Гічкок казав, що фільм має починатися з вибуху. Антоніна, звісно, не Гічкок, але ось вам український варіант «Самого вдома»:

Шо, страшно? Тоді ось іще. Режисер ось цього: 

і режисер ось цього (прошу добитися трейлером):

оцінюють нову роботу режисера ось цього: 

Як ви розумієте, про експертів «Тисячовесни» у мене є що сказати. І я це зроблю. 

Після вибуху напруга має наростати. Ну, спробуймо. До речі, від вашої авторки вже нічого хорошого і не чекають. Вранці першого дня режисер Володимир Бакум так і сказав: «Та пишіть як завжди — все х**ня». А режисерка Ольга Гібелінда, яка демонструвала лексичну феєрію, припустила, що я просто і звично всіх обіллю леопардовим лайном.

До речі, без леопардового одягу мене далеко не всі впізнають. Бо на всіх гардеробу не напасешся. Зате були ось такі красіві конкурсанти: 

Для тих, хто не в курсі, — фестиваль-пітчинг «Тисячовесна» офіційно презентували у квітні. Назву, якщо що, придумав сам Зеленський, відкинувши варіанти, запропоновані Мінкультом. Формат — теж креатив нашого з вами гаранта, бо ж ініціатива його. Достеменно не було зрозуміло, що цей фестиваль-пітчинг взагалі означає, але ми точно втямили — 4 мільярди гривень на культурні проєкти планують роздавати з розмахом. Напевне, треба дописати, що ці гроші не могли піти на військо — онлі культура. 

Із самого початку спільноті дали зрозуміти, що все відбудеться не в цих ваших києвах, а в якомусь із міст заходу. Тому нині ваша Антоніна у Франківську і готова розповідати про довгоочікувані перші враження. Локацію палити не можна, тому якось потім розповім. А зараз опишу, що ж таке фестиваль-пітчинг. 

А це, друзі мої, страх і ужас. Я ж що думала — зараз як прийду, як передивлюся конкурсні програми, як обгиджу всіх і поїду задоволена життям. Аж ні. Розмах став настільки неконтрольованим, що інтересні конкурси почалися аж у восьми залах одночасно! З ранку до вечора. Понад те — ваша авторка могла б із важким серцем забити на музику, візуальне та перформативне мистецтво і зосередитись на кіно та серіалах (найбільша програма).

Але й цього не вийшло, бо кіно та серіали пітчилися у п'яти залах, і навіть між ігровими треба було обирати. Оскільки я не Герміона, а Антоніна, то все пішло прахом. Як це не прикро визнавати, але на сторіночках нашого видання ви зможете прочитати лише про невелику частину представлених проєктів. Решта можуть радіти, що уникли цієї сумнівної долі. Хоча в Мінкульті пообіцяли згодом викласти відео, тому хтозна, може, й не уникнуть.  

Сам же формат фестивалю-пітчингу виявився цілком зрозумілим — це фестиваль і пітчинг. Купа людей із самого раночку снує між фудкортом і залами, де виступають конкурсанти. Хтось представляє свій проєкт і йде їсти шаурму з круасаном та смолтокати, хтось трішки слухає колег, увечері — культурна програма. І так 5 днів. 

Зізнаюся чесно, у вашої Антоніни почалася паніка — я ж звикла до пітчингів у Держкіно, які теж тривають кілька днів з ранку до вечора, але писати про них було значно легше. По-перше, проєктів представляли менше, тому кожен з них можна було коротко зафіксувати. По-друге, завжди всі чітко розуміли, хто зараз змагається: документальні, ігрові, анімаційні, короткі метри, дебюти, серіали, авторські, для широкої аудиторії — всі були розподілені на секції. 

Тут же все ігрове звалили на купу, тому зникла ось ця структурованість і зрозумілість, бо тут ми слухаємо авторів короткого метру, далі виходять серіальники, потім авторське фестивальне, після них дебютанти, яких змінюють творці чергового «українського “Самого вдома”». Також дивно, що серіальники нині оцінюють кіношників, творці авторського кіно — творців комерційного і навпаки. Усе ж це доволі різні світи, які не те щоб сильно перетинаються. 

