машинами і будинками, де сходи з вітальні незмінно вели на другий поверх. Перша робота, перше кохання, перша зрада, перший —  хай бог милує! — списаний іспит. Океан, серфери, широкий пляж, іронічна усмішка Ділана Маккея, дуже правильний Брендон Волш: сумління в нього прокидалося ще до скоєння поганого вчинку.

У певному сенсі для українських підлітків це була історія не лише про солодке життя  на каліфорнійських схилах, але й про своєрідне сексуальне виховання, бо вони бодай бачили, що існують школи, де не просто розповідають про засоби контрацепції, але й роздають їх. Для тих, хто виріс, спостерігаючи за мелодраматичною геометрією любовних трикутників «Беверлі Гіллз», сумними є звістки про те, що пішли в засвіти Шенен Догерті та Люк Перрі, виконавці ролей Бренди та Ділана. В дитинстві здається, що улюблені персонажі та актори, які їх виконують, як і твої шкільні вчителі, житимуть вічно.

Уже в «Беверлі Гіллз» знаходимо перші паростки епохи політкоректності, що сьогодні часом сягає абсурдних висот, як і будь-яка посутньо хороша річ, доведена до абсолюту. У персонажів традиційно було багато лаку для волосся, але їм подекуди не вистачало глибини. І майже ніхто з них не змінювався: всі страждання і щасливі миті проживалися ними в рамках із самого початку заявленого характеру.

Проте герої в цьому серіалі — просто персонажі фільмів Інгмара Бергмана у порівнянні з протагоністами романтичного ситкому «Елен та друзі», що свого часу був зіркою телеекранів.

Французькі студенти, завжди закохані та безтурботні, майже ніколи не вчаться, натомість щодня грають рок у гаражі та ходять до спортзалу. Елен, Ніколя, Крі-Крі, Жозе — їхнє життя солодше за мармелад, від якого відмовилась героїня «Кріпосної». Емансипація? Ні, не чули. В «Елен та друзях» дівчата тендітні, фарбувати стіни — то робота не для них, а для хлопців.

Але музика, головна пісня, виконана Елен Ролле, юність і прості, як передбачення на чеках «Сільпо», історії зробили своє: у серіалу було багато прихильників. Ніби в подарунок кіноманам, у репліках Джоанни, американської гості на цьому святі незайманості та романтики, часто ховалися відсилання до голлівудської кінокласики. Протягом однієї серії вона могла згадати і Джеймса Діна, і Марлона Брандо.  

Більше, ніж хрещеного батька, українські глядачі любили іншого «родича» однієї американської родини. Ним, безперечно, був Альф: вічно голодний, сентиментальний інопланетник з великим серцем та вмінням насолоджуватися життям і лінощами. Хто не пам’ятає, як він намагався спіймати кота й говорив: «Якщо я буду потрібен, шукайте мене біля холодильника». 

Напевно, мало хто на вітчизняному телебаченні зробив стільки для українізації глядачів, як Олекса Негребецький. Завдяки перекладу пана Олекси Альф та його родина були не лишень харизматичними: їхні нехитрі пригоди, суперечки, комедійні непорозуміння, родинні вечері — все було легким, веселим і неперевершеним.

Олекса Негребецький

Гумор у серіалі є дещо позачасовим: колоритний, ексцентричний Альф, класичні геги та прості за структурою іронічні протиставлення — наприклад, розповідь Лінн про те, як вона з подругою виступала проти черлідерства: вона — через експлуатацію краси дівчат, які танцюють у перервах між спортивними змаганнями, натомість її подруга була проти того, що її, власне, не запросили до групи черлідерок. Отже, життя коротке — любов до українськомовного Альфа вічна.

Але що ми знаємо про вічність? «Санта-Барбара» —  ось справжнє втілення телевізійної безкінечності. Більше 2000 серій, актори, що виходять на заміну, ніби йдеться про посилення футбольної команди в матчі Ліги чемпіонів. А скільки Мейсонів чи Сі Сі Кепвелів пам’ятаєте ви? Найзнаменитішим Мейсоном, який був крашем дівчат-підлітків та котячим ім’ям ще до того, як діти стали використовувати слово «краш», був, звичайно, Лейн Девіс. Він, до речі, знімався в першій серії теленовели, яка не була в прем’єрному вітчизняному ефірі. 

Українські глядачі почали дивитися серіал, коли він уже перевалив за 200 серій: саме вчасно для того, щоб побачити, як поліцейський Круз Кастіліо вдає Еркюля Пуаро, розповідаючи підозрюваним, що зібралися в одній кімнаті, хто з них убив Ченінга Кепвела. А вбили багатого парубка ще в першій серії під час одного з безкінечних прийомів, де всі люблять, ненавидять і напиваються з однаковим завзяттям. 

«Санта-Барбара», де з динамічного була хіба що музика в титрах на початку, запам’яталася неможливою повільністю сюжету. Ти міг проґавити 100 серій, а герої ще не завершили обговорювати чергову сімейну інтригу і навіть кросівки не перевзули. Безкінечною була кількість померлих, які насправді вижили, закоханих, які розійшлися 15 разів, а зійшлися 22 рази...

Герої провели в комі більше часу, ніж британський воротар Пітер Шилтон на футбольному полі, а його кар’єра тривала 31 рік!  Проте одну корисну справу «Санта-Барбара» точно зробила — подарувала фразу, яку глядачі могли використовувати в будь-яких конфліктах: «Завершімо цю розмову, допоки ситуація не вийшла з-під контролю!»

Життя загалом дуже мало піддається контролю, надто коли стикаєшся із сицилійською мафією. Цього Антоніну, разом з іншими глядачами, навчив італійський поліцейський з важкою долею і твердим характером Коррадо Катані, головний герой серіалу «Спрут». Детективний сюжет, безжальність мафіозі, сувора безкомпромісність комісара, колорит італійського півдня — все це захоплювало публіку. 

Сам образ Катані й сьогодні здається цікавим. Проте перед глядачем постає аж занадто суворий і майже жорстокий до власної дружини чоловік: «Я розумію, що ти хочеш зі мною поговорити, але в мене немає часу розмовляти. Чекай, поки в мене з’явиться для тебе час». Сьогодні в такому ставленні відчувається все менше маскулінності і все більше обмеженості суджень. А також страждання. Хтось з уважних глядачів скаже: «Але ж вона його зрадила». Проте, на думку Антоніни, помилки чи суперечливі вчинки одного не надають іншому ліцензію на обмеженість та жорстокість. 

В Італії «Спрут» також користувався великою популярністю. Коли глядачі дізналися, що в четвертій частині кримінальної саги комісара Катані мають убити, вони почали всіляко протестувати й писати авторам гнівні листи. Вбити головного героя — сміливе рішення, але сценаристи стояли на своєму, бо це, на їхню думку, було правильним розвитком подій для розказаної в серіалі історії.

Кохана може зрадити, а відданий глядач буде любити тебе завжди. Звичайно, це не та стабільність, на яку ми всі сподівалися. Але реальність, як і серіальні спогади юності, ми не обираємо. Маємо снагу лише за потреби змінити ставлення до того, що ми колись любили, і до того, що діється з нами нині. У незмінності любові глядачів до комісара Катані на власному досвіді пересвідчився виконавець ролі — Мікеле Плачідо — під час київської прем’єри його режисерської роботи «Велика мрія». Тоді, у 2010 році, зал дружно встав і зустрів італійця кількахвилинною овацією. Бо опинитися віч-на-віч з комісаром Катані — то любов.