Алла Ковтун: «З одного боку - потреби газети, з іншого - живі люди»
Головний редактор «Урядового кур''єру» Алла Ковтун працює на своїй посаді рік і два з половиною місяці. Сміючись, каже, що рік іде, мабуть, за п''ять. Пані Ковтун розповіла Дусі, як стимулювала журналістів старшого покоління працювати за новими стандартами, чому на неї образився Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України, й як просуваються судові тяжби з "Пресою України". Бесіда вийшла трішки серйозна, але цікава. Я прийшла до пані Ковтун в редакцію газети. Попивши чаю з печивом, ми перейшли до розмови.
- Хто вас запросив до «Урядового кур''єра»?
- Спочатку мова йшла про «консультації із реформування газети». Мовляв, маю багатий досвід «пуско-наладки» кількох недержавних видань. Я тоді видавала книжки, зокрема дитячі (директор видавництва «Успіх і кар''єра». ‑ «Дуся»), і після багатьох років ділової журналістики новий вид діяльності мені страшенно подобався.
Це був новий, несподіваний поворот у професійній діяльності, і як усе нове, дуже привабливий. Подивилася на «Урядовий кур''єр» і сказала, що простіше зробити нову газету, ніж реформувати існуючу. Взагалі, це аксіома, в якій я і мої колеги тепер ще раз пересвідчились.
"Подивилася на «Урядовий кур''єр» і сказала, що простіше зробити нову газету, ніж реформувати існуючу"
Глибокі реформи - справа непроста і дуже болюча, але є елементарні речі, які можна зробити негайно і малою кров''ю. Я розповіла, що газета буде виглядати інакше, якщо її просто «причепурити»: не ставити сліпі шпальти, заголовки типу «Важливе рішення» чи «Недоліки подолано» і не давати статті без інформаційних приводів. (Я взагалі не можу зрозуміти, як можна давати сліпу шпальту (бере старий зразок «УК». - «Дуся»). А ще слід запровадити більш сучасну верстку, динамічний сучасний стиль. І головне - значно розширити тематику та поліпшити якість публікацій, адже це імідж держави. «І тут Остапа понесло...»
Потім відбулася ще одна розмова, вже конкретна: попередній керівник «Урядового кур''єра» йде на іншу роботу, то чи не зроблю я ті реформи, які радила. А згодом мені зателефонували із відділу кадрів Кабінету Міністрів і наказовим тоном веліли «сьогодні до вечора» принести документи, бо Кабмін розглядатиме мою кандидатуру на редактора «Урядового кур''єра».
- І що в першу чергу ви змінили?
- Як у житті людина не може провести точної грані до секунди між учора і сьогодні, так і тут не можна сказати, от до цього абзацу було «до», а це вже «після» реформування. На щастя, в колективі був десяток професійних журналістів, творчих людей, які хотіли зробити газету кращою. Перші планірки я проводила і апелювала в основному до цієї десятки.
"На щастя, в колективі був десяток професійних журналістів, творчих людей, які хотіли зробити газету кращою"
Було - стало
Почали з того, що домовилися ‑ на кожній шпальті має бути ілюстрація, фото, що подія, яка відбувається сьогодні до обіду, має обов''язково потрапити в завтрашній номер. І придумувати цікаві заголовки. А матеріал повинен починатися інформаційним приводом. Дехто при цьому подивився на мене з погано прихованим жахом.
Наступного дня читаю шедевр під заголовком «Разом із худобою ріжуть селянина». Мова йшла про те, що ціна молока, яке здають селяни на переробку, дуже низька. Але люди у статті названі... «здавачі», і взагалі матеріал написаний у стилі районної газети 70-х років. «Шановні писачі, ‑ кажу на планерці, ‑ пишіть людською мовою про здавачів, бо вони наші читачі». Сміх сміхом, але тоді було дуже сумно.
- Колектив як сприйняв зміни?
- Будь-які зміни - це стрес. І сприйняли насторожено, навіть ті, хто хотів змін. Але вже через кілька днів Володя Соболевський з Олександром Малиновським розробили більш сучасний дизайн. Згодом переконалася: редакційного воза тягне одна частина колективу, інші приносять у кращому випадку по одній статті в місяць. Зібрала редколегію, прийняли рішення і запровадили облік зданих знаків. А як же творчий пошук, талант, ‑ можуть мені закинути, ‑ хіба можна їх визначити кількістю знаків? Творчий пошук рішенням редколегії відзначаємо підвищеним гонораром. Тобто є ще й пряник.
