Штопор (рассказ Юрия Луканова о войне)

Мой коллега Юрий Луканов, известный многим не только как журналист и профсоюзный деятель, но и как автор литературных опусов, в том числе стихотворных «козюлек», поделился со мной своим новым произведением. На этот раз Юрий сочинил рассказ про войну. Кстати, это не первый художественный текст Луканова, который попал в распоряжение «Детектор медіа», до этого был рассказ о гламурной журналистике и детектив про телезвезду. Юрий написал о войне не понаслышке – он часто бывает в зоне АТО. То, что он там видел, вылилось в этот рассказ, который мы даем без купюр. Естественно, не обошлось без ненормативной лексики, так что будьте осторожны.  

ШТОПОР

Вони дружно матюкнулися. Одними й тими ж словами і в ту саму мить. Дуетом. Не змовляючись. Просто як військові на шикуванні, котрі хором  вигукують: «Слава Україні!», або «Смерть ворогам!». Виплюнули роздратовано: «…. аний в рота!».

- О-о-о, ти  тепер можеш викладати мистецтво матюка, - засміявся Іван.

- Та, курва, попрацюєш  на цій війні і ні тільки  матюкатися будеш, а ще й ватником станеш, - відповів Анджей.

- Поляк-ватник – це було б кумедно.  

- Ніц кумедного. У Польщі ватників теж не бракує. Там на цілий Донбас вистачить. Лише розселені вони по різних регіонах. Комуністів згадують з теплотою, бо ті за них все вирішували.

Причиною їхнього роздратування став штопор. Вони купили чи не в єдиному відкритому магазині дві пляшки грузинського сухого, сирів, смажену курочку, помідорів, огірків, зелені. І в передчутті  смачної вечері і приємної розмови   ковтали слину.

Вони  вже звикли жити в постійному напруженні, прислухаючись, чи не летить бомба або міна, чи не вештаються десь дикі автоматники, які журналістів мають за ворогів і ладні тут же забрати в полон або ще гірше -  відправити на той світ. А найогидніше – це коли не спостерігається   жодної видимої небезпеки, але ти перебуваєш у агресивному середовищі і кожної миті очікуєш якоїсь  халепи.

Вони хотіли забути про стрілянину  і,  скориставшись  затишшям,  урвати шматочок миру. Посидіти без війни. Побалакати про що завгодно.  Як колись в довоєнні  часи  у відомому київському барі, де збиралися журналісти.

І раптом виявили, що їхня насолода відкладається. На заваді стала найбанальніша причина: відсутність штопора. А уявити, що брак  інструменту для відкорковування пляшок  врятує їм життя – така  найсміливіша чи найхворобливіша  фантазія  в принципі не здатна була  з`явитися у їхніх головах.

…Вони зустрілися зненацька у щойно звільненому місті. Біля пам’ятника Леніну. Анджей опинився там випадково. Він побачив цей пам’ятник і подумав, що в цьому є якась символіка. Щойно він спостерігав  втілення ленінських ідеалів.

Перехожі на вулиці  розказали йому, що за рогом пограбували магазин і він відправився туди. Там побачив жінку, яка стояла посеред торгового  залу  з майже порожніми полицями.  Деінде на полицях виднілося взуття. Але то була або одна  туфля з поламаним високим  підбором. Або пара босоніжок, однак чомусь різного кольору. Та переважно на полицях стояли цінники. Просто цінники і ніякого товару.

Жінка  плакала. Вона б нагадувала  зламану розпачем людину, якби не її лайка. Вона так енергійно сварилася, що видно було:  вона аж ніяк не зламана цією ситуацією. Відчувалося: сльози висохнуть і вона долатиме свої неприємності з подвійною енергією.   

- Шоб вам, суки, ноги в моей обуви поотсыхали! – кричала жінка  неголосно, але виразно, -  Шоб вы, падлы, падали на каждом шаге и разбивали себе ваши дурные бошки.

Вона помітила Анджея, кілька секунд мовчки дивилася на нього заплаканими очима. Потім зневажливо  запитала:

- А ты шо приперся?  Не успел скомуниздить и пришел подобрать остатки?

- Нет. Я журналист.

- Так вот, журналист, напиши там у себя в Америках, - вона, мабуть, зразу вловила його акцент, -  шо тут на Данбассе живут  жадные гандоны. Больше всего они любят шару.

