Ой, так це ж «Тарас Бульба» мене звільнив!
Дозвольте мені трохи попатякати про фільм,
прем'єра якого була
для мене
чи не най-дов-го-жда-ні-шо-ю в житті...
Я їхала в маршрутці до свого прадіда Нечипора,
який народився... 1882 року. Рік його народження згадала одна моя люба родичка, а
от дату його нащадки не зберегли ‑ тому я їхала розшукати її у Держархіві на
Солом'янці.
Зателефонувала моя подружка з Першого
національного:
«Лесю, сьогодні прем'єра «Бульби». Я тобі
вишлю телефон Тані, яка займається акредитацією на прес-показ. Зателефонуй,
може пощастить».
Я задумалася: чи маю права я, безробітна-я, проситися на прес-показ?
Вирішила, що не маю. Але згадала, що треба стукати, щоби
відчинили. Постукала. Представилася.
«Тетяно, прошу Вас зробити для мене виключення, як свого часу зробив
Володимир Бортко, дозволивши знімати репортаж першого знімального дня...»
«Вы
знаете, желающих
больше, чем мест в зале!»
«Я готова на ступенечках!»
«Нет, лучше позвоните на следующей неделе!»
«Не-е-е, мне невтерпеж. До следующей недели не дотяну!»
В порожніх архівних коридорах зателефонувала в свій рідний
борщагівський «Лейпціг». Ура, є сеанс! Потім ‑ татку. Ура, йдемо разом!
Пригадую, тоді, кілька
років тому, коли мала велике щастя й винятковий для всіх українських
телевізійників дозвіл на репортажні зйомки,
подумала, що на прем'єру одягнусь якось по-особливому урочисто і
підготую для режисера незвичайний букетик.
Перший знімальний день
«Тараса Бульби» був на Хортиці. На знімальний майданчик нас привів директор
заповідника. Радо привіталася з українським художником Сергієм Якутовичем,
опинилася за спиною Володимира Бортка і перетворилася в невидимку разом із
яскраво-червоним мікрофоном «1+1».
- Ну, где
здесь телеканал «Россия», я быстренько два слова скажу и поменяем точку!
«России» не было. Була Україна,
вірніше, українська знімальна група.
Я кривенько усміхнулася, зрозумівши, що можемо зараз вилетіти зі
знімального майданчика пробкою...
-
Пане
режисере, ми український канал, із вашої рідної Землі-неньки...
-
Ну
так давайте вам рідною мовою скажу, - відповів режисер
взірцевою українською.
Що я вже там питала у кіномитця - не пригадаю.
Щоправда, добре пам'ятаю, що його зосереджене обличчя стало усміхненим!
Коли ми закінчили наші репортажні зйомки і
залишили знімальний майданчик, я прозріла... Я побачила юрбу колег із фото- і
телекамерами, які мерзли не одну годину, аби вихопити бодай кадрик
знімального кіно процесу, і яким це суворо забороняли зробити охоронці. Ексклюзив мав єдиний канал, який давав гроші - «Россия». Я не повірила своєму журналістському
везінню!
Написалися.
Перегналися. Але прайм-таймовий ТСН цей сюжет проігнорував. Тому що ‑ Сакади! (Тепер я вже можу про це відверто говорити, не
порушуючи правил субординації й корпоративної етики. Сакаду терпіти не могли її
безпосередні начальниці. В них була інша поступлива фаворитка, а Сакада, гримза, все тринділа не про ту
культуру, що новинам треба).
Засмучена Сакада зателефонувала нічному ТСН. Там сюжету дуже зраділи і
навіть проанонсували. А головний режисер ТСН Паша Ярославович (як я
люблю його називати) Овєчкін сказав, що було дуже мило!
Наступного дня
Карташков почав розборки, як так сталося, що топ-новина не потрапила у
прайм-тайм?
Моя безпосередня керівниця мала свою версію, мовляв, сюжет Сакади був
довгий, а вона норовлива, не хотіла його скорочувати.
«Пусть не
врут! ‑ відгавкувалася я в кабінеті Володимира Валерійовича, - хронометраж 2
мин. 12 сек, а не 3 мин. 15, как вам наврали!»
Після тих «розборок» мої таємні вороженьки стали явними.
