Телевізійники, прислухайтеся до прохання глухої людини!
Цей текст не про гламурні тусовки, тут не буде критики світських персонажів, я не розкажу вам про нову передачу або проект, тут не буде згадано медіазірок. Ця стаття про людей з обмеженими можливостями. Сьогодні, 3 грудня - Міжнародний день інвалідів.
Вчора у Київському медіакіноклубі, в арт-галереї «Худграф» пройшла подія, присвячена цьому дню, щоби ще раз подумати про те, як живеться нам – здоровим, і як живеться їм – людям, які не можуть бачити, чути, розмовляти, ходити, бігати і ще багато чого, тому що їм просто не поталанило в житті.
У програмі був зазначений показ документальних телевізійних фільмів із циклу «Непереможні» режисера Лариси Наумової, студії Timecode Production.
Гостей зібралось небагато. Не знаю, чи це пов’язано з тим, що середа – середина тижня, і всі дуже заклопотані, а, можливо, просто у людей і так вистачає труднощів і негативу в житті, щоби додавати до нього ще й перегляд таких фільмів. У залі я побачила Ділю ("Неділя") і дуже зраділа ‑ не його персоні, а тому, що більш-менш публічні люди цікавляться соціальними проблемами. Я підійшла до нього, і от про що ми поговорили:
Я: Чим ви тут займались?
Діля: Сексом.
- Серйозно?
- Тут була напередодні презентація кліпу одного діджея, а дівчата з музичного етногурту, який я продюсую, знімалися в ньому…
Діля спиною
Виявилося, що Діля не збирався лишатися на перегляд фільмів Лариси Наумової. Він пішов, а я трішки розчарувалась у собі з приводу своєї наївності.
Але розчаруванню я вирішила не здаватися, і пішла спілкуватися з режисером фільмів Ларисою Наумовою:
Я: Скільки ваших фільмів представлено?
Лариса: Сьогодні три, а взагалі їх сім. Це цикл фільмів, де я виступаю в якості режисера. Вони про людей з обмеженими можливостями.
- Я дізналась, що їх чомусь не показали на Першому національному…
- Була домовленість, що цими фільмами нібито зацікавляться канали, а виявилось, що це нецікаво для нашого телебачення. Коли ми лише починали знімати, вони підтверджували своє зацікавлення, а коли закінчили зйомку – відмовились.
- Які були аргументи?
- Ну, криза… Ми пропонували багатьом каналам. Наш продюсер займався організацією, сподівався, що це когось зацікавить, але, на жаль, в Україні така ситуація, що ми поки не знайшли канал чи когось зацікавленого цією тематикою. Ні фонди, ні канали, ніхто не зголосився нас підтримати. Фестивалі у нас весь час. За один із цих фільмів ми отримали головний приз на Ханти-мансійському фестивалі телевізійних програм і фільмів у номінації «Документальний портрет» – це фільм «Тиша» з Олександром М’ягких. Це надзвичайно висока нагорода, оскільки фестиваль міжнародний. Ми навіть стояли в одній номінації із Першим російським каналом і Санкт-Петербурзькою студією документальних фільмів.
Режисер фільмів Лариса Наумова
- Чому вас зацікавила саме така тематика?
- Тема незвична і, мені здається, дуже болюча. Можливості цих людей… Ви побачите самі, навіть не можу сформулювати. Сьогодні мене вже переповнюють емоції, і я не можу про це говорити. Можливості людей дуже великі: не маючи ніг – люди танцюють, не маючи рук – люди стріляють, не маючи слуху – люди займаються танцями… і здобувають великих результатів, значних висот. Якщо ви впадаєте в депресію або в якийсь розпач, треба подивитися на цих людей, що це щоденна боротьба за існування, за самоствердження, боротьба за життя.
- Люди-актори зразу погодилися зніматись?
- Так. Ми попередньо ознайомилися з біографіями, зважували, наскільки це може бути цікаво. Про долю кожної людини, яка займається параолімпійським спортом, як наш перший герой, можна зняти не один фільм. І навіть часу картини – півгодини ‑ мало, щоби розказати все, що їм довелося пережити, і що вони долають, їхні пригоди по життю і в процесі самоствердження.
- Як ви знаходили своїх героїв?
