Піховшек, она в полной жо...*!
В полной жо...* была я и жизнь моя -
принаймні так вирішила
моя
ТСН-івська подружка
-
Сакадєнь, поїхали завтра з нами до
Чернігова! Відвідаємо садибу Коцюбинського.
-
Чернігів обожнюю! Їду.
-
Ми ще в Седнів заїдемо, в тій
старовинній дерев''яній церкві вже правиться.
Багато років тому, завдячуючи добродіям, які мене
запрошували у подорож, глядач ТСН побачив й альтанку Глібова, й маєток
Лизогубів, й липу Шевченка, й храм Розумихи, й рідне село Розумовських...
О 7:15 недільного ранку я щаслива вже сиділа в
автівці своїх друзів. Я їх називаю культурним подружжям. Подорожувати Україною - стиль життя для їхньої родини.
Пропагувати внутрішній туризм вони почали значно раніше за українських чиновників!
І от культурне подружжя мало
необережність мене запитати: «Як життя?» - і я їм дуже некультурно відповіла...
Справа
в тім, що за день до нашої подорожі
стара плюсівська гвардія, якій привселюдно дали копняка, збиралася в одній
кав''яренці на Хрещатику. Всі були рідні,
і все було мило - принаймні для мене, поки Піховшек не спитав Сакаду: «Як
живеш?»
Сакада тільки-но збиралася вимовити створене нею ж
дуже нескромне слово "Бо-ге-му-ю!" (тобто веду богемне життя) як колежанка зліва випалила: "Пиховшек, она в
полной жопе!"
Мої очі
вивалилися, а свій язик я ніби з''їла, ні, краще так, засунула його в жо*...
Можливо, подружку засмутив мій
невдалий жарт, що моє свідоме безробіття
зробило з мене справжнЮ ледЮ , і тепер
я дозволяю, а буває, й прошу джентльменів, заплатити за мене...
Отож, своїм
культурним друзям я процитувала дослівно слова своєї колежанки і резюмувала:
"Тепер я маю визначитися, чи я в жо*,
чи я богемую?" І ми поїхали.
Заїхали ще
за однією людиною з "Країни мрій". Цей науковець - улюбленець народних майстрів
і телевізійників. Його бриль часто бував на екрані. Можливо, за це начальники
його рідного музею також дали йому копняка...
В Седневі я
особисто створила халепу ...
В дерев''яній
церкві ХVII століття, від якої дух перехоплює, я побачила рушник із дивним,
незвичним візерунком. Показала своїм культурним друзям, вони колекціонують
старожитності.
"О, дійсно, який незвичний! Петро
Гончару треба сказати!"
Але я
вирішила діяти негайно. Підійшла до священика і тільки-но збиралася канючити рушника
для Музею Гончара, моя культурна колежанка несхвально глянула на мене... Потім
мені пояснили, що не можна циганити те, що люди принесли Богові...
Пригнічена
своїм некультурним поривом, я занурилася в свою підсвідомість, щоби розібратися,
чому храм Мистецтва для мене виявився вищим за
храм Божий... Трохи покопалася і дуже швидко почала себе виправдовувати,
мовляв, музейники фаховіше зберігають культурні цінності.
В Чернігові,
в садибі Михайла Коцюбинського, моїй радості не було меж! І вітальня з роялем і
Трушем на стінах - у ній відбувалися поетичні
салони,
і їдальня з великим родинним столом, сервірованим за етикетом. І навіть «Меню», яке діти
писали для татка, збереглося. Пояснили, класик мав
проблемний шлунок, на сніданок йому пропонували:
1. Кисле молоко.
2. Яйця.
3. Мед.
4. Масло.
5. Чай із вершками.
6.
Докторський хліб.
А коли мені дозволили назбирати шишок з ялиці маєтку
Коцюбинських для новорічної композиції, я почувалася найщасливішою людиною на
Землі!
Ура-а-а, моя родина буде зустрічати Новий рік із
шишками класика!!!
І перед тим я була схожа на захоплене
теля, ми завітали в «Інтермеццо»
‑
новий культурний осередок Чернігова - назвали
його на честь новели Михайла Коцюбинського ((цитатка: «Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і
чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен
був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста - і
невже я хотів би знати, що там записано буде?»)))
Там усе українське: книги, музика, живопис, сувеніри,
атмосфера... Можна почитати і покавувати, влаштувати таке собі intermezzo .
