У нашій з вами журналістській спільноті нова колотнеча. Господи, а ще ж від Кулеби з Павелецькою не відійшли, як же тут продихнути можна? Данило Мокрик записав украй невдале в’ю з Олексієм Гончаренком. Ясна річ, почалося. 

Не початися не могло, бо одні Гончаренка дуже не люблять і хочуть, аби в інтерв’ю його мочили. Що Мокрику не вдалося. Інші симпатизують Гончаренку, тому почали мочити Мокрика, який намагався мочити Гончаренка. Ще іншим просто не сподобалася поведінка журналіста з різним градусом роздратування. Але є немало симпатиків Данила, які просто засмутилися, що ось так получилося. 

Одразу зізнаюся, що ваша Антоніна — радше з останніх. Я вважаю його хорошим журналістом і, головне, одним з небагатьох, хто вміє не лише навалювати на різних персонажів у текстах чи відео, але й вимогливо з ними говорити в інтерв’ю. А ще він здатен визнавати помилки. Що робив раніше і повторив нині.

Після розмови з нардепом він записав відео, в якому сам же себе і розклав. Тим позбавивши вашу авторку роботи, бо шо його казать — я хотіла написати точно те саме. Це була настільки хаотична розмова, ба навіть срач, з якого я навіть щось і процитувати не особливо можу.

Щоправда, ця відповідь також далеко не всіх задовільнила, бо здалася занадто пихатою. До того ж Мокрик одразу, як мені здалося, закинув коментаторам проплаченість чи упередженість:

«Я бачу сотні коментарів під тим відео. І хоч я також бачу, що значна частина з них написана, знаєте, ніби під копірку. Мовляв, я не люблю Гончаренка, але Мокрик — це фіаско. І я також все одно бачу, що лайків до цього відео втричі більше, ніж дизлайків». 

Дуже часто однотипність коментарів пов’язана не з напливом ботів, а з тим, що враження глядачів від контенту на диво однакові. Саме це й відбулося цього разу. 

Утім, наш із вами колега вже наприкінці самого інтерв’ю зрозумів, що щось пішло не так, знизив тон і визнав, що розмова вийшла дуже хаотичною на надміру емоційною. 

А понад те — в одному зі своїх старих відео він згадував ще одне невдале інтерв’ю — із Сергієм Лещенком. У якому Мокрик, за власним же зізнанням, передав куті меду:

«Я в принципі вважаю, що такі методи для журналіста є шкідливими. Якщо не говорити прямо — програшними. Журналіст повинен розкривати і розкладати свого гостя, який прийшов на інтерв’ю, своїми запитаннями. У мене є в кар’єрі декілька інтерв’ю, де я поводився агресивно, іноді навіть надміру. Наприклад, в інтерв’ю з Сергієм Лещенком і, чесно, я вважаю, що це невдалий продукт. Це невдалі інтерв’ю. Журналістика має працювати по-іншому. Запитаннями, структурою розмови і так далі». 

Ці слова Данила нам вчергове демонтрують, що багато хто з нас дуже добре знає, як воно треба, але застосувати це на практиці – зовсім інша справа. Тому у нашому інфопросторі зазвичай і бачимо безхребетні інтерв'ю у стилі теплої ванни, бо його зробити значно простіше та безпечніше. А ось формат гадток – це штука, доступна далеко не усім.

На моє переконання, для цього формату потрібно мати не лише навченість — загальну ерудованість, підготовку, вміння керувати емоціями і тримати удар, розуміння, як формулювати речення і виплітати з них своєрідні «пастки» для героя. Хоча вже цей набір умінь потребує неймовірної прокачаності. 

Для такого формату потрібно мати ще й певний характер та якості — швидку реакцію, хорошу пам’ять, емоційний інтелект, сміливість, упевненість у собі. Можливо, останнє також можна прокачати, однак часто ця риса переростає у самовпевненість. І, як на мене, саме ця пастка стала для Данила визначальною.