- Я поляк, а не американец.  Что такое шара?

- Ты не знаешь, шо такое шара? – вона припинила плакати і подивилася на Анджея з непідробним інтересом, -  Ля, да ты  совсем темный. Ты  в бога веришь? Католик что ли? 

- Да.

- Шара, она же халява, - это единая заповедь, в которую наш здешний народ верит, как другие народы верят в десять заповедей. Шара - это когда ты спиздишь чужое, и тебе за это ничего не будет. И не только не будет - ты еще и ходишь важный, гордишься. А тебя все уважать будут и на тебя ровняться.

- Вы так говорите, как будто не местная.

- Черт меня дернул тут родиться. Местная! Еще какая местная. Просто не повезло мне: научилась мозгами думать, а не так, как эти…    Потому не тока знаю, но и понимаю  всю эту падаль так хорошо.

Анджей  після цієї розмови  почав значно глибше  усвідомлювати причини того, що  відбувається в цьому регіоні України. За кілька місяців перебування на цій  війні він узяв десятки інтерв’ю. І постійно відчував фальш. Йому розказували, що воюють за Донецьку народну республіку, або за Новоросію, або  за Росію.

Він  не міг збагнути, чому прихильники вигаданих і міфологізованих державних  утворень вірять, що тільки-но ДНР чи Новоросія з`являться на карті світу,  так зразу їм всім стане добре і вони заживуть, як  у казці. Чому вони вірять,що приєднання до Росії негайно принесе їм добробут. Для чого Путіну їх годувати? – вони на це питання не могли відповісти. Лише плели щось про братній народ, який «русских братьев не бросает в беде».

Власниця пограбованого  взуттєвого магазину розставила всі крапки над «і». 

- Када эти  пришли… ну,  московские вкупе с местной шпаной. Они тут открыли штаб. Вон там, напротив.  Я ж не дура. Ясно, шо они на мой магазин глаз положили. Пошла к ним,   занесла пачку бабла. Раньше прокурорским платила. А теперь этим. А мне какая разница? Ну, думаю, добазарилась. Перестраховалась.  Они таки не трогали. А када ушли, а укры не пришли еще, то мне звонят: твой магазин грабят. Хто, бладь,  грабит? Как грабит?  Власть ушла. И они, блядь,  оборзели – некому стало им по зубам надавать.   Толпа пришла. Двери выломала и все подмела. Их отцы и братья и вооют за это, и убивают за это  – шоб им всегда шара была.

- Вы бы в милицию обратились.

- В милицию? Ну видно, шо ти не отсюдова. Мусора   им еще помогут спереть шота. А меня в кутузку засунут, - вона стисла руки в кулаки, -  Сама разберусь.  Они без плетки борзеют. А когда им кулак покажешь, то шелковыми стают. Приползут еще прощения просить. И обувь назад притащат.   Я ж их всех, сук страшных,  знаю…

Він побажав їй триматися  і побрів собі в сторону центру. Хоча після звільнення українськими військами стрілянина затихла, але  вулиці  ще перекривали барикади. Біля них були обладнані землянки і бомбосховища.  На бетонних плитах виднілися сліди від куль. Біля однієї сушилася  чоловіча білизна – тікали так, що не встигли прихопити.   

На центральній площі він уздрів невеличкий натовп. Чоловік двісті, Направився туди поцікавитися, що сталося.

Іван теж опинився там, але не випадково. Він дізнався, що місцеві проукраїнські  активісти влаштували флеш-моб у соціальних мережах і домовилися звалити Леніна. Коли він підійшов до монументу, то побачив під ним бронетранспортер з українським прапором. Біля нього валявся прапор «Донецької народної республіки». Виглядав так, наче об нього витирали ноги. Солдати  просто стояли, але весь їхній вигляд показував, що вони не дозволять нищити комуністичного ідола.

- Хлопці, а на біса вам те одоробло  захищати? – звернувся Іван до військових, - Я журналіст з Києва, працюю для «Огляд новин».

- Я б його сам скинув, - відказав боєць років тридцяти, - ну ж командування  наказало не розхитувати ситуацію в місті.