На згадку про наше чернігівське інтермеццо я придбала
книгу "Любов славетних письменників у листах і в житті". В ній і про
100-денний ювілей поцілунку з коханкою, який відзначав Михайло Коцюбинський, і
про Адель, Жульєтту, Леоні та інших Віктора Гюго, і про "Актрисулю, дусика милого, собаку Ольку" ‑ тобто про Ольгу Кніппер ‑ Антона Чехова. А ще
сфотографувалася з директоркою центру. Молодці, культурну справу з чоловіком
роблять! Хочу мати обличчя героїв!!!
Попереду
був ще один культурний шок, від якого я роззявила рота, задерла голову і з
чверть години перебувала в оціпенінні.
В місті
церков княжої доби почути справжній розкотисто-довготривалий дзвін!
Дивовижно!!! Мені сказали, що такий церковно-культурний феномен відбувається в
Чернігові біля 17-ї години чи не щодня!!! Раджу.
Єдина біда спіткала в княжій столиці - що не встигла
в Музей Тарновських...
Однак, здавалося, що на своїх крилах, а не на
колесах друзів, летіла до Києва. В дорозі від улюбленця
народних майстрів і телевізійників почули дуже доречні для сьогодення мудрості Паісія Афонського.
Цей старець
говорив, що для нього люди діляться лише на дві категорії: "Мухи" і "Бджоли".
Мухи і в
квітучому саду шукатимуть купку, знайдуть, усядуться, щоб потім розносити
заразу по всьому світові й скиглити, що світ
смердить.
А Бджоли і в занедбаній, брудній
квартирі знайдуть зів''ялу квітку й будуть співати дифірамби Світу Божому!
Моя колежанка пожартувала, що коли вона чимось незадоволена, то тепер,
згадуючи настанову Старця Афонського, просить дозволу у своїх близьких:"Можна я трохи побуду противною
мухою, все викажу, а потім одразу стану вдячною бджолою!"
А інша історія від Паісія Афонського була про
одного східного царя, який мав у порадниках мудреця. А той мудрець, щоби
не трапилося, говорив: "Прекрасно!"
І от одного
разу на полюванні цар утратив пальця.
"Прекрасно!" - зреагував мудрець. Розгнівався цар і в тюрму його посадив. Через
деякий час полював цар на далекому острові і потрапив до канібалів. Всю його
свиту з''їли, а його погидували, бо без пальця був ‑ й відпустили. Повернувся цар до свого царства і одразу
побіг у в''язницю до мудреця, впав до
його ніг вимолювати прощення.
"Прекрасно, царю,
що Ви мене посадили, бо інакше був би я разом із Вами на тому острові ‑ і мене б людоїди з''їли!"
Так за філософськими балачками ввечері ми повернулися з чернігівської
казки до київської. Наступного дня моїх друзів очікувала робота в музеї, а мене
- «Штраусс-концерт» у Національній опері.
І тут раптом несподівано, як фінансова криза для
світу, прогриміла пропозиція, певно, вона була спровокована моєю ранковою
розповіддю про жо*...
‑ мене
запросили в Музей працювати...
Коли моя тітонька, думкою якої я цікавлюсь, дізналася
про моє можливе нове місце роботи, запанікувала: "Лесю, ти
що, в українських музеях можуть дозволити собі працювати тільки дружини
олігархів!"
Здивували й мої рідні. Вони так достойно приймали моє
свідоме безробіття. І тут раптом таке недостойне запитання від них: "А який оклад буде?"
Я огризнулася,
чому безробітній Лесі ви готові фінансово допомагати, а працюючій у музеї - ні?
Звичайно, мої рідні бачать мене тільки на
телебаченні, але я поки що себе там не бачу...
Єдине, що погано, свого часу пообіцяла родині, що, коли влаштуюсь на
роботу, подамся до Лондона (поки там моя колежанка спецкором), або в Шанхай
(там друга колежанка - дружина дипломата), і японську провінцію Sakada треба обов''язково відвідати. З телевізійними
окладами це можливо, з музейними - ніяк... Може, на Пітер із Ермітажем нашкребемо...
Просто дуже хочеться попрацювати в Культурному царстві...
Леся
Сакада, яка вже завтра о 9-й ранку
має бути в музеї,
не з оператором,
а з трудовою книжкою
Фото voffka.com