Моє дуже-дуже православне Різдво, або як «кусочєк» ковбаски посварив мене з Батюшкою...

Я відчула, що ЗОБОВ'ЯЗАНА вам розказати про моє Різдво! І переконана, що ви зовсім не повинні читати мої різдвяні роздуми...

Зателефонували мої добрі друзі, дуже-дуже православне подружжя: «Поїхали з нами на Різдво до Почаївської Лаври?!» «Поїхали!» - захоплено відповіла я. Бувала якось там. Заїжджала зі знімальною групою (коли поруч, у Кременці, фільмували середньовічну фортецю). Моє перше знайомство з Лаврою було невдалим. Влаштували мені допит, коли сороковуст замовляла: «Де хрестилися? Де вінчалися? Чи заходили до розкольників у церкву?», і як почали... Ченці ніби в кегебістів учились... Я обурилася і здумала, хай краще в іншій церкві моляться за мене і моїх рідних сорок вуст. Відтоді Почаївська Лавра для мене стала «лігвищем православ'я».

У паломництво до Почаївської Лаври вирушили вп'ятьох. Мої друзі й московські друзі моїх друзів. Усі, крім мене, вчаться на богословських курсах. А я віддаю перевагу вченню волхвів - тих, що за Віфлеємською зіркою (тобто кометою на небі) вирахували народження Спасителя. Компанія у нас була чудова! Набожна. Настрій різдвяний! Зима білосніжна! Дорога далека.

В автівці був диск із колядками. Мені так кортіло їх заспівати. Друзі сказали: «Не можна, ще піст. Будемо слухати церковні співи Соловецького монастиря!» Я швидко погодилася. Люблю дзвони. Та ще й згадалося, як на Соловецькі острови відрядження мала. Як пливла Білим морем до келії останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського - сила духу якого для мене є взірцевою...

В цей час мої православні друзі слухали молитвослов. Читав Андрій. А я все переймалася, що мій новий московський друг дивиться в церковну книгу й не бачить таку Красу Божу - засніжену Україну!

Так і подолали півшляху. Заїхали в містечко Корець. Там є жіночий монастир. Ставропігіальний - тобто такий, що напряму підпорядковується Московському патріарху. Я лише знала, що благодійницею того монастиря була Анна Алєксєєвна Андро, при народженні Олєніна - перша наречена А.С. Пушкіна! В церковній лавці зацікавила мене одна книжка. Художня. Видана за благословення російського єпископа. Про шляхетне виховання дівчаток у царській імперії. Придбала. Там багато французьких висловів - моїй учительці французької буде приємно, якщо я їх випишу, вивчу й «ска-за-ну»! В тій жіночій обителі я вперше в житті (бо раніше про таке не знала) замовила Благодарственный молебень - це коли у вашому житті відбувається щось особливе, і священик усього за 10 гривень береться за це від вашого імені дякувати Богові. Ще 10 гривень - і буде просити Всевишнього, щоби здійснилося ваше бажання, це вже буде Просительный молебень.

На території Корецької обителі всілися в автівку й вирішили покавувати теплою арабською кавою з прянощами. «Як романтично і космополітично... - подумала «Міс Русофобія» (як мене назвала одна севастопольська газета http://www.sevastopol.su/news.php?id=5136) - українська земля, кремлівський монастир, французьке авто, китайський термос, мусульманська кава, православний пісний пиріжок...»

До Почаївської гори, де в XIII ст. слід своєї стопи залишила Богородиця, ми доїхали засвітла. Перше дорожнє випробування чатувало біля самісінької Лаври. Віражний поворот та ще й нагору! А моя автівка й досі без зимової гуми... Це була моя найбільша таємниця... Наша. Моя й моїх друзів-паломників чоловічого роду. Бо коли в Києві вони по-хазяйськи перевіряли колеса - одразу помітили: «Леся, а ты что, на летней резине?» - «Извините, да. Но, пожалуйста, не говорите девчонкам, чтобы они зря не волновались! Я чувствую, что вас не подведу, что довезу в целости и сохранности.» Мені повірили.

А тут цей екстремальний поворот на засніженій гірці...

Я набираю швидкість, вибираю радіус. Машина ковзає, але лізе вгору. І тут з гори - мікроавтобус... Ми скочуємося назад. І хтось порушує таємницю: «Вот тебе и летняя резина!» - «Ка-а-а-а-к? - починаєтся паніка в салоні. - «...Если бы ты сказала, что на летней, мы бы с тобой не поехали!»