- Какую, нах,  ситуацию? – запитав невдоволено місцевий чоловік з червоно-чорним  бандерівським прапором у руках,

- Все лугандоны сидят,  как крысы, в своих норах и нос не показывают. Они смелые, когда тут русские, блядь, братья с автоматами по поребрикам шастают и им оружие раздают.

- Сьогодні  два квартали звідсіля  пограбували взуттєвий магазин, - почувся голос з польським акцентом,- Власниця плаче , бо не знає як кредит віддавати буде. Чому б вам її не захистити?

- Це справа міліції. – одказав солдат. 

- Анджей, це ти? – радісно вигукнув Іван.

- А хто ж іще!!!

Вони були знайомі ще по Києву, куди поляк   приїздив висвітлювати вибори або політичні кризи. Бачилися у Грузії під час війни. І під час Майдану зустрічалися у всіх його гарячих точках.

- Вєтам пана, - сказав  Іван по-польськи.

- Чешч.

Вони радісно обнялися.

- Де б я тебе ще зустрів! -  вимовив Анджей.

-Там, де стріляють, -  відказав Іван.

- Я чув, що ти в полоні сидів у лугандонів.

- Було діло, - підтвердив Іван, - Дали мені коліном по яйцях так, що я думав — вони в кокосові горіхи перетворилися. Москаль на блок-посту трапився. Пильність виявив. Зрозумів, що я журналіст і хотів з мене шпигуна зробити.

Лупцювали добряче. Але, мабуть, зрозуміли, що з мене користі як з козла молока. Або шуму в пресі злякалися.Про мене багато писали. Коротше, відпустили через два тижні.

А ти як?

- Якшо не рахувати, що мене хотіли застрелити, то непогано.

-   Хто це такий сміливий?

– Один скурвий син на блок-посту у Слов’янську  мені весь час розказував про падлючих  пшеків, які зрадили рускій мір і проти нього воюють. А потім я побачив його мертвого. Як це у вас кажуть? Не копай яму іншому.

При вході до готелю  все   ще стояв спалений тролейбус, нагадуючи про недавні бої. Його підпалили у день початку збройного протистояння. Відео палаючого тролейбуса  миттєво  облетіло інтернет –  на той час це ще була дивовижа.

В будинку навпроти готелю  замість однієї квартири на другому  поверсі зяяла діра. Колись сюди влучила міна або снаряд.  Хоча вже стемніло, але вікна будинку не світилися. Певне, люди повиїздили звідти.

На дверях готелю  висіла табличка «Не работает». Але вони домовилися з адміністратором і він виділив їм два номери.

Чого їх поселили саме на сьомому поверсі  — одному богу відомо. Вони не з`ясовували.

Ліфт не працював. Нагору мусили  пертися пішки.  Але спасибі хоч так, бо інакше довелося б до солдатів проситися - в якусь імпровізовану казарму чи армійський  намет.

Та ще й води не було. Не тільки в готелі, а й в усьому місті. Біля їхніх номерів вони виявили наповнені водою кілька пластикових пляшок. Ну,  щоб змивати після себе в унітазі.

Іван відімкнув двері, кинув рюкзак і зайшов до туалетної кімнати. На всяк випадок крутнув кран і звідти -  о, диво! - полився тоненький струмочок. Іван три дні не мився при температурі повітря до 30 градусів. Пропотів так, що почував себе просоленою рибою.

Він миттю заскочив до Анджея, сказав, що вода є і треба прийняти душ, поки вона не припинилася. Повернувся назад, похапцем роздягнувся і стрибнув у ванну. Так само похапцем намилився і направив на себе кволу  воду.

Поки він підставляв різні намилені частини тіла  під струмочок, його фантазія розігралася й він уявив, що несподівано почався  бій і він голим, розбризкуючи мильну піну, біжить по сходах вниз  з фотокамерою в руках, щоб встигнути зафіксувати найдраматичніші епізоди.

Йому стало смішно. Він ледь стримувався, аби  не розреготатися вголос. Якби кілька місяців тому йому розказали  про такі його відчуття, то він назвав би того, хто  таке фантазує та ще й  сміється, психічно хворою людино. Бо як можна сміятися, коли  ти знімаєш загибель людей?

Однак, війна змінює сталі уявлення. Іван переконався: те, що в часи миру здавалося диким і неймовірним, на війні ставало нормою. Навіть смерть він перестав сприймати як надзвичайну ситуацію. А побачивши її вперше – він був шокований.