А мої ТСНівські подружки відверто сказали: «Сакада, ты
ду-у-у-р-р-р-ра! Они же тебя
съедят, как только Карташкова
уберут!»
Але це буде в Києві. А поки я
була в Запоріжжі, думала-гадала, як потрапити на наймасовіші сцени «Тараса
Бульби» в Кам'янець-Подільський.
Як виблагати другий винятковий дозвіл у режисера. Оскільки ми жили в
одному готелі, я вирішила залишити пану Бортко листа на рецепції. Що я вже
писала в тому листі - не пригадаю... Але яким же було моє здивування, коли через
кілька місяців зателефонувала його продюсерам, і вони мені відповіли: «Приезжайте,
режиссер вас ждет!»
Як зараз пам'ятаю, це було в лютому. Завдячуючи Гоголю,
Бортко і Карташкову, схід Cонця в день свого народження я зустріла в місті
особливої краси - Кам'янці-Подільському. Я вважала це Подарунком Неба -
середньовічне місто ‑замок, Сонце і
я!
Кіношники також прокинулися удосвіта, хоча взимку це й не так рано. Вони мали все
підготувати для Його Величності Режисера. А поки пан Бортко налаштовувався на
знімальний день, я встигла зазирнути в антикварну лавку і на згадку про диво ‑ день
народження придбати старовинну срібну тацю.
Так склалося, що в особливий для мене день
знімали найкривавіші сцени «Тараса Бульби». Іменинниця кривилася і мовчки
дивилася на чучело відрубаної козацької голови й на каністри псевдокрові. Було
це в мальовничій Хотинській фортеці.
Наступного дня знімали наймасовіші сцени. В
середньовічних поляків переодягали українських
трактористів, студентів і безробітних із Центру зайнятості...
Ці сюжети вже йшли в прайм-таймі. Більш того, їх
ще й визнали кращими, і я отримала грошову премію! Спасибі Гоголю, Бортко і
Карташкову!
І ось дивлюся я сцену страти козаків на великому
екрані свого борщагівського кінотеатру. Ламає нелюд дубиною ноги-руки Остапу, а
він як крикне голосно: «Ти мене чуєш, батьку?»
І тут Тарас Бульба в чепчику - «Чую,
синку, чую!»
Ой, неправдиво
це, пани мої любі, геній пера Гоголь й майстер екранних постановок літературних
шедеврів Бортко! Це я вам, вельмишановні, як медсестра в минулому говорю, бо
знаю, що від больового шоку втрачається свідомість... І художній вимисел тут ні
до чого. Правди хочеться.
А Бульба в чепчику... Свого
сина за зраду вбив. А сам одягнувся у вороже?! За законами Вищої Мудрості - це така ж зрада, Тарасе...
Але як сказав Богдан Ступка : «Я тебе
породив, я тебе і уб'ю!»
Завжди ця фраза звучала так пафосно. А в цій екранізації в ній стільки
болю...
А як покірно Андрій
шолом зняв. І як благородно смерть від батька прийняв...
Натомість польський воєвода свою красуню-доньку
за любов до козака не карав. Прийняв їхній лямур. Замахнувся мечем на козацьке
дитя біля померлої у пологах доньки - але втримався... і саме тому, якщо
проаналізувати вчинки літературних героїв за законами Божих Законів,
вийшло не так, як Гоголь писав. Ювіляр мав на меті зробити з козака супергероя,
а вийшло навпаки, зробив більш благородною душу ненависного ляха.
Це вже я мудрствую як майбутній сценарист. Зараз
якраз, як губка, всотую знання про символи і знаки, текст-підтекст, а також
очевидні літературні зрізи й ті, що впливають на колективне підсвідоме.
І ще дозвольте про колективне підсвідоме.
Знаєте, чому цей фільм є знаковим для українсько-російських стосунків? Фактично
- це кривава молитва за руську землю й православну віру. А криза, вона
дуже змінить цей світ. І доведеться, економічні обставини змусять, зібратися слов'янам
знову докупи. І дуже добре, що перед тим «Тарас Бульба» Бортка нагадає
російському брату, що українці - козацького роду, і не варто наступати їм на
гонор.
Леся Сакада-Островська,
в службові обов'язки
якої
входило
доторкатися
до видатного і видатних...