Піховшек, она в полной жо...*!

         В полной жо...* была я и жизнь моя -

принаймні так вирішила

моя ТСН-івська подружка

 

 

-        Сакадєнь, поїхали завтра з нами до Чернігова! Відвідаємо садибу Коцюбинського.

-        Чернігів обожнюю! Їду.

-        Ми ще в Седнів заїдемо, в тій старовинній дерев''яній церкві вже правиться.

Багато років тому, завдячуючи добродіям, які мене запрошували у подорож, глядач ТСН побачив й альтанку Глібова, й маєток Лизогубів, й липу Шевченка, й храм Розумихи, й рідне село Розумовських...

О 7:15 недільного ранку я щаслива вже сиділа в автівці своїх друзів. Я їх називаю культурним подружжям. Подорожувати  Україною - стиль життя для їхньої родини. Пропагувати внутрішній туризм вони почали значно раніше за українських  чиновників!

І от культурне подружжя мало необережність мене запитати: «Як життя?» - і я їм дуже некультурно відповіла...

Справа в тім, що за день до нашої  подорожі стара плюсівська гвардія, якій привселюдно дали копняка, збиралася в одній кав''яренці на Хрещатику.  Всі були рідні, і все було мило - принаймні для мене, поки Піховшек не спитав Сакаду: «Як живеш?»

Сакада тільки-но збиралася вимовити створене нею ж дуже нескромне слово "Бо-ге-му-ю!" (тобто веду богемне життя) як колежанка зліва випалила: "Пиховшек, она в полной жопе!"

Мої очі вивалилися, а свій язик я ніби з''їла, ні, краще так, засунула його в жо*...

Можливо, подружку засмутив мій невдалий  жарт, що моє свідоме безробіття зробило з мене  справжнЮ  ледЮ , і тепер я дозволяю, а буває, й прошу джентльменів, заплатити за мене...

Отож, своїм культурним друзям я процитувала дослівно слова своєї колежанки і резюмувала:

"Тепер я маю визначитися, чи я в жо*, чи я богемую?" І ми поїхали.

Заїхали ще за однією людиною з "Країни мрій". Цей науковець - улюбленець народних майстрів і телевізійників. Його бриль часто бував на екрані. Можливо, за це начальники його рідного музею також дали йому копняка...

В Седневі я особисто створила халепу ...

В дерев''яній церкві ХVII століття, від якої дух перехоплює, я побачила рушник із дивним, незвичним візерунком. Показала своїм культурним друзям, вони колекціонують старожитності.

"О, дійсно, який незвичний! Петро Гончару треба сказати!"

Але я вирішила діяти негайно. Підійшла до священика і тільки-но збиралася канючити рушника для Музею Гончара, моя культурна колежанка несхвально глянула на мене... Потім мені пояснили, що не можна циганити те, що люди принесли Богові...

Пригнічена своїм некультурним поривом, я занурилася в свою підсвідомість, щоби розібратися, чому храм Мистецтва для мене виявився вищим за  храм Божий... Трохи покопалася і дуже швидко почала себе виправдовувати, мовляв, музейники фаховіше зберігають культурні цінності.

В Чернігові, в садибі Михайла Коцюбинського, моїй радості не було меж! І вітальня з роялем і Трушем на стінах - у ній відбувалися поетичні салони, і їдальня з великим родинним столом, сервірованим за етикетом. І навіть «Меню», яке діти писали для татка, збереглося. Пояснили, класик мав проблемний шлунок, на сніданок йому пропонували:

1. Кисле молоко.

2. Яйця.

3. Мед.

4. Масло.

5. Чай із вершками.

6. Докторський хліб.

 

А коли мені дозволили назбирати шишок з ялиці маєтку Коцюбинських для новорічної композиції, я почувалася найщасливішою людиною на Землі!

Ура-а-а, моя родина буде зустрічати Новий рік із шишками класика!!!

І перед тим я була схожа на захоплене теля, ми завітали в «Інтермеццо» ‑  новий культурний осередок Чернігова - назвали його на честь новели Михайла Коцюбинського ((цитатка: «Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста - і невже я хотів би знати, що там записано буде?»)))

 

Там усе українське: книги, музика, живопис, сувеніри, атмосфера... Можна почитати і покавувати, влаштувати таке собі intermezzo .