Іван тоді зразу згадав ту  тітку років п’ятдесяти, яка хотіла пройти український блок-пост, де  він робив репортаж. Він зустрічав її під Обласною  державною адміністрацією, коли її захопили прихильники ДНР, але війна ще не почалася. Периметр перед входом майбутні терористи оточили мішками з піском, колючим дротом і автомобільними шинами. Там висіли плакати, які славили ДНР і Росію, викривали бандерівців, закликали Європу і Америку дати спокій Україні.

Вона підскочила до нього, ухопила за руку саме тоді, коли він фотографував опудало Обами.

- Ты какого тут фотографируешь?

- Зачем вы меня за руку взяли? Вы думаете, что я убегу?

- Ану показывай, что нафотографировал. Ты журналист, наверное. Брехун.  Тут уже не один по соплу отгреб.

- Я этого урода Обаму фотографирую. Классно как сделали чучело это. Друзьям пошлю – они умрут от смеха. Такое только дончане сумели придумать.

- Тебе правда нравится? – вона недовірливо подивилася на Івана, - Врешь наверняка.

- А зачем бы я его фотографировал?

Йому тоді вдалося обманути її пильність і вона дала Іванові спокій. Інакше вона б могла покликати активістів, які українських журналістів просто били. А з початком війни забирали в полон. Лише російських – майже гарантовано не чіпали. Вважали їх своїми.

Під ОДА тусувалася маса таких тіток.   Спільним для них був неймовірний несмак у вбранні. Справа навіть не в тому, що вбиралися бідно.  Їхній одяг мав  непоєднувані між собою кольори  спідниць, кофт, футболок, спортивних штанів. Вся ця яскравість зливалася в одну барву – тоскно  сіру.

На переважній  більшості  їхніх облич закарбувалася якась  втома і  ущербність. На них прочитувалася ненависть до свого власного життя, а заодно – до  всіх оточуючих. А особливо до всяких чужаків:  бандерівців, геїв з Європи, Обами, Меркель – всіх тих, кого вони жодного разу не бачили вживу, бо ніколи не виїздили далі Донбасу. Хіба що дехто з них бував у Києві або навколишніх російських містах на зразок Ростова.

Ці жіночки поважали «свого» президента, котрий, хоч і не здійснив їхні сподівання на краще життя, але був свій, близький і зрозумілий. Він залізною рукою карав неслухняних, тих, хто насмілювався качати права. І нагороджував слухняних. Досить  не висуватися і можна було міряти по нагороду. Їхній світ, хоч не відзначався комфортом,але був звичним і зрозумілим.

А тут в Києві зорганізувалася  група, яку авторитетне  російське телебачення охрестило «київською хунтою»,  і за допомогою «ненависних америкосів» і «майданутих бандерівців зі Львова»  скинула його.  Зненацька  пропала опора в житті. Звичний світ руйнувався.

Тим часом,  з`явилися пацани, які обіцяли, що «братня Росія нам допоможе». Путін їм видавався таким самим, як Янукович, тільки кращим. Янукович втік. А Путін ніколи не втече. Він буде правити вічно. У них з`явилася надія і вони  вийшли на боротьбу  з «київською хунтою». 

Вартовий на блок посту  попросив тітку  відкрити сумку. Вона була  великою і клітчастою -  з такими колись «човники» їздили до Польщі.  Тітка   покрученими пальцями з слідами грязі під нігтями розщібнула зіпер  і саркастично забубнила: «Смотри, сынок, вот трусишки. Тебе не надо? Но они женские. Может, жене подарок?  А вот баночки пустые, шоб помидоры консервировать. Вы  житья не дадите - нужно к голодной зиме готовиться. А вот мясорубка. С дачи несу. Бери, если тебе чего нужно. А ты думал тут бомбу найти? Или пулемет. Нет, сынок, я оружие во дворе закопала».

Іван помітив, що такі жіночки на блок-постах  запопадливо посміхалися. Поводилися підкреслено шанобливо. Одна навіть вибачалася, що нема чого дати вартовим, бо «сама едва выживаю».

Вони   звикли поважати і боятися тих начальників, які були близько і могли їх покарати. Нині такими начальниками стали для них люди з автоматами  - що з одного, що з іншого боку.