Тут зупинімося трішки, бо на другий день спілкування з панством, ваша авторка чітко зрозуміла найпоширеніші зауваження, з якими хочеться розібратися. Перше — ось це звалювання всього на купу. Приміром, в одній залі оцінювали авторську, дитячу анімацію, фільми для дітей та підлітків — це ж три різні категорії, для яких потрібні різні експертні підходи. Умовно, анімаційна стрічка Ірини Цілик «Червона зона» — це фільм для дорослих, який їздитиме фестивалями, аж потім вийде у прокат в Україні, великою мірою оцінюватиметься перспективами нагород і мистецької цінності.

Інша справа — другий сезон анімаційного дитячого серіалу «Пес Патрон», який ніякими фестами не їздитиме, а поїде одразу на ютуб, тому вже для цього проєкту важливо врахувати популярність, кількість переглядів, вплив на аудиторію. Епізоди першого сезону, нагадаю, набирали по кілька мільйонів. 

І ще є третя історія з ігровими фільмами для дітей та підлітків. Узагалі, перед «Тисячовесною» на кожному розі було мільйон розмов про те, що нам потрібен свій контент, нам потрібно протистояти «Слову пацана». Тому, чесно кажучи, ваша авторка думала, що на підліткові стрічки виділять значно більший шмат пирога. 

Друга претензія — експерти. Поговоримо на прикладі пітчу ігрових фільмів та серіалів. Ось маємо два зали, в одному 20 експертів і в іншому. Серед них — творці авторського кіно, комерційного кіно та серіалів. Три різні напрями. Так само і конкурсанти. І це наштовхується на разючу неоднорідність та подекуди вузьколобість нашої спільноти, яка дуже полюбляє засісти у свої бульбашки і більше нічого не знати про світ навколо. Ось, приміром, ледь не всі виробники комерційного кіно (чи кіно для широкої глядацької аудиторії — називайте як хочете) обмежили свої погляди винятково грошима. Увесь їхній аналіз крутиться навколо бюджетів та боксофісів і, відповідно, успіх роботи вимірюється лише цими факторами. На інші цінності їм плювати. Схожий підхід існує і на телебаченні.

З іншого боку, творці більш креативного, авторського, мистецького та розумного кіно нерідко впадають у протилежну крайність, бо переживають за участь у кінофестивалях (що є надзвичайно важливим), але досі не вміють або навіть і не хочуть просувати своє дітище, працювати з аудиторією, журналістами, промоцією, рекламою. Деякі справді чудові стрічки взагалі не виходять у прокат і лишаються в пам’яті обраних. Ваша Антоніна особливо офігіла колись від фрази: «Як це українці не чули про мій фільм? Та на Docudays була повна зала глядачів!».

Маю цікаву історію, яка слугуватиме хорошим прикладом. Колись продюсерка з мого любимого Film.ua Анна Єлісєєва послухала моє ввімкнення на «Радіо NV» і написала пост на фейсбуці про те, що нафіга ви, «Радіо NV», даєте слово таким фіговим експертам, як оця Чиченіна. Справа в тім, що я переповідала претензії кіношників (авторів документальних та авторських фільмів) до Держкіно, бо в перший-другий рік повномасштабного вторгнення вони жалілися, що іноземні інституції їм часто пропонували допомогти фінансуванням, але за процедурою вони могли це зробити, лише коли хоча б маленькою сумою долучиться і Держкіно. А Держкіно не могло цього зробити, бо було в анабіозі. М’яко кажучи, дуже обідно. Про це говорили і в приватному форматі, і на різних виступах. 

Так ось, Анна виявилася настільки далекою від цих процесів, що навіть не повірила в їхнє існування, тому була впевнена, що я в ефірі розповідаю якісь казки дідуся Панаса. І таких процесів насправді достобіса, бо авторські роботи часто йдуть зовсім іншим шляхом, ніж комерційні. А виробники того й іншого живуть у зовсім різних реальностях.