- Існує, наприклад, товариство глухих із театром – спілкуючись із працівниками цього театру, з акторами, ми обирали свого героя. Існує параолімпійський комітет, де теж нам допомагали при відборі.
- Якої мети ви хочете досягти?
- Як не смішно це звучить, просто показати героїв, щоб якомога більше людей їх побачили. З одного боку – це фільми для людей із обмеженими можливостями, щоби вони бачили, чого можна досягти, якщо повірити в свої сили. І віднайшли свій шлях. З другого боку, ці фільми важливі і для здорових, тому що після них переглядаєш поняття здорова людина. Здорова людина по-іншому ставиться до життя, до різних його моментів. Не знаю, такі буденні речі, які для нас не мають значення, над чим ми не замислюємося. Хотілось би, щоб люди, які називають себе здоровими, хоч інколи подумали про це.
- Вам ніхто не пропонував фінансування?
- Поки що не відгукнувся жодний фонд.
- А на які гроші ви знімали ці фільми?
- Це питання до продюсера Валентина Стіпінаса.
Але продюсерів на показі не було, тому нікому було поставити це питання. Гості пригостились яблучним штруделем і кавою, поспілкувались, і почався перегляд.
Смачнющий яблучний штрудель
Перший був про долю людини, яка не чує музики, шепоту вітру, шуму коліс автомобіля, голосу власної дитини. Яка, до речі, не може дивитись українське телебачення, тому що жодний канал не має сурдоперекладу… Фільм «Тиша», головний герой Олександр М’ягких. Він знищив стереотип про те, що глухий не може танцювати. В дитинстві він самостійно переїхав із Барнаула до Києва, аби потрапити до Театру міміки та жесту, і йому це таки вдалось. Олександр розповідає про те, як йому було страшно у великому місті, як намагався довести всім, що він нормальний, такий, як інші. Зараз він не просто танцює, він Заслужений артист України, хореограф, актор Театру міміки та жесту, помічник режисера у хореографічних номерах, а ще, крім цього, люблячий чоловік та батько двох дітей.
Кадр із фільму "Тиша"
Другий фільм був про жінку, оптимізму, ставленню до життя, непереможності, незламності якої позаздрить ледь не кожний. Олена Чинка – хореограф і танцівниця, хоча вона не має ніг. Назва фільму «На ногах». Вона мріяла стати акторкою, але безрезультатно вступала в театральний шість разів поспіль. Зла доля підставила їй підніжку – поспішаючи на потяг, який уже рушив, Олена потрапила під нього і втратила обидві ноги. Про кар’єру можна було забути…
Життєрадісності Олени можна тільки позаздрити
Але такий розвиток подій не зупинив Олену – вона стала хореографом. Крім цього, працювала на телебаченні, виступала в якості моделі – у фільмі є згадка про ці неординарні фотороботи. Фотографу вдалося відтворити красу, тендітність і шарм Олени, але головне, що дівчині вистачило сили духу погодитися на теле- і фотозйомку. А ще танцівниця написала сумну розповідь зі щасливим кінцем про свій випадок. Історія закінчується так: «Цей поїзд їде, їде… Але все далі і далі від мене».
Олена Чинка
Між показом картин виникла невелика дискусія стосовно того, чому ці фільми не були прийняті українськими каналами. Фотограф Яна Новоселова виказала свою думку:
«Судя по всему, украинское ТВ переживает тот период, когда хорошее, доброе, позитивное можно встретить очень редко. Я думаю, что эти фильмы можно адаптировать под современное телевидение, но эта адаптация их только испортит. Для того чтобы их показать, на их трагедии нужно делать спекуляции. Это один из наиболее удачных вариантов донести эту проблему как действующую. Но это будет обижать людей с разными потребностями…»
Дискусія про неетичність українського телебачення
ї
Олена Чинка розповідає, як бути сильною
Можливо, і справді наше ТБ ще не доросло до етичного ставлення до інвалідів, тому що воно неетичне у самому корені. Почали з одного, а дійшли висновка, що людей з обмеженими можливостями просто не треба виділяти з-поміж інших, тому що це неправильно з точки зору поваги.
