Менше року тому сценарист і режисер Сергій Кулибишев дав мені почитати сценарій свого нового серіалу. Цікава деталь: він теж вважає, що наші серіали — це дно, а тому вирішив зробити не дно. Для чого втерся в довіру до Sweet.tv і змусив їх дати йому грошей та особливо не лізти. Але про цей карколомний план і його результати — згодом. 

Дає мені, значить, Сірьожа цей сценарій і каже: «На, почитай у відпустці і скажи, що думаєш». Тобто, ви розумієте рівень нахабства — мало мені засирають мозок на роботі, так ще у відпустці спокою не має бути. 

Але ок, тут уже перегинаю — я підозрювала, що серіал буде щонайменше не гівняним, бо мені дуже сподобалася п’єса Кулибишева «Веселе століття. Веселе». Я вам про неї писала — там голова села робить камінгаут і всі починають влаштовувати йому гомофобний шабаш. І це направду смішна п’єса. Нині Сергій зробив спільну виставу з одним із наших модних театральних режисерів — Давидом Петроcяном. Вона називається «Поліандрія», пишуть, що теж норм, але я ще не дійшла. Та оцініть — у 2022 році частина серіальників поперлася робити так зване кіно, а цей добродій — захтів підкорювати наш театробум.

Та я відволіклася. Читаю той сценарій — і мені робиться дурно. А все тому, що одразу уявляю собі рівень срачидла, яке здійметься після виходу цього творіння на світ божий. Бо історія ця про те, як четверо чоловіків різного віку отримують запрошення на похорон колишньої. Колишня — військова, яка загинула на фронті. І ось, ці парубки йдуть у кафе, щоб її обговорити. Вони це називають «пом’янути». Згадують, наприклад, якою вона була в сексі. Один з героїв згодом каже про їхню зустріч: «наче в ній учотирьох пісюнами потерлися».

А ще там повно брудного матюччя!

«Лишенько! Свята Діво Маріє!» — думала ваша Антоніна. Їх же за таке кататимуть по всіх соцмережах уздовж і впоперек! І це чудово, бо потім підуть дивитися і зрозуміють, що ця історія не має нічого спільного з тупим хайпом, відсутністю емпатії та відбитістю, на яку страждають автори багатьох «актуалочок про повномасштабку», які пошкварилися впродовж останніх років.  

Десь так воно і вийшло. Я бачила дуже насторожені та навіть гнівні коментарі, зокрема від військових, перед виходом серіалу. А ось після — всі перестороги розвіялися й навіть найбільші скептики писали щось штибу «думала там трешак буде, а воно навіть терапевтичне». Те саме сталося з підозрами, що автори будуть упродовж 10 епізодів відмазувати ухилянтів, бо не так склалося як гадалося. 

Це не означає, що «Ховаючи колишню» лишили без негативних відгуків, але значно яскравішою емоцією глядачів, за моїми спостереженнями, було здивування та захоплення: невже у нас зняли такий серіал? Про таке. Про ТАКЕ! І емоція ця, звісно, є позитивною. Я теж хочу поділитися з вами міркуваннями про це, без перебільшення, важливе явище в нашому серіальному виробництві. Як про нову планку, так і про старі граблі. 

Серіал, на який дають гроші і свободу

Поєднання неймовірно фантастичне, як для нашого ринку. Хоча тут, може, якраз річ у тім, що ринок насправді абсолютно інший. Ваша авторка роками жаліється на українські телевізійні серіали, але й бідкається, що за виробництво не беруться онлайн-платформи, які могли б нам із вами запропонувати більш якісний контент. Бо ми їм за це будемо платити абонплату. Колись давно представники цих ресурсів і самі сумували, що не можуть цього робити — мало грошей, мало підписників, більшість українців не готові дивитися фільми і серіали легально. Бідосі.