Найсмішніше, до речі, що засновник Film.ua Сергій Созановський в інтерв’ю «Українській правді» говорив приблизно те саме, що і я. Цитую: «Але знову-таки, не будучи адвокатом, можна подивитись з боку європейських продюсерів — європейське кіно теж не існує без держпідтримки. І вони говорять — ну добре: ми дамо грошей, а з боку України буде хоча б якесь фінансування? А бюджету нема. Тому сорі, друзі, ви ж до нас з проєктом про ваші події приходите, а ніякого вкладу з вашого боку нема». 

Разом з тим Єлісєєва продюсувала найкасовішу українську стрічку — «Мавка. Лісова пісня», успіх якої був неймовірним і заслуженим. Або просту, але досить симпатичну комедію з Лесею Нікітюк «Песики» — один з небагатьох прикладів, коли інфлюенсерка не з кіносфери в кадрі мала пристойний вигляд, а не як зазвичай відбувається зі знаменитостями, яких запрошують зіграти у фільмах.

І про таке можна розповідати безкінечно, включно з тим, що люди не розуміють різницю між фестивалем та премією, а слово «артхаус» вимовляють із максимальним презирством. Тому скажіть мені, як можна оцінювати стрічку умовного Валентина Васяновича тим, хто максимально далекий від розуміння, що той Васянович взагалі робить у житті? Хоча, дайте вгадаю – знімає якісь непонятні фільми для трьох людей з довгими кадрами ніпрощо! 

Рівно так само ваша вже доволі сильно накручена Антоніна не розуміє, як можна адекватно оцінити комерційні проєкти, тим, хто страждає на снобізм і ходить із відставленим у бік пальчиком, вважаючи що касові успіхи – то для лохів та простолюдинів. Або просто людям, які поняття не мають, як цей комерційний успіх створюється. Між тим, життя нам, слава богу, демонструє, що поєднати авторський погляд і ніфіговий боксофіс – завдання цілком реальне. 

Даруйте, що це звучить як «а от у мого колишнього...», але і я, і багато моїх співрозмовників не можуть зрозуміти, чому Мінкульт для «Тисячовесни» просто не взяв за основу досвід попередніх конкурсів, аби не вигадувати велосипед? З іншого боку – ми з вами усе ж здобули, бо теперішня команда відомства, включно з міністеркою, демонструють нечувану до того відкритість та адекватність, тому цілком собі сприймають фідбек. Володимир Зеленський, який приїздив у другий день «Тисячовесни», висловив рішучу впевненість у тому, що подія стане щорічною. Тому на наступний раз, врахувавши відгуки, цілком можна усе пофіксити. 

Також одна із частих претензій учасників процесу – занадто короткі виступи по 5 хвилин. Для усіх експертів, з якими я спілкувалася, цього було замало для розуміння проєкту, а вже тим паче хотілося більше часу на запитання – їх вдавалося поставити від сили три. І доволі часто ці запитання (точніше навіть відповіді) були не просто важливими, а й вирішальними. Два приклади.

Продюсерки телевізійного трешака на СТБ «Сліпа» Катерина Ласкарі та Дар'я Легоні-Фіалко приїхали з Франції просити грошей на одразу кілька проєктів. Вони чомусь упевнені, що зможуть зняти щось пристойне. Але не це головне, бо обидві вже після війни працювали топменеджерками на російському федеральному каналі СТС. З приводу цього є питаннячко, яке нашим конкурсанткам і поставила продюсерка Наталія Лібет. Але, на жаль, час на відповіді вже вийшов. 

Або таке – Андрій Кокотюха і Заза Буадзе прийшли пітчитися із серіалом «Червоний», чим неабияк, м'яко кажучи, здивували колег. Вже згадана Анна Єлісєєва як членкиня (це для пана Кокотюхи) експертної комісії запитала, з якого дива вони просять фінансування на серіал за доволі неуспішним (трохи більше 3 мільйонів у прокаті) фільмом. Та ще й колись команда виграла пітчинг із продовженням «Червоного», який ми досі щось не бачили.

