Новини як ганчір’я

Деякі українські новини чомусь досі не помітили, що за вікном ХХІ століття, а у кабельного провайдера можна замовити світові новинні канали. Просто для різноманіття і досвіду.

Це я про те, що більшість журналістських прийомів у вітчизняних новинах пора відправити у небуття і замислитися над чимось більш свіжим і творчим.

Пам’ятаю, після тріумфу Леоніда Парфьонова усі, як навіжені, намагалися повторювати його фірменні інтонації. Навіть зараз на кожному каналі чути як мінімум два парфьонова. Чимало заїжджених совдепівських прийомів і в стендапах – багатозначно виходити з кадру, договоривши текст, або символічно вимикати світло в кімнаті, або з філософським виразом обличчя робити шаховий хід. Досі у вжитку цитування видатних класиків – ні з того ні з сього в сюжетах із прес-конференцій. Усе це анахронізми, які, наче в’їдливі плями, не виводяться ні роками, ні новими поколіннями спеціалістів. Але є одна зараза, яка давно побила усі можливі рекорди. Вона щодня нагадує нам про невмирущість «совка» і його символів. Це неcкінченні шматки радянських фільмів та мультиків у сюжетах! Такі собі псевдодотепні ознаки національних новин.

Я ввімкнула недільний підсумковий випуск на 5-му каналі. Останній сюжет належав Ользі Кошеленко і стосувався скорочення робочих місць у Секретаріаті Президента з метою економії державних коштів. З ходу, з перших секунд автори запропонували нам насолоджуватися добротним уривком фільму «Службовий роман». Дивитися далі не було змоги. Бо зовсім недавно цей самий шедевр я вже переглянула у новинах на СТБ.

Оскільки примхам долі, як відомо, немає меж, через годину я знову повернулася на 5 канал. Предмет розмови не забарився – сюжет Людмили Голоднік почався зі сцени кінофільму про радянського героя Шурика. За весь свій трихвилинний доробок Людмила показала мені Шурика ще двічі, тобто всього три рази за один сюжет. Де ще, окрім країн СНД, так «геніально просто» клепають новини?

А головне – навіщо ці фільми в інформаційному жанрі? Якщо – просто щоб «набити» хронометраж, це цілком нормальне виправдання. Хоч і зайве. Але, якщо задля того, аби розрядити напругу і трохи «полегшити» інформацію про серйозні політичні речі, то метод виявляється абсолютно неефективним.

Дивує тільки, чому кінотека наших новинників така обмежена? Якось несправедливо виходить, що стільки шани віддається «Операції «И», «Кавказькій полонянці», «Вінні Пуху», «Пригодам Карлсона», «Іронії долі» та «12 стільцям», а решта радянських фільмів змушена страждати від тотальної журналістської байдужості.

Я переконана, що це добре, коли новинна журналістика має своє обличчя, але погано, якщо це обличчя нагадує обкладинку журналу «Радянська жінка». Добре, коли журналіст хоче запам’ятатися власним стилем, при цьому навіть не жертвуючи змістом сюжету, і дуже вже якось сумно, коли від журналістського стилю банально віє старим ганчір’ям.

Иллюстрация - фрагмент картины художника Александра Ройбурда