Відсутність підготовки, надмірна емоційність та явна нелюбов до гостя, звісно, також. Але кринжевості цій розмові додав саме карикатурний апломб журналіста, який здавався не просто недоречним, а гротескним та безглуздим. Приміром, у моменті, в якому Мокрик хвалиться своєю освітою:

Правду кажучи, ось на таку шаржову хвалькуватість та водночас повну відсутність самоіронії страждає багато наших медійників. Та й загалом публічних людей. Часто це невміння адекватно підкреслити свої сильні сторони вбиває будь-яку симпатію та довіру. Особисто в мене одразу виникає підсвідома думка, що людина щось робить не задля діла, а від невпевненості, аби виділитися з-поміж інших, вдіти біле пальто, публічно поставити собі черговий плюсик і довести щось самій собі. 

Ну а також це інтерв’ю нам із вами, колеги, вкотре нагадує, що не можна недооцінювати людей. Особливо якщо хочеш проводити з ними жорстку бесіду. В Олексія Гончаренка справді неоднозначний імідж. Одні вважають його покидьком, пристосуванцем, циніком, фриком значно більшим, ніж більшість його колег, у яких також не бракує таких характеристик. Інші ж наділяють нардепа рисами сміливого правдоруба та борця проти несправедливості. 

Але в кожному разі абсолютно об’єктивно буде сказати, що Олексій Гончаренко — надзвичайно складний та сильний у мовних баталіях. Він вміє керувати емоціями, швидко викручуватися, маніпулювати. Він освічений та розумний. І Данило Мокрик своєю роботою, безумовно, додав йому ваги, бо сотні людей, які не особливо знали обох, прониклися повагою до нардепа і зафіксували собі його образ як розумний та розважливий. 

З такими потрібно говорити також дуже спокійно, впевнено, іронічно та, вже даруйте за таку БДСМ-лексику, домінантно. Подивіться, як це робить Наталка Якимович у знаменитому уривку:

Ну і вигляд Олексій у цій розмові має зовсім інший, погодьтеся. 

Та повернімося до гардтоку. За моїми спостереженнями, в лайфстайлових інтерв’ю з шоубізнесовими персонажами такий формат у нас раритетний не лише через слабких інтерв’юерів, які до того ж не хочуть ні з ким сваритися. Але й через страх самих гостей — вони часто відмовляються приходити туди, де некомфортно. Ваша Антоніна це знає з практики. Піарники часто вимагають список із запитаннями і кидаються на захист своїх підопічних за найменшої нагоди. 

Щодо політичної журналістики, то тут трохи легше. Припустімо, нардепи теж можуть відмовлятися коментувати, але їх змусити відповідати все ж простіше, ніж співаків, акторів чи блогерів, які не зобов’язані звітувати перед громадянським суспільством. В інтересах якого, нагадаю, журналісти і мають працювати. 

Але в силу різних причин гардток у нас нині як інститут репутації — всі про це постійно говорять, але на практиці воно майже не існує. І це серйозна проблема галузі. Колись вашій Антоніні дуже подобалося, як працює Роман Скрипін. Він також був пихатим та зухвалим, але тримався на ось цій червоній лінії і зазвичай її не переходив. Та з віком, на жаль, наші риси нерідко радикалізуються, і те, що років 20 тому мало вигляд симпатичного нахабства, поступово також перетворюється на кринж. 

Нині в моєму топі — Власта Лазур, яка і підготовлена, і вимоглива, і тримає удар. Клікайте на 11:50:

А взагалі ідеал — це, звісно, Сергій Дорофєєв. Пам’ятаєте такого білоруса, який звалив зі своєї країни через утиски журналістів та вів на 5 каналі програму «Портрети»? І це справді був гардток, але дуже інтелігентний. 

Потім Сергій пішов на «Інтер» вести гівношою «Стосується кожного». Мені казали, він думав, що це буде соціальна програма, в якій підніматимуться серйозні суспільні проблеми. А вийшло, що потрапив у чергову трешанину у форматі «бабушка з’їла онучку». Але це окрема трагічна історія нашого стражденного телебачення.