Головною ж проблемою було те, що на шпальтах панувала суконна бюрократична мова, і більшість «місцевих» свято вірили в те, що урядова газета такою і має бути. Подібні тексти і досі трапляються, але тільки у оперативних прес-релізах.
З''явилися кілька класних журналістів. На допомогу прийшли Володимир Дехтяренко і Тетяна Мозкова, з якими ми колись починали в «Робітничій газеті». І Володимир, і Тетяна свого часу побували у кріслах головного редактора, отож, крім професійної підтримки, надали ще й моральну. Практично щодня, щотижня, щомісяця щось змінювалося на краще. Хтось написав чудовий матеріал. Хтось придумав нову рубрику. Співробітники почали брати газету домашнім ‑ отже є щось почитати для душі, не тільки для роботи.
"Головною ж проблемою було те, що на шпальтах панувала суконна бюрократична мова"
Започаткували чимало тематичних шпальт: «Про Україну з любов''ю», «Суботні зустрічі», «За місцевим часом». Почали проводити круглі столи. До речі, один із них, присвячений майбутній 300-й річниці Григорія Сковороди, зібрав трьох Героїв України: це Григорій Тронько, Михайло Сікорський, Борис Олійник...
Запустили електронну версію газети - практично без додаткових коштів. Ми, мабуть, були останнім виданням, у якого не було свого сайту. Точніше, був, але не як електронна версія, а як інформаційний постер. Тепер у електронної версії щодня понад дві тисячі відвідувачів.
Мало, звичайно. Але це ж тільки початок. (Показує сайт. - «Дуся») У нас є електронна передплата. До речі, спочатку сайтом опікувався той, хто майже 20 років назад був ініціатором створення «Урядового кур''єра» ‑ Георгій Євгенович Косих, - людина унікальна. Незважаючи на поважний вік, він щодня купається у Дніпрі, робить чудові аналітичні матеріали, дайджести - огляди всього, що відбувається у світі.
- У вас працюють люди здебільше середнього віку?
- Так. Специфіка газети передбачає зваженість, певний консерватизм, що приходять із роками, з досвідом. З іншого боку, що занадто - то не здорово. Надлишок цього добра призводить до протилежного. Мені у спадок дісталося десь п''ятдесят пенсіонерів, причому чоловік десять із них було віком близько 70 років... Закон, як ви знаєте, не забороняє працювати людині після виходу на пенсію. Але ж у такому віці щодня на роботу ходити - важко, а вже постійно бути в інформаційному полі... Гадаю, для такого видання, як наше, потрібен якийсь баланс між молодими і досвідченими кадрами. В один із перших днів на цій посаді якось побачила, як один дідусь ішов по коридору, тримався за стіни. Чесно, я злякалася. Не дай Бог, комусь стане погано, впаде, а я за них відповідаю. Так що і їм зі мною важко було, і мені з ними.
Я прекрасно розумію, що життя - це великий постійний компроміс. З одного боку - потреби газети, з іншого - живі люди. От у нас працював більд-редактор, який не міг знайти знімок на шпальту, йому до пенсії залишалося три місяці. Треба було почекати. Це нормально, по-людськи.
- А його обов''язки?
- Полоси сліпі не йшли. Його роботу виконували всі потроху. Навіть мені доводилося шукати в «Укрінформі» чи в «УНІАНі».
- Як ви розмовляли з редакцією на виховні теми?
- Один із колег сказав, що я в «Урядовому кур''єрі» працюю психотерапевтом. Кожна планерка починалася із мантр: «Ви ‑ хороші, ви колись писали прекрасні матеріали, але зараз треба писати в іншому ключі. Крім того, на світі є ще чимало прекрасних речей, крім роботи. Хочете писати - пишіть, від газети вас ніхто не відлучає. Але час невблаганний». Уявляєте, яка це образа була для них?
"Дідусі ображалися, писали скарги, хтось допомагав їм «кошмарити» мене на низькопробних сайтах"
Після того як ми запровадили облік зробленого, виявилося, що деякі дідусі пишуть десь статтю в місяць. А зарплатня такого аксакала разом із надбавками за вислугу років не менше 4-5 тисяч гривень на місяць. (У нас систему оплати прирівняно до опати державних службовців: ставка, вислуга років і таке інше, от і виходить непогана сума.) Тобто одна стаття коштувала 5 тисяч гривень. Дідусі ображалися, писали скарги, хтось допомагав їм «кошмарити» мене на низькопробних сайтах. Тричі різали колеса мого авто. Втім, можливо, то був сигнал про тендер на друк чи рекламні потоки. Інколи навіть думала: «А навіщо мені це все?». Якось сказала, що при реформуванні - як на війні, рік за три можна зараховувати. А може - за п''ять.