Але минув час і з’явилася надія — лише цієї осені різні платформи випустили кілька серіалів, що не може не радувати. Але «Ховаючи колишню» від них відрізняється тим, що автор вдало пропітчив ідею керівникам Sweet.tv, а керівники в особі директора з контенту Юрія Поворозника виявилися притомними кіноманами і дали не лише грошей, але і творчу свободу. І саме тому особисто я вболіваю за цей проєкт — його успіх може стати показником того, що варто шукати талановитих авторів з цікавими, сміливими ідеями і довіряти їм. 

Дуже схожа ситуація була у створенні хіта «Спіймати Кайдаша» — там знадобилася віра кількох людей і державне фінансування. Так, ваша Антоніна не раз чула смішні розповіді, що на СТБ було повно працівників, які вважали, що ці «Кайдаші» — якась непонятна фігня, яка обов’язково провалиться по рейтингах. 

Сміливість і здатність ризикувати

Ці чесноти, точніше, їх відсутність також не дозволяє авторам і замовникам наших телемувіків створити щось яскраве та резонансне. А раптом не дивитимуться? А якщо не залетить? А якщо глядачі не готові? А якщо глядачі тупі? А якщо глядачі не поймуть? Усі ці запитання ведуть до того, що ті, хто запитує, сидить по вуха у трясовині без перспектив на світле майбутнє. 

Звісно, розкидатися грошима в нас ніхто не може, і експерименти заради експериментів також не варіант. Але добре продуманий, прагматичний ризик —  це дуже похвально. Ну а сміливість у тому, що «Ховаючи колишню» пропонує нам історію, яка направду здатна викликати неоднозначну реакцію. Що це за комедія про похорон військової? Ви там геть кукухою поїхали? Але це не хайпожерство, не спекуляція на війні і трагедіях, а здатність говорити про те, що хвилює майже всіх, проте досі не було нормально озвучено, прорефлексовано та обговорено. Не через срачі в соцмережах, де люди не хочуть одне одного чути, а через розуміння. 

У першому ж епізоді від трьох чоловіків ми чуємо типові пояснення, чому вони не у війську: доначу, маю трьох дітей, навчаюся. І лише один саркастично сказав, що він — сцикло. Якраз цей персонаж і виявився єдиним військовим серед них. Показовою є також сцена, коли у бар, де наші герої вкотре зустрічаються, заходять військові ТЦК. Вже за кілька хвилин героям стає дуже ніяково за те, що заклякли перед цим викликом. Думаю, багато людей зможуть побачити в них себе та свій сором. І можливо, через чесні розмови чоловіків на екрані зможуть так само правдиво поговорити самі з собою. 

Позитивні рольові моделі

А це мені, напевне, сподобалося найбільше. Уявляєте, немає зради. Але водночас продемонстровані й вади нашого суспільства. Тому в нас виникає наступний посил: так, нам є над чим працювати, тож нумо починати. Хочу обійтися без значних спойлерів, але розмито скажу, що персонажі через свої регулярні зустрічі знаходять таку собі групову психотерапію. Вони не лише діляться одне з одним поглядами на стосунки, секс, жінок, чоловіків, кар’єру, маскулінність, тренди, війну, політику, а й поступово відходять від брехні, якою намагаються зробити своє життя легшим і не бачити реальності. Проявляють себе справжніх: незугарних, жалюгідних, емпатичних, агресивних, добрих, смішних, сміливих, з поганими вчинками, травмами, болісними та радісними спогадами.

«Ховаючи колишню» показує дуже потрібний для нас зараз наратив — не треба боятися своїх недоліків, не треба їх заперечувати, просто спокійно поговорімо, приймімо їх і будемо потихеньку виправляти. Подивіться — усе це можливо, якщо бути чесними із собою та іншими. Те, що у вітчизняному серіалі піднімають такі теми, не роблять війну «фончиком», а витягають доволі гострі проблеми, робить його ледь не унікальним. На жаль, бо в нас уже повинно бути десятки таких серіалів.

