І не введи нас у спокусу
Оце встав нині рано, підійшов до дзеркала і уважно вдивився у своє обличчя. Посмикав за одне вухо, потім за друге, почухав за нашою прадавньою звичкою потилицю, висолопив язика... І знаєте? Жодних ознак дебілізму.
Чому ж мені інколи здається, що я дебіл? Якось із пів години зосереджено дивився „Камєді клаб”. Дивився з відкритим серцем, готовий у будь-який момент розреготатися від вдалого жарту. До кабінету зайшла дружина і, глянувши на мою фізіономію, поцікавилася: „З тобою усе в порядку? Нічого не болить?” Виявляється, у мене був такий вигляд, як у людини, в якої щойно вирвали зуба.
– Там на екрані люди за столиками... – кажу до дружини.
– І що?
– Вони ж іржуть, як коні!
– Що ж тут дивного? – здвигнула вона плечима. – Це ж дебіли.
Ага, подумалося, є все ж таки надія, що я не дебіл, бо мені не смішно. А все ж якийсь підступний хробачок точить і точить, особливо, коли з патріотичних почуттів дивлюся українське телебачення. Бо кому ж, як не дебілам адресована реклама засобів для схуднення, від облисіння і целюліту або реклама зубної пасти та інших з понтом корисних прибамбасів? Недебіл міг би замислитися: якщо усі ці чарівні засоби існують, то чому вони не діють?
Чому досі тисячі обурених громадян не вийшли на вулиці міст із плакатами „Ми – не дебіли!”? Тому, що їх більшість? А нас, недебілів, меншість? А що буде, коли ми вимремо?
Написав мені читач про те, як він купив чудодійний засіб від облисіння. За місяць на його лисині, судячи з реклами, мали пробитися перші бадьорі вруна, а з часом – перетворитися на буйні хащі. Щовечора він мастив собі голову тим мастилом, вбирав наніч поліетиленовий кульок, аби не запацькати подушку, і чекав на диво. Щоранку підбігав до дзеркала і, озброївшись іншим дзеркалом, уважно досліджував свого чайника. Але минув місяць. Минув другий. Лисина стала, звичайно, від частого ґлянцування блищати куди радісніше, тільки от біда – бодай би тобі один волосок проріс!
Ну і просить читач, аби я назвав той засіб і ту шахрайську фірму, яка його так здурила. Але я робити цього не буду. З тої простої причини, що засобу від облисіння не існує в природі. Тому справа не в конкретній фірмі. Справа в тому, що кожен, хто рекламує засоби від облисіння, чи схуднення – чистої води шахрай. Плюйте йому в очі. З лисини клумби не вийде. Я не вірю в ці засоби і не повірю доти, доки лисини всім відомих олігархів не вкриють шевелюри. Бо якщо вже вони та Кобзон із Костнером на додачу не можуть з цим дати раду, то яким чином може допомогти таємничий бальзам за двадцять гривень?
Так само і з засобами від схуднення. Для американця заплатити 30-40 баксів за можливість схуднути – це як задурно. Але чому ж тоді там така велика проблема з ожирінням? Мені доводилося бачити безліч студентів, які ходили, мов качки, перехиляючись із боку на бік. Невже б вони так мучилися, якщо б існували ліки від тої напасті?
Недавно мені для „Post-Поступу” надіслали статтю про целюліт. Опублікувати її відмовилося вже кілька видань. Чому? Та тому, що в статті, спираючись на американські наукові журнали, стверджено, що засобів від целюліту НЕ ІСНУЄ!
Целюліт − натуральний спосіб накопичення надміру жиру. Таким чином він не має нічого спільного з впливом токсинів, порушенням кровообігу чи закупоренням лімфатичних судин. Це процес фізіологічний і стосується більшості жінок. Целюліт виступає у 70-80% жінок, навіть у найхудіших. Найкращий доказ цього „помаранчева шкірка” у тоненької, як тростина, Ніколь Кідман. А відтак єдина рекомендація, яку можуть дати американські лікарі, звучить так: ПОЛЮБІТЬ СВІЙ ЦЕЛЮЛІТ!
Люди в білих халатах, які рекламують нам зубну пасту, ніякі не лікарі, а актори периферійних театрів, а будь-який справжній зубний лікар тільки посміється з тієї реклами. Можете скільки завгодно мастити пастою яйця, хоч курячі, хоч свої, але міцнішими вони від цього не стануть.
Ви ще не придбали тієї маленької фантазійної штучки, яку досить кинути у мидницю з водою і вона тобі сама усе випере? А магнітні браслети? Ви ще ними не озброїлися? Армен Джигарханян у газетній рекламі переконує, що він з тим браслетом просто таки не розлучається. Правда, на телебаченні поза рекламними роликами він чомусь без браслетів і чудодійних магнітів. Але в цьому випадку я вірю, що реклама йому користь принесла.
Телебачення випльовує на наші голови тонни отрути. Де, в якій європейській країні зустрічалися вам такі „євроремонти”, які пропонують телепрограми присвячені квартирному питанню? ПВХ замість дерев’яних вікон, ламінат замість дощок чи паркету, гіпсокартон, жахливо-яскраві кольори стін... Там – це вже вчорашній день, але в нас, у країни дебілів, норма.
Недавно поцікавився у дитячих лікарів, що вони думають про „Растішку”. Всі в один голос заявили: в жодному випадку не давати цієї гидоти дитині!!! Але жоден з лікарів не відважився заявити це офіційно для газети. А неофіційно будь-ласка: у переважній більшості розрекламоване дитяче харчування пса варте. Але цс-с-с! Це тільки між нами!
Тобто між недебілами? А дебіли, виходить, нехай труяться? А що буде, коли вимруть вони? Куди подінеться реклама?
„А що ви думаєте про ті чи інші ліки, які рекламує телебачення?” – цікавлюся у знайомого доктора медичних наук. І знову з застереженням „тільки не для преси”: добрі ліки реклами не потребують. Приїхали.
Отак і живемо у постійній боротьбі з заманливими телевізійними привабами нашого маленького домашнього чортика на ім’я Дебілізатор. Коли вмикаєте його, неодмінно проказуйте: „І не введи мене у спокусу, та ізбав мене від диявола!” Дасть Бог – виживемо.
(фото fitsport.ru)