- І згодом ви у штат набрали молодь?
Так, поступово змінюється колектив, змінюється газета. Взяли на роботу кілька молодих журналістів. Цим уже не потрібно пояснювати, що таке інформаційний привід - читаєш їх матеріали, і душа радіє. До речі, всі вони пройшли через блок новин, який очолює Павло Беба, один із тих, про яких ще до мого приходу в редакції говорили: «Хто тягне ‑ на того накладають». (Викликає Павла по телефону. - «Дуся».)
Павло Беба: "Той, хто мав у голові трохи клепки, розуміли... "
Алла Ковтун ‑ Павлу Бебі: Ми говоримо про реформування «Урядового кур''єра». Павло Миколайович, розкажи, як колектив сприйняв цей процес. Не дуже я шаблею розмахувала?
Павло Беба: Абсолютно ні. Були певні вимоги до матеріалів. Той, хто мав у голові трохи клепки, розуміли, що потрібно писати якісь нормальні заголовки, а не «партія підтримує». Я розумію, що попередньому редактору, Михайлові Михайловичу, після 18 років роботи було важко щось змінити...
Як на мене, то все проходить нормально. По-перше, прийшла молодь, чи не вперше за 10 років. Їм по 22-25 років ‑ люди, яких можна вчити, які хочуть вчитися.
Дуся ‑ до Алли Ковтун: Ці люди вам знайомі за колишніми роботами?
Павло Беба: Молодих журналістів ми шукали через знайомих. Не через сайти ж.
Алла Ковтун. Тут проблема ще й у тому, щоби нові співробітники вписалися в колектив, не вносили додаткової напруги.
Дуся: А старші журналісти вчать молодших працювати?
Павло Беба: Мене ще до приходу Алли Анатоліївни дехто намагався вчити, але я не піддавався. (Сміється) Ті, хто залишився, абсолютно нормально співпрацюють із молодими. (Павло Беба попрощався з нами й пішов. - «Дуся»).
Алла Ковтун. Можливо, у нас не надто високі зарплати, порівняно з комерційними виданнями, але ми більш соціально захищені: у нас оплачувані лікарняні, більші відпустки, у нас усі молоді мами беруть повні декретні відпустки.
- Ви працювали до «Урядового кур''єра» у багатьох виданнях. Які з них для вас були ключовими?
- Після факультету журналістики запросили в «Робітничу газету». Це була прекрасна школа, яку створив мудрий керівник Стадниченко Володимир Якович, в якого я багато чого навчилася.
Там було кілька журналістських удач, які потім згадуєш усе життя. Мені пощастило першою в Україні написати про купони. Ще ті, відривні. Це було шалене, божевільне везіння: переплутала двері, потрапила на засідання парламентської комісії, де як раз вирішувалося питання вводу в обіг купонів. Я зателефонувала до редакції, попросила залишити місце на першій шпальті. Стаття «Тиха сенсація уряду» у «Робітничій газеті» підняла такий шквал, який при нинішніх реаліях не можна уявити. Добре, що я під якимось приводом інтуїтивно не прийшла на роботу. Редакційні телефони були червоні. «Ковтун вигнати з роботи», ‑ постановив тодішній редактор «Робітничої». А коли всі газети передрукували цей матеріал, мені виплатили премію 50 рублів. І з роботи не вигнали. (Сміється).
Школою сучасної журналістики був московський «Комерсант», де я працювала власкором по Україні. Там повторилося оте журналістське везіння. Було так: Юхим Звягільський (виконувач обов''язків прем''єр-міністра України з вересня 1993-го по липень 1994 р. - «Дуся») запровадив фіксований курс рубля до долара. Я передала інформацію «Комерсанту». «Комерсант» ‑ «Ройтерсу». «Ройтерс» розмістив її із посиланням на мене, агенція завжди посилається на джерело. Як потім розповідали «проінформовані джерела», коли про це почув чи побачив у інформаційній стрічці Володимир Семенович Стельмах (1993 ‑ 1999 рр. - перший заступник голови НБУ. - «Дуся»), то вигукнув: «Я ж їй руку цілував, а вона таке написала!..» (Сміється)
Потім у 1993 році я створювала з нуля і була головним редактором «Фінансової України», унікальної на той час, і дуже шкода, що видання загинуло через амбіції акціонерів. Я ще працювала певний час у «Галицьких контрактах», у банківській асоціації. Фінанси і банки - моя улюблена тема.