Діалоги

Якщо погортати численні відгуки в соцмережах, то швидко зрозумієш, наскільки глядачам сподобалися діалоги героїв. І це дуже передбачувана історія — зазвичай аудиторія зацінює їх насамперед. А якщо буде що потім перетворити на меми й цитати — ціни нема такому творінню. У «Ховаючи колишню» такого добра навалом. 

Ось кілька прикладів:

— Ти шо, ніколи не мріяв про якусь єб*ніну?

— Колись хотів стати актором.

— Чоловіки за природою мисливці.

— Чого ж ти на русню не полюєш?

— Та іди ти в сраку.

— Навіть мені не смішно, а я колись любив «Дизель шоу».

Іронічно, що колись ми про ці всі діалоги говорили з Кулибишевим, і він стояв на думці, що вигадати цікаві діалоги — ледь не найлегше з усього. Дешево та ефектно. Бо значно складніше придумати хорошу структуру, основу, аби воно все було міцно, надійно і логічно. Ну, як із будинком. Декор — це важливо і одразу привертає увагу. Але обрати диван, килим, паркет і люстру значно легше, ніж побудувати рівні стіни, на яких не з’явиться пліснява і будинок стоятиме довго та надійно. 

Я з цією думкою погоджуюся. І сам серіал є гарним доказом її правильності. А про недоліки — за хвилинку. Бо я ще хочу сказати про каст. 

Каст

Ну, тут ваша Антоніна не буде приховувати — на головні ролі взяли всіх моїх любимчиків: Славу Бабенкова, Олександра Рудинського, Артура Логая та В’ячеслава Довженка. Щоправда, до останнього в мене було трохи менше сентиментів, можливо, через неймовірну неперебірливість актора — здається, Довженко ладен зніматися в будь-якому шлаку, аби лише платили. Але в «Ховаючи колишню» саме його робота мені здалася найглибшою — все ж талант так просто не поховаєш на дурацьких проєктах. 

Кожен підібраний актор, як на мене, став ідеальним для своєї ролі. А це не так уже й легко зробити, як комусь може здатися — подумаєш, набрав тих акторів і хай грають. Невдалий каст може вбити весь проєкт. Відсутність «хімії» між нехай навіть і обдарованими акторами зробить їхні екранні стосунки холодними як рибина. До речі, з цього року премію «Оскар» вручатимуть і за підбір акторів — краще пізно, ніж ніколи. 

Натягування сови на глобус і притягування інтриги за вуха

А тепер поговорімо про недоліки. Сірьожа мені хоч і дружочок, але не так уже ми і дружили. 

Та якщо серйозно, то я намагаюся мати дружні стосунки з професійними, адекватними та самоіронічними людьми, які нормально реагують на зауваги, протилежну точку зору і не обіжулькаються. Притому можуть із тобою не погоджуватися. Тому нині можу собі дозволити бути неупередженою. Ха! Оце, Сергію, не послухав моїх порад, то тепер вигрібай! Насправді, я просто згоджуся з практично всіма закидами, яких начиталася в тредсі. Ну, бо ж не лише хвалять.

До речі, мені здалося, що людоньки якось дуже одностайні у визначенні чеснот та огріхів «Ховаючи колишню». Багатьом подобається одне й те саме і не подобається одне й те саме. Усі прорахунки, як на мене, є типовими слабкими місцями наших серіалів, яких, вочевидь, складно позбутися навіть із сильним бажанням. 

Отже, в чому натягування сови? У тому, що часто в наших серіалах мотивації, думки, переконання, поведінка героїв абсолютно нічим не підкріплені. Зазвичай це має вигляд просто невмотивованої поведінки, бо так треба для сюжету. Зараз буде спойлер, але це з’ясовується вже наприкінці першого епізоду. Герой В’ячеслава Довженка виявляється військовим і чоловіком героїні, яку поховали. Він одержимий ідеєю з’ясувати, хто змусив його кохану приїхали з-за кордону і піти у військо. На цьому і будується вся сюжетна лінія, бо герой підозрює трьох інших і влаштовує ціле розслідування. 