А ця тітка  не боялася та ще й сказала на прощання: «Пришли на нашу землю, кровопийцы. Кто вас сюда звал?».

«Тітонько, ідіть звідси, бо зараз, їй-бо, кулю пущу», - не витримав нарешті вусатий,  молодий солдат і для певності труснув автоматом. Тітка не те, щоб побігла, але прискорила ходу, важко тягнучи в руці  клітчасту сумку і щось злісно бурмочучи собі під носа.

В небі  засвистіло.  Вартові  на блок-посту впали  на землю ближче до бетонної загорожі. Іван теж ткнувся носом  в траву. Вибух був схожий на петарду, тільки значно голосніший. «Не долетіло», - сказав хтось із військових.

Іван подивився на дорогу. Побачив свіжу воронку, біля якої лежала та сама тітка і ворушила ногами. Рухи можна було б назвати кумедними, якби  не калюжа крові, яка розлилася поруч з тілом.

Він  підвівся на повен зріст, дивився на сцену людської смерті і  відчував розпач.  Такий настрій з`являвся тоді, коли щось було дуже треба, чогось дуже хотілося досягти,  але обставини не дозволяли. І не було  на то ради. І хотілося  бити кулаками стінку. Або комусь нахамити.

Іван забув про свою камеру. Вона безпорадно  висіла в нього на животі. Йому засвербіло ухопити автомат і мерщій побігти стріляти тупих сепарів, які воювали за міфічну Новоросію, про яку розповів їм  Путін. Вбивали не тільки вигаданих ворогів, але  навіть своїх дурних  тіток, які їх палко підтримували.  І до їхніх безмозгих голів не доходило, що вони самі стануть м’ясом в цій м’ясорубці.

- Гей, журналіст, ти б приліг, заховався. Бо це вони пристрілюються. Зараз сюди може долетіти, - почувся голос від військових.

- Вона ж там помирає, - істерично вигукнув Іван.

- Ти хочеш поруч з нею лягти?

Іван приречено  прилаштувався  під бетонними плитами. Десь справді гуло і вибухало. Він лежав й не мав страху. Лише глибокий, всеохопний відчай.

Коли замовкла стрілянина, він підійшов до тітки. Вона вже не ворушилася.  На місці правого ока виднілася закривавлена дірка, а ліве  дивилося у  небо байдужим неживим поглядом. Рот був широко відкритий, ніби безгучно кричав. Крізь розірвану кофту виглядала кістка від неприродно викрученої  руки.

Іван витяг з рюкзака дощовик і накрив ним  тіло вбитої. Повернувся на блок-пост.

- Як би її поховати? – спитав у солдата.

- Ну її на хер, ще ховати всяку падаль, - Іван аж здригнувся від злості солдата, - Ходили козли на демонстрації, верещали «Росія». Ось доверещалася. Треба пошукати на ній мобілку. Там когось із родичів знайти. Їм повідомити. Хай приїздять  і забирають. І закопують, де хочуть.

Іван повернувся до тітки. Стягнув з неї свого дощовика і почав оглядати її, сподіваючись роздивитися  телефон. Йому було моторошно думати, що доведеться шукати навмання, торкаючись цього страшного, спотвореного міною  тіла.

Раптом з кишені її кофти зазвучав рінгтон: «Ромашки спрятались, завяли лютики, казаться гордою хватило сил…».  Іван тримав в руках допотопну мобілу, на екрані якої світилося «Федя». Хто такий цей Федя? Чоловік? Син? Брат? Сусід?

Він не наважувався натиснути кнопку. Цей жест означав, що йому доведеться повідомляти про смерть. Якими словами це зробити?  Як це зробити так, щоб не увігнати співрозмовника у шоковий стан? Як пом’якшити трагедію?

Телефон замовк. Іван постояв трохи, подивився на апарат у своїй руці і нарешті  натиснув кнопку  виклику.

 - Шо, стерва, - почув він звідти злий чоловічий голос, - опять купила пивасик, а мне хуй дала?

- Вибачте.

- Тю. Ты, хто? – спитав чоловік після паузи, - Ты телефон спиздил?

- Вибачте. Я випадковий свідок. Ваша родичка чи знайома загинула від міни. Її тіло біля блок посту...

- А-а-а-а, бандеры проклятые, - перервав його голос, -  сестру замочи-и-и-ли-и, - заголосив чоловічий голос.