Рушник подарували колективу газети на 10-річчя "УК"
- Ваш син теж хоче в журналістику?
- Тарасу зараз 16 років. У школі він редактор газети і міністр преси. Таким чином він крутіший за мене.
Мама з сином на відпочинку
- Я знаю, як ви розслабляєтеся. За кермом. Любите водіння?
- Люблю. Особливо за містом. Але намагаюсь не лихачити. Ми любимо подорожувати з сином, із подругами. Під Києвом є дуже багато красивих місць.
Розслабляєшся не за кермом, а коли знаходиш вирішення якоїсь проблеми. Коли вирішувалося питання з фінансуванням газети на наступний рік, я не ходила у відпустку. Щоби ви розуміли, держава фінансує нас частково. Решту ми заробляємо за рахунок передплати і рекламних матеріалів. Саме тому рахуємо кожну копійку. Щоби здешевити друк, минулого року провели справжній тендер, а не його подобу, за участю одного учасника, як це було у попередні роки.
За цілим комплексом переваг виграло підприємство із більш новою технічною базою. Років на 30 новішою, ніж на тій же «Пресі України», де ми друкувалися раніше. Зекономили майже 1,5 мільйони гривень, 60 тонн паперу. Крім того, не возимо плівки через усе місто, а просто викладаємо «педеефки» на сервер. Завдяки зекономленим коштам, випускаємо суботній номер у кольорі. І частково почали децентралізувати друк. В усіх українських газет є проблематичною доставка в східні регіони і Крим. «Укрпошта» планово - вдумайтесь, ‑ доставляє газету в обласні центри на наступний день виходу. А в районні центри вона потрапляє ще пізніше. Це не що інше як ідеологічна диверсія. І як у тій приказці: жодна добра справа не залишається безнаказаною, тут на мене посипалися скарги, судові позови.
- Хто скаржився найактивніше?
- Та ж «Преса України» втратила постійного замовника. Звичайно, їм образливо. Але замість того, щоби знижувати ціну, поліпшувати якість друку, вони почали писати про самоуправство, корупцію. Я говорю: «Люди добрі, яке самоуправство, якщо відбувся прозорий тендер, і всі, хто хотів, брали участь у тендері? Яка корупція, якщо замість трьох мільйонів за друк ми платимо лише 1,5 мільйона? Це ж державне підприємство, де кожна копійка під трьома мікроскопами...»
Мене дуже неприємно вразило, що навіть наша Спілка журналістів написала тєлєгу про те, що «Урядовий кур''єр» провів тендер і пішов із «Преси України». Я зателефонувала їх керівнику, сказала: «Перш ніж писати скарги в Кабмін, чому ви не запитали мою точку зору?». Хоча час від часу Спілка звертається, щоб ми виділили благочинну допомогу у фонд спілчанських ветеранів.
- Цього року в «Урядового кур''єра» зріс тираж. Як це вам вдалося під час кризи?
- Хочете сказати, під час кризи тиражі не зростають, а падають. Але тут немає парадоксу. Уряд почав дбати про інформаційний простір держави. Що є його, уряду, святим обов''язком. До недавнього часу всі лише говорили про те, що поле українських ЗМІ скорочується, як шагренева кожа. Але ж будь-яка держава має дбати про свою інформаційну безпеку. А у нас навіть бібліотеки не отримують «Урядовий кур''єр» чи «Голос України». Звідки ж черпати інформацію про власну державу? З «Московського комсомольця»?
Весною, коли прем''єр проводила Всеукраїнську нараду з сільськими головами, ми зробили кілька спеціальних номерів, присвячених сільській проблематиці: з підбіркою документів, які регулюють земельні акти, пенсії, із роз''ясненнями. І виявилося, що сільські голови знаходяться в інформаційному вакуумі. Про всі державні рішення дізнаються з великою затримкою. Щоби дати людям інформацію, було прийнято рішення виділити гроші саме для передплати для сільських і селищних рад. Ці гроші пішли за доставку газети, за друк, за папір. Але якби ви знали, скільки людей нам телефонувало і дякувало за те, що газета доставляється в глибинку! Якщо дякують, отже вона там потрібна, правда?
Після розмови з Аллою я пішла на екскурсію до редакції "УК". Мене зустрів перший заступник головного редактора Леонід Самсоненко.
Леонід Самсоненко на посту
Сайтом "УК" займається Ярослав Садовий
Верстка...
"УК" приводить до ладу своє приміщення
Алло, бажаю вам нарешті завершити реформування. Дуся з вами.
Фото Яни Новоселової, особистий архів Алли Ковтун