Але чому він вирішив, що її хтось змусив? Ще й у якийсь підлий спосіб, наче маючи хитрий план. Ні, і таке, звісно, може бути — серіал же, нетривіальна ситуація має бути. Але її також немає. Немає адекватного пояснення, чому герой так вирішив. Найбільш очевидну мотивацію — патріотизм, громадянську відповідальність — у серіалі відкидають без пояснень. В одному з епізодів персонажа Довженка запитують: «Може, її змусив патріотизм?». На що лунає відповідь: «Тебе сильно змусив?». І все. 

А сам персонаж Довженка чому пішов на війну? Теж хтось мав змусити, виходить, адже почуття відповідальності перед Батьківщиною автори відмітають. В кінці ми розуміємо, для чого була обрана ця інтрига, але лінія є дуже непродуманою. І саме в цьому моменті «Ховаючи колишню» — типовий український серіал. Глядачам просто пропонують повірити на слово і не думати. 

В результаті, якщо сприймати цю історію серйозно і без думки, що «там щось не те зі сценарієм», то герой Довженка — просто тупий конспіролог. Придумав фігню і повірив у неї. Ну, напевне, він ще вважає, що світла в нас немає, бо Зеленський електроенергію в Угорщину продає. 

Та сама історія з барменкою, яку грає Анастасія Король. Вона така зухвала, різка та хамовита, особливо з героєм Олександра Рудинського. Але чому? Причиною такої поведінки може бути безліч моментів, але вона бикує на нього одразу і постійно. Я цього не могла зрозуміти ані прочитавши сценарій, ані на зйомках. Так, я була на зйомках — підказувала всім, як треба знімати. Навіть там мені ніхто не зміг пояснити, чому вона так поводиться. Ну, мовляв, така людина, такий характер.

Між тим, ось такого штибу поведінка героїнь — ще одне кліше наших серіалів. Зазвичай це використовується для того, аби створити лінію хлопця і дівчини, які спочатку дратують одне одного, а потім закохуються. Одна з найпоширеніших (і моїх любимих) ситуацій, коли персонажка — роззява, яка на парковці лізе просто під якийсь «крузак» мільйонера, що паркується, він її легенько збиває, а вона на нього кидається зі звинуваченнями та істерикою. Повбивала б. 

Прикладів такого принципу «повірте нам на слово» можу назвати мільйон. Приміром, у серіалі «Обіцянка богу» головна героїня — відома, популярна, улюблена багатьма телеведуча. Але нам пропонують у це просто повірити, бо немає жодної сцени, яка показувала б її харизму чи винятковість, бо вона просто на своєму шоу читає нудний текст із суфлера. Все тому, що сценаристи полінувалися написати бодай маленький епізод, у якому, наприклад, героїня виголошувала б мотиваційну промову для своїх глядачок. А якась із них потім їй за це подякувала. Саме так зробили автори дорами, на основі якої клепали наш серіал.

Через схожі сценарні огріхи і бачення «а давайте поїдемо в кафе "Ластівка", до*бемося до армян і п*зди їм дамо» головна героїня постає перед нами не як добра, хороша людина, а як «малєнькій русскій чєловєк», який ні на що не здатний і робитиме те, що йому скажуть. Приміром, пообіцяє віддати ще ненароджену дитину іншій жінці через неймовірно недолугі залякування, на які медійна, відома, популярна, впливова людина може хіба розсміятися. А все тому, що сценаристам було знову лінь придумувати щось складніше.

