Монолог камінця зі спа-салону
Уявляєте собі камінець – біленький, обкатаний морем, без жодних «випуклостей-впуклостей»? Такий чистий-чистий, майже святий, що хочеться його прикладати до хворого місця!
«Стоун терапія – молодильні камені» -- бачили рекламу?
Так це ж я!
Коротко про себе.
Починав я в якості скелі на височенній, дикій, молодій горі.
Гора, чи пак якийсь велетенський динозаврячий курган (бо дідько його знає, звідки ті гори взялися) височіла на просторах континенту Гондвана, де росли дерева гінко та гасали голодні диплодоки.
Потім моя мама -- Скеля Говерлівна -- відірвалася, пішла, як то кажуть, «по наклонній», потрапила до Чорного Черемошу чи якогось іншого струмка, чию назву пам’ятали хіба що динозаври, коли вони ще вміли говорити.
Брилу віднесло у море, і вже там, на узбережжі Cвітового океану, вона набула остаточно цнотливого вигляду, який ви, вельмишанована Алла Бедросівна, спостерігаєте зараз…
Скажіть, яка сімпатюлєчка, егеж? Кругленький, ніжний камінчик – хоч до дупи прикладай!
Такий ідеально гармонійний, ніби з самого початку всесвітньої історії не було ані джазу, ані високих гір -- самісінька попса!
Отак завжди… ми починаємо як круті, здорові, костурбаті істоти, всі наші члени стирчать у різні боки. Ми плигаємо вниз із гори -- щасливі і натхненні… нам навіть здається, що ми живі. І що життя, звісна річ, триватиме вічно.
Та десь посередині мандрівки починаються проблеми з маршрутом. Хоч, зрештою, нам лише здається, що то проблеми з маршрутом -- шлях, як відомо, лише один.
І от, коли лісопосадка кінчається і зачепитись уже нема за що, ми розумієм що розвалюємося, от-от луснемо, розторощимося на кілька дрібних уламків…
Аж тут – шубовсть!
Море… море…
А я ріба я ріба!..
Лежиш на пляжі знесилений, слухаєш музику хвиль.
Коктейль, мідії, бліда шкіра…
І тебе гойдає – вгору-вниз, і навколо всі свої, всі рідні.
Братерство, рівність можливостей… Одним словом – повний мегаполіс.
І стаєш потроху рівний-рівний. Однаковий з усіх боків.
Руконоги. Дупоголова…
Членопалець.
Так і я став однаковий.
Геть однаковий.
Кульоголовий… Чи куло-головий, адже «куло», іспанською, дупа…
Далі були хрущі над вишнями, Коцюбинський, двійка з математики, а потім мій рідний континент – Гондвана – розпався на кілька дрібних острівців.
Клімат геть зіпсувався, адже маленькі безкрилі дзьобаті почвари, що заселили Всесвіт завдячуючи морським походенькам старої курви Ноя, почали опалювати свої домівки динозаврячим послідом.
Тепер і я, дрібний камінчик з узбережжя найбільшого прикарпатського моря, а саме моря Чорного, змушений терпіти небачене клямство – прикладатися до дупи якоїсь поп-зірки, відвідувачки спа-салону.
Але ж усередині мене і досі живе бойовий дух молодого горянина! Тож колись, Мадонно Філіпівно, якесь мудило "стоун-терапевт" таки зацідить вам камінчиком у голову. Він і сам не знатиме за що – то буде голос предків, його мавпяче джазове нутро…
А наступного дня, Мадонно Філіпівно, у Києві скасують концерт Пугачової, а замість неї того ж дня гратимуть AC/DC… Вони вже летять – чуєте?..
От тоді і я візьму заплічник, напхаю туди камінців, і піду в далекі гори, на високі полонини…
