АМІШІ - хто вони?

...Той ранок видався холодним... На вулиці лило наче з відра. Вчетверте, за останню годину, перевівши будильник, я вклався дрімати, розбудив дзвінок. Незнайомий номер та одне-єдине слово: «Дякуємо». То були вони, АМІШІ... І хоча минув місяць, написати про це вирішив лише зараз...

Літо, глухе село Космирин: хати-мазанки, худоба, вбиті вщент дороги. На перший погляд, звичайне українське село, таких сотні ‑ скажете. Вас нічого не здивує, нічого, окрім жінок у хустинах кольору кислоти, чоловіків у чорних кашкетах. Вони закривають руками камеру, затим просять іти геть. Їх десятки, виявляється, вони не знають електрики, телебачення, цивілізації. Вірують у живого Бога, живуть за своїми законами, мов апостоли, на своїй землі. Хто ці люди, звідки прийшли, що сповідують? Вони ‑ АМІШІ ‑ дорослі діти...

АМІШІ ‑ не баптисти, не старовіри. Нащадки маловідомої християнської течії европейського походження. Вперше помічені у Німеччині, згодом - в Америці. І тепер ‑ в Україні. Відколи на селі поселився Іван Деркач, доярки взялися за Біблію, масово. Пан Іван ‑ перший аміш на селі, тутешній пророк, посмертно народний герой.

Вони не читають книжок і не цікавляться політиками. У них своє, на перший погляд, дивне життя. Вищої освіти космиринці, відколи стали амішами, не здобувають. Мають великі родини, дітей душ зо двадцять у кожній!!! Жінки переважно швачки, чоловіки ‑ виконроби. В перервах між молитвами будують хати блакитного кольору з дубовими меблями всередині та гасовими лямпами на стелі.

Не вбий, не вкради, не зрадь... пророк Іван, Біблія... година напруженого спілкування. Аміші, здається, врешті престали боятися камери. Щойно ми, я та оператор Іван Віссаріонов, переступили поріг блакитної хати Піревичів (Піревичі ‑ нащадки пророка Івана), аміші кинулися готувати юшку. Дисципліна на селі сувора: підйом, обід, комендантська година. Щойно на годиннику перша дня, тутешні збираються за одним столом. Читають молитов, затим їдять. Вареники, борщ ‑ на свята. Сьогодні у Космирині свято, «Вікна» у гостях.

Пообіді аміші обертаються на прочан. О другій, за планом, космиринці подорожують до могили пророка, пішки. Могила пана Івана у сусідньому селі Делеве. Дусю, уяви, кладовище... сотні дорослих людей на колінах плачуть, наче діти. У той самий час зривається злива... Зізнаюся, мурашки по тілу.

За годину масова проща завершена... Дорогою додому аміші переповідають одне одному настанови пророка Івана. Затим, повернувшись, заплакані сідають за стіл. Тітка Наталя частує охочих пиріжками, дід Петро молиться...

Вечеря, город, пророк. Завтра знову: город, пророк, вечеря. І так останні п''ятдесят років... І тільки того тижня було трошки інакше. Українські аміші вперше дивилися телевізора, там показували про них сюжет.