Додам, що комерційний успіх тут справді важливий, бо стрічка була для широкої глядацької аудиторії. Критики її також рознесли. Тому особисто мені було дуже цікаво почути аргументацію, чому з явно невдалого проєкту потрібно робити ледь не Всесвіт. Але, на жаль, Андрій Кокотюха встиг лише коротко сказати, що з аргументами не згідний, бо фільм займав 5 місце серед стрічок у 2017 році за касовими зборами. А це тоді ніякий не провал. 

З цього випливає ще одне часте зауваження – частина конкурсантів із темних шухляд подоставали якісь свої старі поробки і поприносили у надії отримати на них грошей. Постійні кпини лунали і на адресу людей, які нескромно подали мільйон проєктів. Ну а ще увагу привернули ті, хто подався з одним проєктом, не показавши попереднього. Що мається на увазі. Приміром, Ахтем Сеітаблаєв представляє ігровий фільм «ГУР. Операція Магура», який є сиквелом фільму «ГУР. Код "Сікора"». Поки ми маємо лише тизер цієї стрічки, в прокат вона ще не виходила. А як давати гроші на продовження того, чия якість поки невідома? 

Взагалі, у Ахтема Сеітаблаєва у кіноспільноті репутація, скажімо так, нерівна – його нерідко звинувачують у коньюнктурі, урапатріотизмі та примітивізації картини світу. Шанувальники у режисера теж, звісно, є і це демонструють касові збори та його популярність. Але ось що цікаво – особисто у мене є обґрунтована підозра, що головна заслуга успіху стрічок Ахтема Сеітаблаєва належить його колишній продюсерці та дружині Іванні Дядюрі.

Особливо ця підозра загострилася, коли дивилася стрічку «Мирний 21», яку Ахтем вже фільмував без Іванни і яка суттєво відрізнялася за якістю у гірший бік. Ми поки взагалі дуже недооцінюємо роль продюсерів, а вони почасти можуть витягнути своїх підопічних із доволі посередніми здібностями на значно вищий рівень. Тому страшенно цікаво простежити за творчим шляхом як Сеітаблаєва, так і Дядюри. 

Ну і останнє з негативу. Нарікання викликало те, що ціла низка експертів також подавалися як конкурсанти. Приміром, режисерка Ольга Журба, з якою ми стояли у черзі, була просто обурена і обіцяла усім рознос. Вона абсолютно не згідна з аргументом, що індустрія маленька і нема з кого обирати. Що є люди, які не подавалися нині зі своїми проєктами і водночас мають експертизу – от їх би і брали.

Тоді процес був би справедливішим, а не оце от усе. З Ольгою погоджується і продюсерка Марія Каель, яка дивується, чому не запросити представників кінотеатрів чи дистрибюторів, які на конкурс не подаються, а оцінити можуть чудово. Режисерка Марина Степанська нагадала, приміром, влучні коментарі колишньої директорки кінотеатру «Жовтень» Людмили Горделадзе, яка могла оцінити кіно з будь-якого боку – як з мистецького, так і з комерційного. 

Разом із тим, треба розуміти, що ось так попрацювати експертом – це вам не на вечірку сходити. Це повноцінна і нелегка робота – перечитати усі ці заявки, сценарії, вивчити бекграунд команди, прийти до якихось висновків. Міністерка культури Тетяна Бережна, яка активно спілкується з учасниками на заході (привіт попереднім двом міністрам), розповіла вашій Антоніні, що були ті, хто відмовився від пропозиції – Іван Уривський чи Мстислав Чернов. Сказали, що у них багато роботи і вони не встигнуть. Спочатку це ще й пропонувалося робити безкоштовно, але у відомстві вчасно одумалися. Хай там як, але проблема конфлікту інтересів існуватиме на наших конкурсах ще певний час. Пишу з оптимізмом, хочеться вірити, що колись буде інакше. 

Тетяна Бережна з донькою Осакою

Ну але хороше теж є що сказати. Організацією «Тисячовесни» ваша авторка задоволена повністю – усе відбувається дуже чітко, вчасно, модераторки жорсткі настільки, що хотілося їм десь знайти батіг для довершеності образу – дівчата чітко тримали конкурсантів у рамках таймінгу і нещадно усіх переривали. Можна було дивитися на таблички з виступами і бігати із зали у залу, знаючи на чий пітч ти потрапиш. Хоча, зізнаюся, після кількагодинної біганини я вирішила, що так діло не піде і сіла камінчиком вже в одному місці. 