- Її міна від ополченців вбила.

- Падла! Ты кто такой? Поймаю – убью!

Іван натиснув на червону кнопку. Йому не хотілося жити.

Через два тижні він дивився на добре підпилого солдата, який сидів на покладених один на другого  трупах сепарів, і курив сигарету. Солдат помітив погляд Івана. «Це не люди були. Еті двоє. Ось іменно еті нашим хлопцям нігті виривали на руках і верещали: «Ти чіво на нашу родіну прішол?».

Іван не запитав, звідки той знає про вирвані нігті. Йому  було байдуже. Він уже  не хвилювався при вигляді убитих. Він не обурювався цинізму цього видовища. Його голова виробила захисну реакцію. Якби він кожного разу реагував так, як на ту першу тітку – він би збожеволів.

До зустрічі з Анджеєм він перетворився на зачерствілого чолов’ягу, якого важко вразити  жахіттями війни.

…Після несподіваної водної процедури Анджей зайшов до Івана  з пляшками і закускою. І саме тут виявилося, що штопора нема.

Відматюкавшись, вони замислилися, як вийти з незручного становища.

- Це дуже просто. Я коли в універі вчився, то однокурсники брали рушничка, притуляли до стінки, стукали  дном пляшки об цього рушника і корок вилазив назовні.

- Це міжнародне. В нас теж так робили. Але я не вмію. Холєра. Ти так пляшку розіб’єш , - засумнівався Анджей. 

- Ну в нас іще одна залишиться, - оптимістично заявив Іван, -Не бійся. Я обережно.

Іван зробив, як сказав. І почав гупати пляшкою в  рушника на  стінці:    

- Раз. Два. Три. Чотири.

Анджей напружено спостерігав за процесом. Іван вдарив разів двадцять. Упрів від надмірних зусиль. Але корок вперто не хотів вилазити.

- Куди нам, ботанікам? – розпачливо  розсміявся Іван.

- Перепрошую. Ти на ботаніка вчився?

- Вчився на журналіста, а вивчився на ботаніка.

- Якого, курва мама, ботаніка?

- Це в нас так гуманітаріїв називають, які не здатні гвіздка в стінку забити.

- Гвіздка я можу. А пляшку – ні.

Вони за цю війну навчилися фотографувати, коли кулі цьохкають десь неподалік. Навчилися  носити каску і бронежилет. Навчилися відрізняти звук міни від граду і звичайної гармати. Навчилися падати обличчям до землі за найменшої небезпеки. Вміли перев’язувати рани. Уміли передавати репортажі з купою фотографій тоді, коли інтернету майже немає.

Але пляшки без штопора відкорковувати так і не навчилися. Бо на війні  пили переважно горілку. Вино не для війни. Вино для миру. Не думали, що їм доведеться відкорковувати його за екстремальних умов.

Вони взяли обидві пляшки  і мусили чимчикувати   сходами додолу. На першому поверсі розташувався бар, який зараз світив порожніми полицями. Його евакуювали. Адміністратор готелю оглянув ззаду барну стійку, повідкривав двері шаф, повисував шухляди  і сказав, що все обладнання забрали з собою, крім кількох склянок.

- Склянки нагорі в нас є, - повідомив   Анджей, але ця приємна інформація не поліпшила їхнього настрою.

Радість від несподіваної зустрічі, звісна річ, не зникла. Але якось затьмарилася. Неможливість нормально повечеряти і випити за зустріч пригнічувала.

Вони вирішили пошукати штопор десь. Вийшли з готелю. Уже було темно. Але вони розгледіли, що біля парадного в будинку навпроти хтось сидів. Вони підійшли ближче. Побачили діда років сімдесяти на стільці. Обшивка стільця обгоріла. Він бав давно неголений. Колись світла сорочка перетворилася на сірку, а то й місяцями на чорну. Дід сидів нерухомо. Збоку могли видатися, що він неживий або спить.

- Добий вечір, -  привітався Іван, - Діду,  вибачте. Ми з незвичним питанням.

- Закурить не найдется? – перебив дід хрипким, прокуреним голосом і подивився на журналістів сердитим поглядом.

- Не курим.

- Так шо там у тебя?

- Ми купили вина, а в  готелі штопора нема. Може, у вас вдома знайдеться? Були б дуже вдячні. 