«Успокойтесь! - скомандувала я і простежила свій внутрішній стан - я відчувала впевненість, що довезу, як і пообіцяла «в целости и сохранности».

«Может, нам выйти, чтобы было легче машине?» - «Нет, сидите и молчите». Всі завмерли. Було страшно. Кювет міг стати покаранням. І моя нога почала якось по-особливому давити на газ, а руки крутили кермо теж якось особливо...

Ми виїхали! Це було наше переможне підкорення засніженої гірки! Мене похвалили - я бовкнула у відповідь, що православним не гоже панікувати, а слід молитися у скрутні хвилини. Героїнею не почувалася, хіба-що «сльозливо-сопливою», бо до сліз стало страшно і соромно, що примусила людей нервувати...

Поселили нас по блату. В люксі, хай навіть і ше-сти-ліж-ко-во-му! В монастирському готелі все кругом справжнє, килими натуральні, меблі й двері дерев'яні, фіранки жакардові, туалетна кімната за європейськими стандартами і новорічні ялинки стильні-стильні. Одним словом - євростандарт навкруги! Щоправда, без телевізорів: тут вважають, що те, що там показують - від лукавого...

Наближалося моє перше православне випробування - всеношна. Спочатку вечірня служба з 17.00 у головному храмі Почаївської Лаври - Успенському Соборі. Побудували його за фінансової ініціативи католика-шляхтича графа Миколи Потоцького. І як написано в «Историческом повествовании», «...поводом к этому послужило вразумляющее событие в жизни Потоцкого, произошедшее около1760 года». Віз його кучер, коні рвонули, карета перекинулася, забився граф сильно. Обурився. Кинувся на кучера з пістолетом (у цьому місці я подумала, як добре, що серед моїх пасажирів не було «гарячкуватого графа»). Переляканий до смерті кучер повернувся до Почаївської Лаври з благаннями врятувати. Графський пістолет тричі дав осічку. Пан відчув Руку Божу й збудував на честь Всевишнього величний храм. Коли на Святвечір я побачила першу зірку над тим архітектурним шедевром, а перед ним велетенську ялинку з новорічними вогниками - відправила домашнім sms: «Я в Різдвяній казці!». Тоді я ще й не очікувала, що попереду настільки серйозні психологічні випробування...

Я чесно відстояла години три церковного богослужіння, поки не почали надходити вітальні sms. Довелося розмірковувати, що більш по-божому - видавати з себе дуже-дуже слухняну православну чи бути чемною і sms-нути у відповідь? Вирішила дякувати людям! Та сусід із правого ліктя, який у ту хвилину видавав із себе дуже-дуже православного, рявкнув: «Девочка (це було для мене найбільшим компліментом), твой телефон бьет мне в глаза! Выйди из храма!» Він обманював! Моя старенька мобілка світилася значно слабше за сотні палаючих свічок, тому я не по-християнськи рявкнула у відповідь: «Давайте выйдем вместе!» В Святвечір я ще двічі ослухалася людей у рясах! Спочатку біля ікони Різдва. «Цілуйте!» - наказав мені чернець. А мені закортіло прикластися до неї не вустами, а чолом...А потім ще більший гріх «випав на мою Душу». До архієпископа, намісника Почаївської Лаври, вишукувалася черга. Його рука вимальовувала хрест маслом на чолі кожного охочого. А потім кожен мав поцілувати ту руку. Я вдивлялася в чергу, шукала натхненні обличчя. І раптом побачила. То були Почаївські старці. Вони світилися, як світяться Люди Божі. Мені так закортіло прикластися до їх рук. Та вони швидко пішли по келіям. Залишилася лише Рука Архімандрита, яку все виціловували й виціловували віряни. Мені здалося, що «церковний президент» і сам уже втомився від тієї православної запопадливості. І я почала «богохульствовать»: і він Раб Божий, і я Раба Божа, і всі Раби Божі. В ньому Божа Іскра, в мені Божа Іскра, і у всіх Божа Іскра. На той момент я вважала, що тільки у Почаївських старців Божості більше, ніж у нас усіх грішних. Ви вже зрозуміли... Я Архімандритову Руку не поцілувала. Після хрестопомазання - зробила кніксен у відповідь - урочисто кивнула головою на його честь. Але мій найбільший різдвяний гріх був попереду. На всеношній.

