КРЕМЕНЕЦЬ: ЗАЧАРОВАНЕ МІСТО
Вздовж річечки Ічви, поміж горбів і крутих скель, вишукувались садиби, будинки, храми, Єзуїтський колегіум (1715 – 1735 рр.), приватні оселі на пагорбах, давнє єврейське і польське кладовища, козацькі могили і навіть ботанічний сад, один з найстаріших на території сучасної України. Складається враження, як ідеш довгою центральною вулицею Кременця, що усі ті садиби, вілли, кладовища намагаються вилізти на верхівки пагорбів, відвоювати «верхній простір» у руїн фортеці Бони – а реалії буття, земля з її садами-городами, пам‘ять про тих, хто під надгробками лежить тримають біля себе, не відпускають місто догори. На сьогодні, у Кременці діють 9 храмів і монастир, а у місці під назвою «Дівочі скелі» б‘є цілюще джерело.
У Кременці збереглись будівлі, вулиці, садки, де провів дитячі роки класик польської літератури Юліуш Словацький; тут навчався «оспівувач Волині» Улас Самчук, а у ботанічному саду при Єзуїтському колегіумі вивчав ботаніку краю Микола Пржевальський. До речі, місцевий ботанічний сад став у ХІХ ст. основою наукової бази для ботаніків при створенні у Києві університету Св. Володимира (це нинішній Національний університет ім. Т. Шевченка).
Треба мати творчу сутність, фантастичну працездатність і величезну енергію Олександра Смика, щоби перетворити власну оселю та прилеглий сад у справжнє містечко Муз. На верхньому поверху Сашкового будинку розташовані картинна галерея – колекції художніх робіт позаздрить будь-який мистецтвознавець, колекціонер чи директор галереї (музею). А ще у Смиковій хаті меблі минулих часів (століть), дбайливо відреставровані, і колекція музичних інструментів цісарської доби, і справжня шпага, зроблена за традицією війська польського доби Яна Собеського – визволителя Європи від османів.
У саду скульптур варто просто побувати, поблукати поміж яблуневими деревами, поміж квітами і донедавна безликими каменюками, які перетворено на романтичні скульптури. Власне, і будинок і сад – всюди відчувається любов... І скульптурні фігурки і композиції зроблені з любов‘ю – вони теж є символами любові. І схили кременецьких пагорбів, і прозоре чисте повітря довкола – це теж надихає на любов.
А кременецькі цвинтарі надихають на благочестя і оточують випадкових мандрівників миролюбством. Якщо вам не спаде на думку потривожити спокій душ (духів) на древньому єврейському цвинтарі чи на козацьких могилах – маєте шанс «зарядитись» енергетикою вічності та миролюбства. Взагалі, місцеві цвинтарі – то містичні місця, зони, де перетинаються цивілізації. Наприклад, серед 3.335 надгробків єврейського цвинтаря лише остання з могил – 1881 року – має напис російською мовою. Усі інші – це староєврейські написи, і, як стверджують знавці, у цілому світі знайдеться не більше десятка науковців, здатних розшифрувати ці сірі, з пророслим зеленавим мохом письмена. Ось він – інакший світ, інша цивілізація...
Козацькі могили на горі Черн мають свою містику: за легендою, після важкого кривавого бою у козаків не було сил поховати померлих, вони вирішили копати могили і проводити обряди наступного дня. Втомлені живі полягали просто на землю спати – а наступного ранку побачили, що сплять поміж свіжих могил... І над могилами, де знайшли упокій козаки – кобзарі й бандуристи, невідома рука виточила з каменю обриси бандури. І це єдине місце в Україні, де збереглися такі могили.
У туристичних путівниках про Кременець – раніше його Крем‘янцем називали – можна знайти чимало емоційних повідомлень. Місцину називають «українською Швейцарією», але Швейцарія Швейцарією, а Кременець – то таки Кременець! Він розташований на берегах прадавнього Сарматського моря, кременецькі пагорби зненацька виростають перед подорожніми серед рівнини (чи ви їдете з Рівного – чи з Тернополя, ролі не грає, от виростають ті горби-гори, і все тут!). Око чіпляється за уламки фортеці – Бона Сфорца, королівна з роду Медичі, Королева Польська, полюбила ці місця, часто сюди наїздила, кажуть, у фортеці були спеціальні куточки для любовних утіх (якщо сучасну лексику використовувати, то була Бона садисткою і німфоманкою, недобру пам‘ять по собі залишила нащадкам).
Офіційну історичну інформацію знає фахівець Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника М. Вінницький: «Ця гора, яку називають то Бонною, то Замковою, насправді є суцільним каменем. Це фактично скеля. Час її вкрив землею, травою і лісом. Тут уже у ІХ – Х ст. життя вирувало, племена дулібів ці території освоїли. Взагалі, уперше Кременець згадується у 1227 р. Фортецю-замок ж подарував своїй дружині – неаполітанській принцесі Бонні Сфорці д‘Арагоні - король Сигізмунд Перший. Свого часу, замок не зміг штурмом взяти Батий, це вдалося пізніше українським козакам – це їхні побратими лежать на козацькому цвинтарі».
А от чого не вдалося здійснити цього разу у Кременці, так це долучитись до археологічної експедиції, яка влітку проводила розкопки на Боні: на Замковій горі науковці шукають підземні ходи і таємний замковий колодязь. Бо кременчани охоче вам розкажуть легенду про те, що на дні колодязя, на стометрові глибині, сховані скарби королеви Бони. Їх охороняють духи стражників, знищених королевою спеціально для того, щоб приходити з того світу у цей і не дати мешканцям нашого світу на ті скарби натрапити... Легенди, як відомо, містять у собі долю правди, а щодо містики – то її не лише у руїнах замку чи на цвинтарях чимало, нею просякнуте повітря Кременця.
