А здивувалася, мабуть тому, що не знайома з Лідією Таран і мала в уяві певний її образ. Який зовсім не збігся з реальним. Точніше, давайте так: з побаченим у цьому відео. На одній з робіт у мене та колег був мем: «Та де я красіва?». Народився він тоді, коли одна з наших працівниць зайшла у студію і одразу наразилася на заслужені компліменти: «Ого, яка ти красіва!» — вигукнули дружно всі присутні. На що пролунала роздратована відповідь: «Та де я красіва?». 

Власне, під цим гаслом і вийшла розмова з Лідією Таран на каналі в Марічки Падалко.

Треба віддати належне Марічці — вона робила подрузі й кумі компліменти як могла. Причому ж, абсолютно правдиві. Але Лідія вперто їх заперечувала. 

Приміром, переконувала, що у школі була дуже некрасивою і схожою на жабу.

Людоньки, вам ця дівчинка теж схожа на жабу? Запитання, звісно, риторичне. 

Марічка: Ти ще й красива була з 15 років

Лідія: Нє, я була дуже некрасива. Я була жахлива.

Марічка: Та я бачила твої фотки! З о-о-отаким волоссям. 

Лідія: Ні, я була дуже некрасива. 

Марічка: Та ладно. 

Лідія: Я була взагалі жаба страшна

Марічка: Як доказ я буду фото тоді вимагати.

Марічка каже Лідії, що вона була дівою в наших новинах, а Лідія відповідає, шо ніфіга не була. Бо діва — це Ірина Білик. Господи, як же не була, якщо була! Одна з найвідоміших ведучих, якій завжди вдавалося бути ефектною, водночас із надзвичайно м'якими і доброзичливими інтонаціями, щирістю та, не побоюся цього слова, душевністю. Для новин це не таке вже й типове поєднання. Тим паче, Лідії Таран, як мені здається, вдавалося зберегти міру і, разом із цим мімімі, не переходити межу інформаційної подачі. 

І мені дуже шкода, що Лідія настільки демонстративно себе знецінює. Хоча, треба віддати належне, проблему все ж усвідомлює. Понад те — дісталося ще й Новому каналу. Нагадаю, що вона колись там працювала в ефірі. Пам’ятаю, що цей мовник свого часу став таким новим подихом у нашому інфопросторі. Чимось, що відрізнялося.

Але ведуча називає це «дворовим телебаченням». У порівнянні з багатими «Плюсами». «Боже, як у них на ТСН все красиво, такі красиві ведучі, а нам щось тут не вистачає, немає класу», — бідкається наша з вами колега. Ага, це вона просто не була на місці вашої Антоніни і не монтувала сюжети на тумбі з бобінами, як було на моїй рідній Запорізькій обласній телерадіокомпанії. Я вам колись покажу мій касетний диктофон, для якого треба була окрема сумка, — ви прифігієте, там навіть мікрофон був окремий на тринозі. І це настільки безцінний досвід, що я його не проміняла б на будь-які супертехнології.

І якщо що, мені не 120 років. 

Ну і на додачу з’ясувалося, що на Новий канал Лідію взяли не тому, що вона була класною ведучою, а «відкастингували на безриб’ї». Між тим, у цьому ж інтерв’ю вона казала й інше. Що добре володіння українською мовою додало їй плюсиків та органічності на кастингу. А все тому, що це її рідна мова, у зв’язку з чим Лідія розповіла дуже показову історію. Її школа була тотально російськомовною, але батьки домоглися, щоб там зробили українськомовний клас. І він був направду особливим, тільки зі знаком мінус:

«Ти не знаєш, що таке клас вирівнювання? Це коли ніхто не хоче йти в цей клас, тому що туди беруть дітей, які просто не витягують шкільну програму... І тому клас, який заради мене вибили батьки, — через якісь жахливі вони пройшли випробування, збори підписів і так далі, — а він став класом вирівнювання. Тобто автоматично вони понизили мені рівень знань, які я могла здобути. Через мовне питання. Тому що в класі вирівнювання було нецікаво, я тобі скажу...

В нас був “мовний режим” завжди в родині. Через це мої подружки, там, з п’ятого поверху, сьомого, йшли зі мною до школи різними дорогами. Ну, непрестижно».

Особисто я з таким трешаком не стикалася, бо виросла в українськомовному регіоні. Але далі в Запоріжжі надивилася сповна. Тому цілком вірю, що таке могло відбуватися. Щоправда, на тлі загальних прибіднянь та перебільшень Лідії ця історія теж може здатися надуманою.

Тут також хочу згадати недавнє інтерв’ю співачки Юлії Lord для «Суспільне Культура». Там вона розповідала, що в 1991 році її та однокласників з Києва відправляли на екскурсію у Львів. І попереджали, що ви, діточки, їдете в небезпеку:

«Нам запропонований цілий список певних українських слів, на які нас будуть тестувати у Львові. "Діти, ви, по-перше, маєте триматися групою. Або якщо розділятися на групи, то щоб це не було одна-дві людини, щоб ви у разі нападу могли себе захистити», — згадувала Юлія.

Ваша авторка сподівається, що такі ідіотичні історії були усе ж винятками. З іншого боку – добре, що вони у минулому. Сподіваюся. 

Нагадаю, що Лідія Таран на початку повномасштабного вторгнення разом із донькою Василиною переїхала до Франції. Вона працює кореспонденткою Укрінформу, закінчила там дворічне навчання на магістратурі (вивчала стратегічні комунікації) і, за її ж словами, живе фактично на дві країни, чи між двома країнами. Публічно про якісь свої дії не розповідає, бо не хоче це все світити. На відміну від багатьох інших публічних людей, які постійно розказують про свої активності за кордоном і як вони підтримують інтерес до України. 

І тут мені теж не дуже зрозуміла така скромність Лідії. Бо ця сама активність українців у світі — це надзвичайно важливо і вона, як на мене, повинна культивуватися. Особливо якщо це люди, які справді можуть мати вплив, а журналісти — саме ті люди. Ми в нашій редакції нерідко захоплюємося тим, що роблять наші колеги в різних країнах, як відстоюють наші інтереси. І не мовчать про свою роботу. 

Але Лідія Таран, здається, відчуває якусь занадто велику провину за те, що зараз не в Україні. Каже, що їй неприємні всі ці розмови про виїхала / залишилася і вона воліє зайвий раз нічого не постити в соцмережах, бо всім усе буде не так.

А ще складається враження, що ведуча вирішила страждати разом з Україною. Приміром, вона зауважує, що в Києві багато людей, які зависають у якихось закладах, центр столиці має дуже життєлюбний вигляд. Хоча це якраз і нормально, в багатьох інших містах рівно така ж картинка. Бо після обстрілів та купи жахливих новин ти менш за все хочеш іще трішечки постраждати. 

Вочевидь, Таран є яскравим прикладом біженки, яка в цьому абсолютно не конструктивному почутті вини просто потонула і явно взяла на себе занадто багато відповідальності, причому чужої. Про це, власне, й зауважує Марічка Падалко, і ваша авторка тут цілком згідна. 

А ще мені здається, що Лідія дуже сумує за своєю роботою у прямому ефірі, хоча це й заперечує. Проте її сльози на початку програми говорять про зворотне. Прямий ефір, як ми знаємо, це не те, що можна ось так покинути і не ностальгувати. Тому я дуже сподіваюся, що коли Лідія Таран повернеться до України, то знову почне вести новини. Зрештою, її спокійний та емпатичний стиль ведення — це якраз те, що нашому телебаченню нині геть не завадить.