- Может,  и знайдется. Где-то был. Сходите сами посмотрите. 

- Куди? 

- Туды , - дід тицьнув пальцем угору, де замість квартири виднілася чорна   діра, яка утворилася після влучання міни або снаряду.  

- Господи, слава Богу, що ви уціліли. 

- Внук мне помог ремонт сделать. Оставалось дверь покрасить. Я пошел краски купить. Купил ведерко. Тут обстрел начался.  Я пересидел его в подвале магазина. Прихожу, а тут такое. 

- Где вы живете? – спитав Анджей.         

- Тут и живу. В подвале. 

- А внук? 

- Погиб. 

- Він був у квартирі тоді?

- Нет. Воевать пошел. Там в первый день, когда получил автомат, его и убили.

- За кого он воевал?

- За правду и справедливость.      

За рогом посеред вулиці вони побачили барикаду, споруджену з гральних  автоматів. Певне, їх поставили щойно, бо вони не були побиті і навіть прострелені.

Поруч з автоматами стояла вантажівка. Бикуватий лисий чолов’яга командував двома вантажниками, які ставили гральні автомати у кузов авта. Бикун злодійкувато роззирався навколо, але на нього ніхто не звертав уваги.

- Пацаны, бухнуть охота. Винища взяли, а штопора нет, - звернувся до них Іван, як йому здавалося, зрозумілою для них мовою, -  Одолжите ножичек перочинный.

- Нету у нас ножичка. Иди отсюдава. Не до тебя.  Не видишь?

- На хера вы сюда это выставили? Баррикады что ли?

- Какие, в жопу, баррикады? Это они так за мораль решили бороться. Пока бабки носил – так оно ничего было. А как перестал – они решили казино распотрошить. Типа азартные игры.  Пришли и выперли все на улицу. Какого хера на проезжей части поставили – они сами не знают. По мозгам бы надавал. Но у них же автоматы. Они защитники атечества.

- А чего носить перестал?

- А где я их возьму? Не магазин же с хлебом у меня. Кто в казино во время войны ходит?

Вони пішли далі.

- Враження таке, що весь народ звалив звідси, поки стріляли,  і всі  штопори забрали з собою, - обурився Анджей жартома, -  Наче вони їм вижити допоможуть. А тим, хто лишився, ніц не залишили. Живіть собі без штопорів як знаєте.

- Що робити? Ходімо до військових. В них як не штопор, то шомпол є. Попросимо проткнути, - запропонував Іван.

Метрів за чотириста від готелю розташувався міськвиконком, який  лугандони прилаштували під свій штаб.  Після того, як вони втекли з мста, в нього заїхали українські  військові. Вони не прибрали  мішки з піском,  бо не виключали спроби сепарів  повернути місто.

- Сомельє, до тебе прийшли, - гукнув солдат.

- Кто? – з надр міськвиконкому   вийшов високий худорлявий чоловік в окулярах. Хоча він мав на собі камуфляж, але військова форма виглядала на ньому неприродно. Від нього віяло спокоєм і тишею.

- Ось хлопцям треба вино відкоркувати.  Ти штопор завжди з собою тягаєш.

- Поздно.  Мой штопор пуля надвое поломала, - він зробив відповідний жест пальцями, показуючи як щось ламається, -  Если бы не бронежилет, то я  с ним вместе поломался бы.

Раптом у небі загуло. Тиша вибухнула і розвалилася на тисячі уламків. Гриміло так, наче великих бездомних собак  одночасно почали гарчати дикими голосами.

- Быстро в подвал! – чимдуж закричав Сомельє, схопив Івана за рукава і потяг за собою, - Это град работает.         

Анджей побіг слідом за ними. Вони заскочили  у підвал, в якому стояли стільці, стіл, кілька ліжок. Приміщення освітлювали кілька ліхтариків на батарейках, які примудрилися прикріпити до стелі у вигляді ламп.

Певне, це залишилося від сепарів, які, перекинувши сюди канцелярські меблі, влаштували    бомбосховище.  Правда, ліжка не вписувалися в загальний канцелярський стиль. Та коли треба рятувати життя, то про стиль не дуже думається.

За ними забігли півтора десятка  військових. Кому забракло стільців,  присіли на підлозі, притулившись спинами до стіни.  