Зокрема, через ось такі моменти персонажі в наших серіалах мають зовсім не такий вигляд, як їх позиціюють автори. Ось герой Довженка в нас вийшов не розумним, виваженим, адекватним чуваком (як, напевне, задумувався), а поціновувачем теорій змов. А барменка — не різкою, прямолінійною, але цікавою, в чомусь загадковою дівчиною, а простою хабалкою, яка хамить просто тому, що невихована. Ну або її психологічний вік — років 11, вона ніяковіє перед симпатичним хлопцем, тому починає йому кумедно грубіянити. Але не думаю, що так воно задумувалося. 

Є ще й така штука. Кожен епізод — це нова зустріч героїв, на якій вони договорюють щось важливе. А саме — по черзі розповідають, які в них були стосунки з колишньою, як познайомилися, чого розійшлися. Для нас, глядачів, усе відбувається дуже швидко — подивитися серіал з 10 епізодів по 20 хвилин можна за вечір. Але для персонажів між їхніми посиденьками бува що минає місяць. Уявіть, наскільки розтягується це задоволення і чи могло таке бути насправді? Особливо зважаючи на детективно-викривальну діяльність одного з них. 

Картонність персонажів та пропаганда цінностей «в лоб»

Вище я писала, що герої вийшли цікавими, кастинг — суперовим, а діалоги — яскравими. І це правда. Але водночас є моменти, що направду дратують, і їх забагато. Це знову серіальність. У сенсі сильної спрощеності, причому вибіркової. Герої В’ячеслава Довженка (якщо відкинути нав’язану йому конспірологічність) та Слави Бабенкова вийшли чудовими. Тут майже без питань, і я вірила кожному їхньому слову. По-перше, актори хороші, по-друге, вони добре виписані, а отже і грати їх легше.

Один — дещо суворий, консервативний, розумний, надійний, таємничий. Інший — нуднуватий прораб, «подорожник», який так вабить жінок після емоційних гойдалок з якимись довбанутими, але ефектними нарцисами. Герой Бабенкова спокійний, сімейний чоловік, така бубочка, тиха гавань. Хоча потім виявиться, що не все так просто, але загалом портрет такий. 

А ось із іншими двома панами історія складніша. Те, що Артур Логай та Олександр Рудинський хороші актори, заперечувати ніхто не буде, я сподіваюся. Але їм дісталися значно гірше виписані герої. Про такий текст зазвичай кажуть, що його неможливо зіграти нормально. 

Герой Рудинського — такий собі «чувачок з Рейтерської». Молодий, стереотипний, на самокаті, переповнений правозахисними прогресивними ліберальними ідеями. І у своїй риториці він часто зривається на пропагандистські лозунги, завчені фрази, які трохи дикувато звучать у такій природній розмові чотирьох чоловіків. Таке враження, що він на мітингу з прапором або виступає десь на черговому форумі: «Чувак, все нормально, без тиску. Це — нова маскулінність. Ти можеш все. Слухай, якщо ти мужик, помада тебе жінкою не зробить. Ну, дивіться сюди. Все 20 сторіччя жінки шукали нову жіночність. Не кухня і діти, а робота, право голосу, ті самі штані. Вони можуть вдягати чоловіче. Тепер чоловіки шукають нову мужність».

Усе це, звісно, правильно і далі йдуть цікаві роздуми про цю саму нову мужність, але звучить аж занадто декларативно. Звичайно, можна було б подумати, що це такий стьоб над цими чувачками, які вчора відкрили для себе різні цікаві терміни та визначення. Але тоді лінія цього персонажа і реакція на нього інших героїв мала би бути іншою. Приміром, вони могли б усю дорогу його перекривлювати, пародіювати чи якось в інший спосіб реагувати на ці штучні конструкції, які в такому вигляді просто забирають у персонажа органічність і створюють враження, що нам намагаються впарити «п'ятихвилинки просвітництва та політінформації». 