 

На згадку про наше чернігівське інтермеццо я придбала книгу "Любов славетних письменників у листах і в житті". В ній і про 100-денний ювілей поцілунку з коханкою, який відзначав Михайло Коцюбинський, і про Адель, Жульєтту, Леоні та інших Віктора Гюго, і про "Актрисулю, дусика милого, собаку Ольку" ‑ тобто про Ольгу Кніппер ‑ Антона Чехова. А ще сфотографувалася з директоркою центру. Молодці, культурну справу з чоловіком роблять! Хочу мати обличчя героїв!!!

        Попереду був ще один культурний шок, від якого я роззявила рота, задерла голову і з чверть години перебувала в оціпенінні.

        В місті церков княжої доби почути справжній розкотисто-довготривалий дзвін! Дивовижно!!! Мені сказали, що такий церковно-культурний феномен відбувається в Чернігові біля 17-ї години чи не щодня!!! Раджу.

Єдина біда спіткала в княжій столиці - що не встигла в Музей Тарновських...

         Однак, здавалося, що на своїх крилах, а не на колесах друзів, летіла до Києва. В дорозі від улюбленця народних майстрів і телевізійників  почули дуже доречні для сьогодення мудрості Паісія Афонського.

Цей старець говорив, що для нього люди діляться лише на дві категорії: "Мухи" і "Бджоли".

Мухи і в квітучому саду шукатимуть купку, знайдуть, усядуться, щоб потім розносити заразу  по всьому світові й скиглити, що світ смердить.

        А Бджоли і в занедбаній, брудній квартирі знайдуть зів''ялу квітку й будуть співати дифірамби Світу Божому!

        Моя колежанка пожартувала, що коли вона чимось незадоволена, то тепер, згадуючи настанову Старця Афонського, просить дозволу у своїх близьких:"Можна я трохи  побуду противною мухою, все викажу, а потім одразу стану вдячною бджолою!"

        А інша історія від Паісія Афонського  була про  одного східного царя, який мав у порадниках мудреця. А той мудрець, щоби не трапилося, говорив: "Прекрасно!"

І от одного разу на полюванні  цар утратив пальця. "Прекрасно!" - зреагував мудрець. Розгнівався цар і в тюрму його посадив. Через деякий час полював цар на далекому острові і потрапив до канібалів. Всю його свиту з''їли, а його погидували, бо без пальця був ‑ й відпустили.  Повернувся цар до свого царства і одразу побіг у в''язницю до мудреця,  впав до його ніг вимолювати прощення.

"Прекрасно, царю, що Ви мене посадили, бо інакше був би я разом із Вами на тому острові ‑ і  мене б людоїди з''їли!"

        Так за філософськими балачками ввечері ми повернулися з чернігівської казки до київської. Наступного дня моїх друзів очікувала робота в музеї, а мене - «Штраусс-концерт» у Національній опері.

І тут раптом несподівано, як фінансова криза для світу, прогриміла пропозиція, певно, вона була спровокована моєю ранковою розповіддю про жо*...

‑ мене запросили в Музей працювати...

Коли моя тітонька, думкою якої я цікавлюсь, дізналася про моє можливе нове місце роботи, запанікувала: "Лесю, ти що, в українських музеях можуть дозволити собі працювати тільки дружини олігархів!"

Здивували й мої рідні. Вони так достойно приймали моє свідоме безробіття. І тут раптом таке недостойне запитання від них: "А який оклад буде?"

Я огризнулася, чому безробітній Лесі ви готові фінансово допомагати, а працюючій у музеї - ні?

Звичайно, мої рідні бачать мене тільки на телебаченні, але я поки що себе там не бачу...   Єдине, що погано, свого часу пообіцяла родині, що, коли влаштуюсь на роботу, подамся до Лондона (поки там моя колежанка спецкором), або в Шанхай (там друга колежанка - дружина дипломата), і японську провінцію Sakada треба обов''язково відвідати. З телевізійними окладами це можливо, з музейними - ніяк... Може, на Пітер із Ермітажем нашкребемо...

Просто дуже хочеться попрацювати в Культурному царстві...

 Леся Сакада, яка вже завтра о 9-й ранку

має бути в музеї,

не з оператором,

а з трудовою книжкою

 

Фото voffka.com