- Так и думал, что они не угомонятся. – голос Сомельє звучав на диво спокійно, - Скорее всего, отбомбят прилегающие поселки, а потом приедет телевидение Раши и расскажет, что это злобные укры устроили бомбежку. Хотя не исключено, что и городу достанется.

У цей час глухо пролунали вибухи десь неподалік.

- Вот и по нам стреляют, - констатував Сомельє.  

Помовчали.

- А ви й справді сомельє? – запитав Іван.

-  Был до недавнего времени. А теперь вот солдат. И позывной мне такой дали.  У меня нюх хороший. Москаля за три километра чую, - він посміхнувся, -  Вот и взяли меня в разведку.

- З Одеси?

- Не, хлопчики, я из  Крыма.  Как пришли эти кретины, то сказали, что наше вино не отвечает российским стандартам. Наше! Крымское! Знаменитое! Оно во всем мире продается. У него куча наград. Не отвечает московским вонючим стандартам. Они его в винный напиток собирались переименовать. Представляете? Ну,  звиняйте. Ясно, что не самогон. Я понял, что работать не дадут. Послал их куда-то и переехал в Одесскую область. Но москали Крымом не успокоились. И я пошел воевать.

- В Одесі теж непогано. Хіба ні?

- Одесса роскошная. Ладно, хлопята, штопора у меня, конечно, нет, но есть шомпол. Если бы мне три месяца тому назад предложили открывать бутылку  вина шомполом, то зубы я ему , конечно,не выбил бы – тогда это были не мои методы. Это же все равно, что по полотенцу лупить бутылкой,чтобы пробка выскочила. Она, конечно. выскочит, но вино будет унижено. Так только гопники поступают. Ну и русский мир еще.

Іван з Анджеєм перезирнулися і багатозначно посміхнулися один одному.

- Да ладно тебе, чистюля, - втрутився у розмову вусань, який поклав свого «калаша» на стіл і ніжно погладжував його, - Выпить хочется – так не тольок об стену лупить будешь. Еще и горлышко отобьешь.

- Это если водяру глушить. А с вином так поступать нельзя, - пояснив Сомельє, Вино это наиделикатнейший  из напитков. С ним нужно обращаться, как с дамой, закончившей институт благородных девиц. Так вот сейчас  по зубам давать научился, но в этом случае не готов. Пить из горла. Окрывать вино шомполом – это издевательство над ним. Это падение ниже плинтуса. Но что делать? На войне еще и не такое бывает.  Приходится идти на компромисс с собственными убеждениями. Пока стреляют, все равно делать нечего. Давайте я открою вам.

Він витяг з автомата шомпол і почав протикати корок всередину. Корок не піддавався. Сомельє аж висолопив язика від напруги. Хвилини через чотири вибухи затихли. Але військові не поспішали виходити, бо обстріл міг повторитися.

Хвилин за десять обидва корки були в пляшці. Іван запропонував Сомельє випити разом з ними.

- Нет, парни, я буду пить только  из бокалов. После войны выпью за победу.  Ну а вы хоть стаканы найдите, а то из горла это уже совсем будет. Как ватники лугандонские.

- Склянки у нас в готелі є. Дуже вам дякую.

Іван взяв одну пляшку. Іншу віддвав Анджеєві. Вони з пляшками в руках вийшли на вулицю. За рогом щось горіло.  Відблиски вогню  вихоплювали окремі шматки території. Вони побачили, що пейзаж суттєво змінився. Кілька дерев було повалено. На асфальті валялися гілки, збиті дрібними осколками. Це нагадувало видовище після солідного граду.

Вони пішли тротуаром вгору. Коли повернули за ріг, то зупинилися ошелешені. Верхній поверх їхнього готелю був продірявлений снарядом.  І саме звідти, з тої чорної дірки,  виривалися  язики вогню. А навпроти, ніби нічого не сталося, продовжував сидіти знайомий їм дід.

Вони, не змовляючись, порахували і виявили, що це сьомий поверх. Снаряд влучив у номер одного з них.

- Йомайо, - прошепотів Іван, підніс до рота пляшку і зробив з неї величезний ковток.

Анджей наслідував його приклад.

Порядні люди не п'ють вино з горла. Але війна багато що змінює у звичаях.

 Фото:  kharkov.prom.ua