Мої православні друзі запропонували мені причаститися. Причастя - «євхаристія» грецькою - найбільша благодать для православного християнина. Але спочатку треба исповедоваться - пояснили вони. І дали мені «православну листівку» для «начинающих церковную жизнь людей и желающих покаяться перед Богом» - «Исповедь с объяснениями» (краткий перечень самых распространенных в наше время грехов). Гріхів там було на чотири сторінки. На першій.

Согрешил(а): не благодарю Бога за Его милости. (Слава Богу, благодарю!)

По гордости уходил(а) с проповеди, критикуя и осуждая священника. (Прости Господи, осуждала.)

Называл(а) животных именами людей «Васька», «Машка», и т. д. (Слава Богу, не называла.)

Причастию дерзал(а) приступить без должной подготовки. (Прости Господи, сегодня дерзнула...)

Нарушением постов, пристрастием к лакомству. (Грешна, Господи, ой как грешна...)

Згрішила й непокірністю начальникам, і ніжитися у ліжечку люблю, і лінощі є в мені, взагалі-то, гріхів на дві сторінки.

Сповідали три священики. Я вибрала для себе з найрозумнішими очима. Вигляд у мене був не дуже православний. Шапочка «Chanel»-ка, штанці-галіфешки, прикриті згори спідничкою подружки.

- Постовали? - первым делом спросил Батюшка.

- Нет, вчера у кумы кусочек колбаски съела...

- Надо было отказаться!

- А вот тут написано, что грешно вводить других в смятение...

Я не сказала, але згадала, що й татка свого засмутила б, якби не спробувала індички з яблучками, яку він приготував для мене в піст...

- Давно причащались?

- Давненько, несколько лет назад.

Розумні очі мого священика були повні розпачу. Я прочитала в них, що моя душа «майже пропаща для православ'я»...

- Скажите, Отче, а почему Вы думаете, что я грешнее Вас? Я пришла к Вам каяться - а Вы меня гоните... Это ведь тоже большой грех!

Він замислився. І з відчаю вимовив: «Но не могу я, не могу, Вам грехи отпустить, по Уставу не положено...»

Так і не висповідав мене батюшка з розумними очима. Я не встигла розповісти йому, що согрешил(а) забобонністю (верю снам, считаю, что через них иногда приходят подсказки Божьи), що захоплююся східними вченнями (ибо волхвы с Востока принесли весть о рождении Спасителя). В цьому пункті «Исповеди с объяснениями» заборонений і Реріх. Дивно, своїми очима того ж дня бачила табличку перед Троїцьким Собором Почаївської Лаври: «...собор 1906-1912 рр. прикрашений зовні мозаїкою за ескізами художника Миколи Реріха...» Та головним того дня мені було щиро покаятися, що согрешил(а) нарушением правил дорожного движения: зимой на летней резине! Не встигла...

Коли священик висповідав інших, підійшов до мене. Розмову дослівно не записала, діалог приблизний:

«Понимаете, есть Устав!» - «Понимаю-понимаю... Вы за меня молитесь, а я буду за Вас, чтоб для священника Мудрость Божья, а не церковный устав, стали ПРЕВЫШЕ всего!»

І сталося диво! Я отримала підтвердження своїм словам. Коли Мій Батюшка, вже у святковій ризі, на всю церкву зачитував привітання Митрополита, один його вислів я записала дослівно: «...Христос прийшов у цей світ примирити собою людство... не ставлячи їхні гріхи за провину їм!»

«Ну бачиш, Отче, читай уважніше слова свого духовного лідера!» - порадила я подумки Тому, хто через «кусочєк ковбаски» так і не вислухав мої гріхи. В різдвяну ніч я щиро-щиро побажала Батюшці з розумними очима завжди залишатися тонкою мембраною для Мудрості Божої, навіть, якщо доведеться порушувати правила, писані людьми!

Під кінець служби, десь біля п'ятої ранку, всі священики вийшли до центру церкви вклонитися один одному. Я зі своїми талмудами в руках - молитвословом, гріхами на двох листочках, православною листівкою й кульковою ручкою - ввічливо вклонилася своєму Батюшці. Мені здалося, що я зловила його думку: «Та не така вже й пропаща для православ'я в неї Душа!»

