Як то кажуть, є час людей засирати, а є час ними захоплюватися. Два тижні тому ваша Антоніна писала про зашквар Емми Антонюк у тредсі після її доволі невдалого пасажу в інтерв’ю Маріам Найєм у себе ж на каналі. Вона розповідала про спільний проєкт з «Книгарнею Є», який називається «Різниця Є» і допомагає відновлювати бібліотеки на деокупованих та прифронтових територіях.

Це чудова ініціатива, яка разом з Еммою постраждала через формулювання, котре своєю чергою рознесли по соцмережах і звинуватили журналістку у зневазі до східняків. Нагадайте його собі повністю:

«Але коли в селі Рогань з’являється 700 книжок, пенсіонери, все життя русскоговорящіє, які читали тільки русскіє детектіви, починають ставати в чергу за “Бріджертонами”. Вони не говорили українською, — бібліотекарка каже. Просто ця історія мене дуже сильно вразила. Нам треба в це інвестувати. 

Зараз у мене немає 7 мільярдів доларів, я роблю “Різниця Є”, і ми відправляємо нові книжки в сільські або зросійщені бібліотеки, де списали російські фонди і не залишилося українських. Я постійно на зв’язку з бібліотекарками, це дуже цінний для мене досвід — спостерігати за тим, як діти реферати починають писати українською, тому що в них є яскраві глянцеві книжки про музикантів, про риб, про всяке таке...

Найчастіше, якщо ми приїдемо в якісь прифронтові села, спитати, де пункт видачі гуманітарної допомоги, — вкажуть на бібліотеку. Тому що це комунальне приміщення. Найчастіше, коли туди приходять те, що називається абревіатурою ВПО (внутрішньо переміщені особи), по олію, по якийсь одяг, по крупи, а там — хоп!— і з’явилося 350 абсолютно нових книжок українською. 

Канєшно, вони беруть книжки, підсідають на книжки. А ці люди — вони “русскоговоряща чєлюсть”, вони були зросійщені, у них там були проблеми з ідентичністю, вони перший раз у житті читають “Тигроловів”. І охрінівають. І якби я не чула ці історії від щирих бібліотекарок, які спочатку мені розказують пів години про радикуліт, а потім, до речі, про те, як у них там “Неканонічний канон” “Віхоли” розходиться по руках, я розумію, що це робе. І це треба робити». 

Ваша авторка далека від думки, що Емма справді хотіла когось зневажити, — це була класична історія з «неточно висловилася — неправильно поняли». На жаль, Антонюк, замість перепросити і пояснити, що зовсім не те мала на увазі, розпсіхувалася й увімкнула королеву драми. Ясно, що це змусило шакалячий експрес кататися ще активніше. 

Ваша Антоніна дуже задовбалася писати про оцю дурну реакцію наших звьозд на критику, причому зазвичай справедливу. Треба обов’язково побігти по лопату і закопатися ще глибше. Але ось, хвала богам, маємо рідкісний випадок, коли людина подумала і отямилася. 

Емма прийшла на подкаст до Сергія Притули й Антона Тимошенка та справді щиро перепросила за сказане. Ми тут навіть просльозилися від такої неочікуваної дорослої позиції. Вже не знаю, Антонюк порадилася з піарниками чи сама все продумала, але її слова, думаю, мають слугувати прикладом для інших. Також подаємо їх повністю. Отже, Притула запитав: «Що би в цьому тексті ви змінили чи додали для того, щоб те, що ви сказали, не трактувалося двояко?». 

А ось відповідь:

«Я однозначно говорила про певний контингент читачів, за яких ми боремося, за яких борються ці бібліотекарки. Читачів, чиї серця нам потрібні, тому що російська пропаганда дуже ефективна. Але коли я прочитала одразу реакцію, в мене опустилися руки. Я була дуже емоційна і просто псіханула. Я чотири роки тягну цю роботу в другу зміну, непомітну роботу. Я не чекала, що хтось скаже “дякую”, але щоб мене ногами за це забивали... 

Потім я уявила, наприклад, якусь дівчинку з Луганська, яка виграла конкурс Петра Яцика. Або яка вчила вірші Стуса, яка в 14-му році втрачає дім, втрачає все, що їй цінно, яка переїжджає в Київ і, не дай бог, наривається на якісь ублюдські оголошення, що “донбасскім” не здаємо квартиру. Якій її українська ідентичність далася значно дорожче, ніж мені моя. Яка натикається на мою фразу про “русскоговорящую челюсть”. Як вона має почуватися в цей момент? 

Або коли я думаю про вчительку зі Слов’янська Марину Данилову, яка в зросійщеній школі ходила на уроки у вишиванках, була вчителькою молодших класів і починала уроки з мультика “Гупало Василь”, який зробили “Танок на Майдані Конго” і художник Сашко Даниленко. Яка принципово вела всі уроки українською, деякі там були матері, які забирали дітей з її класу через це, і в неї з дирекцією школи були проблеми.

І вона, значить, чує ось це кліше, яке я відтворюю, про “русскоговорящую челюсть”. Як ця Марина Данилова зі Слов’янська має почуватися в цей момент? Такі речі не можна говорити. Звісно, я тут можу чесно сказати, що це було вирвано з контексту, це не узагальнювалися всі мешканці сходу і так далі. Але в країні, де існує така велика кількість людей, які переживали досвід, який я ніколи в житті не можу уявити, бо я його не переживала, виродити таку “прекрасну” фразу... Це, знаєте, як каже моя бабуся: “коли Бог хоче покарати, він збирає на кілька хвилин мізки”. 

І перед цими людьми зі сходу я хочу дуже щиро попросити вибачення, тому що любов до своїх — це не про те, щоб завжди мати рацію, а про те, щоб розуміти, як боляче в деякій ситуації можуть вколоти твої слова, тому що ці люди не заслужили на те, щоб я відтворила це кліше. Так, звісно, я тоді така вся: “Я згортаю цей проєкт!”. Через те, що це настільки було не про мене. Історія про те, що Емма Антонюк зневажає український схід — це був настільки великий шок для мене. 

Український схід — це Стус, український схід — це Світличний. Український схід — це люди, завдяки яким я, в тому числі, маю паспорт громадянки України. І для мене почути твердження, прочитати в новинах, що я не поважаю схід... Я подумала: “Ви що? (У вас, напевно, не можна лаятись на подкасті?) Ви сказилися?” І, звісно, у мене опустилися руки.  

Але потім, коли я прожила з цією думкою і повернулась до цього інтерв’ю, я подумала, що, розуміючи, скільки зболених людей, чий біль я ніколи не переживала, в країні є, такими кліше не можна послуговуватися і за такі кліше треба просити вибачення, а не психувати, ображатися і закривати проєкти».