З героєм Логая інша проблема — із самого початку він зображений аж занадто гіпертрофованим придурком. Ну, так щоб навіть найтупіші зрозуміли. Разом із дуже швидким темпом, з яким Артур говорить текст (саме так — говорить текст), його образ місцями перетворюється на доволі фальшивий — наче ми зараз на читці, спішимо і потрібно просто прочитати свої репліки, відповісти на репліки колег і звалити. Персонаж, вочевидь, задумувався як закомплексований випендрьожник, який завалює всіх бравадою про своїх мільйон жінок, які йому віддавалися на першій же секунді знайомства, бо не могли протистояти такій спокусі. Але глядачі можуть зрозуміти цей посил і в трохи тоншій, спокійнішій формі. 

Складалося враження, що цього героя просто «витягли» з якогось «Американського пирога», «Дуже страшного кіна» чи «Білявки в законі», де така карикатурність була стилістично виправданою. Тут же вона в багатьох епізодах позбавляє персонажа глибини і справжньості, роблячи його неймовірно передбачуваним, бо ми одразу розуміємо, що він бреше і як буде розкриватися в наступних серіях. Між тим, саме цей герой мені здався найбільш трагічним з усіх, найбільш травмованим, але здатним знайти сили побороти своїх демонів.

Повторюся, все це було закладено вже на рівні сценарію, ну а завдання акторам грати так чи сяк дає режисер. Що ж до барменки, то там взагалі стався якийсь КВН. Анастасія Король — також хороша акторка, яку, здається, просто помістили в умови «дати максимальну емоцію», трошечки «95 кварталу» та нарочито пафосних, напускних рухів, характерних, мабуть, для якоїсь уже хореографічної постановки або театрального мюзиклу.

Зйомка

Ну і останнє. Телевізійна картинка. Усе ж дуже хочеться, аби ось ці якісніші українські серіали мали більш кіношний вигляд — вибагливіша зйомка, цікавіші ракурси, глибина, атмосферність. Перші ж кадри, зняті на вулиці, виглядали як простий телевізійний сюжет у випуску новин, хоча монтаж був цікавий. Вже у кафе (місце, в якому відбувалася дія всіх епізодів) ситуація покращилася і картинка перестала бути аж такою пласкою, напевне, за рахунок освітлення. Проте, як хтось написав у тредсі, складалося враження, що ми дивимося не серіал, а подкаст чи непогано зняте шоу на ютубі. Причому ж у нашому кіно хороших операторів не бракує — чому б не запрошувати їх? 

Наведу приклад — серіал «Хованки». Сорі, звісно, що нагадую вам про темне минуле нашого серіаловиробництва — там російська мова і російські актори в головних ролях. Проте картинка значно більш кіношна і цікава, ніж роблять зазвичай.

Хай там як, але всі ці моменти не стали для серіалу занадто критичними — у ньому значно більше переваг, ніж недоліків, бо це в кожному разі великий поступ у якості. Один із неочевидних захватів — це заставка, яка відкриває кожну серію, а також титри. Видно, що над цим дуже заморочилися, і я не те що не пропускала їх, а навіть перемотувала назад і дивилася знову. 

Дуже сподіваюся, що таких експериментів у Sweet.tv буде ще багато і команда зберігатиме ось ці налаштування залучати талановитих людей із цікавими ідеями. А також вивчати реакцію та фіксити помилки, щоб наступні проєкти були все кращими. Варто, вочевидь, залучати і кінематографістів — має ж ця тенденція до нас колись докотитися.

Також сподіваюся, що вони розглядають варіант податися на ось цей загадковий фестиваль-пітчинг від Мінкульту, який анонсують на червень. Що це буде — бог його знає, саме збираюся вам написати про це окремий текст, бо, схоже, ідея (автором якої є безпосередньо Володимир Зеленський) пішла трохи не туди. Але на серіали точно даватимуть гроші, і дуже хочеться, аби вони пішли не на чергову «Судьбу і долю», а на ось такі роботи, які дивишся із задоволенням, а не щоб кринжонути.