Але мої православні друзі думали по-іншому. «Спорящая ты! В тебе гордости много - это грех!» - «Гордость - это прекрасное человеческое качество! Гордыня - это грех! Я в этих понятиях много лет разбиралась. Ибо мои Духовные Наставники указали мне на противоположный грех - самоуничижение! Я много лет унижала свои, Богом данные достоинства, считая, что другие лучше, а я недостойна!» Пізніше до мене підійшов мій московський православний друг: «Лесь, ты разберись, еще есть такое понятие «самоукорение». - «Самоукорение - это очень нужное человеческое качество! Андрей, поверь, это присутствует во мне в достаточной степени!» А ще московський друг сказав, що насправді в моїй машинці є якась особлива гальмівна система, що забезпечує безпеку руху і взимку. Сказав і ніби гріх відпустив...

Різдвяним ранком ми знову всі разом, дружньо, вп'ятьох, були на службі. На кілька годин спускали Чудотворну Ікону. Її 1 лютого 1597 року подарувала храму набожна поміщиця, вдова земського судді, Анна Гойська.

Потім ми поласували кутею в монастирській трапезній. І дружньо з московськими гостями заспівали українські колядки. Благо, і диск, і слова мали. Якраз тут, на Волині, викладачі й студенти Луцького училища культури та мистецтв збирали по селах новорічно-різдвяні віншування. Каюся, раба Божа Сакада голосніше за всіх в монастирі співала. Радість же велика - Христос Народився! Колядувала й згадувала, що вперше почула ці диво-пісні в Страсбурзі, в столиці Об'єднаної Європи. Там наш фольк-гурт «козу водив» для єврочиновників та простих французів. Католицькі священики благословляли православних співати про Ісусове народження в своїх костелах!

Бути в Почаєві і не заїхати до Джерела Святої Ганни - неправильно. Ми зробили правильно, хоча була вже темінь і хуртовина. Моїх православних друзів священик не благословив пірнати в Святе Джерело. Пояснив, що втратять благодать від причастя. А я, без-при-част-на, могла, не порушуючи церковних канонів, із чистою совістю, це зробити. І я зробила, пірнула тричі в крижану воду. На власному досвіді вивчила, що то велике таїнство - зимова купель. Відбуваються якісь надприродні процеси - лютий мороз, а ти мокрий паруєш, тобі тепло... Метафізика в тілі й алхімія в душі! Воістину, Божа Благодать! Мої православні друзі були незгодні. Наполягали, що найвища благодать - це причастя, коли тобі дозволяють у церкві вкусити символічного тіла й крові Христової - хліба й вина. До речі, прісний хліб, политий червоним вином, називають грецькою, «артос». Треба ж таке, подумала я, однокореневі слова з мистецтвом: «арт», «артос»!

До Києва, з Божої Ласки, ми долетіли на крилах. Була в дорозі лише одна суперечка. Коли я згадала про своє Різдво в католицькій Італії. Мені пощастило фільмувати українських братів-василіян у Римі. На службу до них пані приходять в елегантних брючках, кокетливих капелюшках, з макіяжем, і навіть на фарбовані нігті ніхто не звертає увагу. Що у православних ченців менше віри, якось підозріло вони так бояться спокуси? Для моїх дуже-дуже віруючих друзів це було справжнє богохульство і неприпустиме вільнодумство!

Моє почаївське Різдво було особливим! І я дуже шкодую, що свого часу не розказала вам про своє особливе французьке й італійське Різдво...

І на завершення, прикольчик, спеціально для «Дусі».

Разом зі мною різдвяне паломництво до Почаєва здійснили «Кадровик года» й «Синекура года». Портрет Саші Ткаченка лежав під заднім склом у машині, а дипломи Саші й Слави Піховшека були в багажнику. Пояснюю, коли я побачила, що вони якось недоглянуто лежали в «ТСН», подумала - грішно з неповагою ставитися до Дотепності! Спитала дозволу: чи можна мені передати лауреатам Дусині дипломи? Мені дозволили. До Різдва не встигла, зроблю це після...

З Різдвяним привітом, Леся Сакада-Островська



08.01. 2009

Київ-Почаїв-Київ

Фото - h-80.h1.hostworks.com.ru