Третій фільм розповів про життя та кар’єру тепер уже 90-річного Михайла Хусківадзе. Він увійшов в історію завдяки унікальний техніці стрільби з луку, яку потім переймали спортсмени всього світу. Але не всі знають, що спортивну методику, визнану в світі, придумав і вперше застосував стрілець, у якого немає однієї руки. Він сміється зі своєї інвалідності, він живе і радіє. А про свій вік каже, що це через те, що все життя він рухається, займається спортом. На жаль, Михайло залишився майже сам у цьому світі. Він поховав жінку та одного сина, інший живе в Росії і навідується вкрай рідко.
Глядачі у захваті від перегляду
Сльози на очах були в багатьох. Можливо, в переказі ці фільми не настільки вражають, та, повірте, це не просто документалістика, це життя.
Координатор проекту Ольга Веснянка
Після перегляду я поспілкувалася з Ольгою Веснянкою, вона розказала мені про клуб і цю подію зокрема:
- Я координатор Київського медіакіноклубу. Це проект, який я роблю від імені організації «Молодіжний правозахисний центр», така волонтерсько-активістська організація разом із фондом імені Фрідріха Еберта. Ми раніше називались медіакіноклуб на «Сіновалі» і починали це з Київською медіапрофспілкою. Потім ми з «Сіновалу» переїхали в «Купідон», із «Купідону» в «Худграф». Ми кочуємо по кафе, галереях, які відомі журналістам, які більш сучасні і відкриті. Ідею свиснули після того, як такий клуб презентували у Лондоні – є такий «Фронтлайн клаб», в якому всі бібісішні журналісти збираються, дивляться свої документальні фільми і говорять про це. Я сама співпрацюю з різними кінофестивалями, з різними кінорежисерами, люблю документальне кіно, я є активісткою захисту прав людини. Я вирішила це поєднати, а фонду імені Фрідріха Еберта це теж стало цікаво. Хочу демонструвати фільми українського виробництва частіше, ніж якісь західні. Мій друг Дмитро працює в студії Timecode, я йому розповіла про свої задумки, і ми вирішили приурочити показ цього циклу фільмів до Дня інвалідів.
На завершення мені захотілося почути думку безпосереднього учасника створення одного з фільмів і його героя Олександра М’ягких. Як уже згадувалось, він не чує. Розмовляла я з героєм із допомогою перекладача.
Олександр М''ягких танцює попри все
Я: Ви одразу погодилися зніматися в фільмі?
Олександр: Я відмовився. Режисер вибрала мене, коли прийшла в Культурний центр. Я був не готовий і був проти цього, тому що я знімався вже багато разів, а результатів немає. І я знав, що їх і не буде. Тому відмовився. А потім погодився. Зараз я побачив фільм і задоволений!
- Що ви можете порадити молодим людям із обмеженими можливостями, адже у вас великий життєвий досвід…
- Мені складно передати думки глухої людини. Що я можу запропонувати… Я не знаю. Добиватися мети, самостійно йти вперед, вперед. Як дерево – воно росте, гілок дуже багато в різні сторони – і вправо, і вліво. А я, як стовбур, і вправо, і вліво, походив, повернувся – і все одно стовбур. Я як людина росту, і спеціальної мети в мене ніколи не було. Доля мені дала, і я нею скористався. Я працював, і мені поталанило. Коли були програші, я боровся і добивався знову удачі і мети.
- Можливо, у вас є звернення до працівників телебачення, щоби вони зробили щось для глухих, щоб ви могли дивитися телевізор…
- Я хотів би, щоби був окремий канал тільки для глухих людей – із перекладом, з усім, для того щоб тим, хто чує, це не заважало. Наприклад, вони чують, а тут раптом сурдопереклад – їх це дратує, а я не хочу нікого дратувати. Давайте зробимо один канал лише для глухих людей. Фільми одні і ті ж, програми одні і ті ж, наприклад, у форматі Першого національного, але все з титрами, з перекладом. Таке є в Іспанії і в Австрії. Не думаю, що Україна на таке погодиться. Хто буде спонсором, я навіть не уявляю. Я хотів би бачити на цьому каналі все – інформаційні, політичні, розважальні передачі, нам цікаво все, не тільки новини. Газети ж ми читаємо повністю, так і хотілось би мені, щоби телебачення було для всіх.
Шановні телевізійники! Прислухайтесь, будь ласка, до проблеми людей, яких не так уже й мало в Україні.
Цілую. Ваша Дуся.
Фото Яни Новоселової