Усі, з ким я розмовляла, погоджувалися, що прозорість «Тисячовесни» також можна ставити у приклад. Звісно, ми можемо припускати, що частина експертів голосуватимуть за своїх подружок та дружочків, але тут вже ради немає. Це буде на їхній совісті і, на жаль, не вперше. Власне, одне з пояснень такої великої кількості експертів якраз крутилося навколо цього – хотілося зібрати дуже різних людей, аби результат їхнього голосування був максимально справедливим. Але, звісно, деякі з них у мене викликали великі запитання, бо фільмографія їхня складається або з якоїсь трешачини, або поки є досить незначною. Але, звісно ж, професіонали своєї справи теж були і багато. 

Місце обрали теж вдале і комфортне. Не хочеться описувати зайвого, але є абсолютно усе для того, аби почуватися, як сказав режисер Артем Литвиненко, ледь не як у Каннах. Легко і швидко можна пообідати, випити кави, зарядити гаджети, попрацювати і навіть потрогати траву, що після усіх цих конкурсів дуже помічне. 

На другий день приїздив Зеленський. З одного боку – перепаскудив нам увесь графік. Спочатку гарант виступав на сцені, а потім почав ходити по залах і лякати конкурсантів. Уявіть, ви і без того хвилюєтеся, а тут ще і президент заходить як Пилип з Конопель і усе перериває. Далі пітчинги взагалі мали зупинити, бо треба було йти на спілкування з президентом. 

Але, якщо прибрати цю організаційну колотнечу, то приїзд ініціатора заходу, звісно, є гарним жестом. Тим паче, що відбувся він без офіціозу. Публіка реагувала по-різному: хтось дратувався, хтось захоплювався і прагнув поцілувати перст, хтось використовував можливість поставити запитання. Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук (якого Андрій Халпахчі назвав Дмитром Сухолитким-Собчаком) дуже добре сказав про важливість підтримувати дебютантів, бо за ними майбутнє.

І саме такою була державна кінополітика раніше, що подарувало нам безліч вже улюблених авторів. Те ж Держкіно робило окремий пітчинг для дебютантів, не змішуючи їх із більш досвідченими колегами. Нині ж новачки нарікають, що і так почуваються не дуже впевнено, а на тлі більш досвідчених, а то і вже зіркових колег, геть вже знічуються. 

Під час цієї розмови Зеленського із мистецькою спільнотою, у вашої Антоніни відбувалася розмова із шоуранером Євгеном Туніком, якого ви знаєте за «Першими ластівками» та «Перевізницею». Так ось, він сказав те, з чим я дуже погоджуюся – «Тисячовесна» може стати чудовим майданчиком для синергії. Тут же всі – кіношники, театрали, музиканти, художники. Ну, крім літераторів, чекаємо їх наступного разу, якщо він таки буде.

Це ж ідеальне місце за келишком чогось впродовж дня і вечора у неформальній обстановці презнайомитися, поспілкуватися, вийти з бульбашки, поглянути на світ ширше та вільніше. Як би було круто, щоб талановиті митці об'єдналися із продуктивними продюсерами, посперечалися, дійшли б якогось консенсусу. Тоді, можливо, почало б з'являтися більше хітів схожих на кіно, а не на дешеві телепоробки. 

Це, звісно, також дуже оптимістичне і навіть наївне сподівання, але бодай спробувати варто. Наївне, бо спостерігаємо занадто різні цінності у людей та мало точок дотику. Хороша новина у тому, що певну несумісність демонструють далеко не усі, решті я від усієї душі бажаю замечитися. 

Ну а в наступних випусках нашого репортажу я розповім вам вже конкретніше про проєкти. Дасть бог, забіжу подивитися, що там твориться поза кіном та серіалами. А якщо сусід у готелі перестане вночі хропіти або, нарешті,  з'їде, то ваша авторка трохи виспиться і спробує послухати ще й освітню програму. А поки ось вам ноги режисерки Марисі Нікітюк. 

До нових зустрічей.