Практично Ганнібал Лектер. Акторка Ніна Набока — про свою героїню у стрічці «Тривала втеча»
Ніна Набока — безумовно акторка, улюблена багатьма. Особливо це зауважуєш на різних тусовках, коли пані Ніна сидить, а навколо — цілий натовп шанувальників.
Її люблять за душевність, за те, що вкладає у своїх героїнь багато гумору та близькості до того, що доводиться бачити в житті. За роль у «Припутнях» вона отримала премію «Золота дзиґа». Нагадаю, що це була доволі жорстка пані, що називається — токсична матір і бабуся, яка може бовкнути щось дуже образливе. Але водночас і любляча. Просто життя таке. Власне, «Припутні» режисер Аркадій Непиталюк і називає «житейською комедією», яка насправді, звісно, трагікомедія про те, як найрідніші люди не можуть знайти порозуміння.
Але невдовзі на глядачів чекає справжній сюрприз від Ніни Набоки — італійсько-український фільм «Тривала втеча» Андреа Маньяні, який публіка могла оцінити на фестивалі «Миколайчук OPEN». Режисера ви можете пам’ятати за комедією «Ізі», яка розповідає про 40-річного Ізідоро, колишнього гонщика, якому довелося закінчити кар’єру й він перебуває в депресії. Від свого брата він отримує несподіване завдання — перевезти труну з українським заробітчанином Тарасом на його Батьківщину.
«Тривала втеча» — стрічка про італійську в’язницю, але повністю зафільмована в Україні. У ній можна побачити доволі несподіваних персонажів. Наприклад, братів Капранових у ролях полісменів на гіроскутерах. Головний герой — хлопчик, який народжується і зростає у в'язниці та, зрештою, не хоче її покидати. Тому вигадує різні способи туди повернутися й добровільно жити в ізоляції. Ніну Набоку глядачі побачать у незвичній ролі — це жінка, яка вчинила страшний злочин і отримала довічне ув’язнення. Вона настільки небезпечна, що сидить в одиночній камері. Персонал страшенно її боїться, тому виводить лише із міцно зв’язаними руками. Проте виходить так, що в головного героя із нею зав’язується дружба. Ми поговорили з пані Ніною про роботу в цій стрічці, запитали, на що довелося піти, щоб зіграти таку жінку, і про те, чому настільки неординарну та складну роль їй запропонували фактично вперше. І ще трішки згадали про роботу в серіалах і скептичне ставлення до телевізійних акторів.
— Коли я вас уперше побачила в цьому образі, то одразу на думку спав Ганнібал Лектер. Він, як і ваша героїня, був настільки небезпечним, що сидів у своїй камері у повній ізоляції. Це справді алюзія на нього?
— Справді. Тому що вона ж довічно сидить. Мені казали, що у неї є прообраз — жінка, яка викинула дітей із вікна. Тому до неї так і ставилися там — як до страшної вбивці — й просто остерігалися. І при цьому незвичайно, що в неї щось таке прокинулося до цієї дитини, а в дитини — до неї. На цьому й побудоване оце все відношення людське, психологія. Автор показав, наскільки вона страшна людина, ізольована від усього — і тут у неї з’являються почуття до дитини. А своїх вона викинула.
— У фільмі ж цей момент не проговорюється, за що саме її засудили.
— Ні-ні. Це я вже допитувалася про неї, дізнавалася, за що можна такий термін отримати.
— Взагалі, ви б могли сказати, що ця людина справді небезпечна, страшна, з якою не варто мати контактів?
— Знаєте, це все, напевне, залежить від ситуації, як вона себе поведе. Ви уявляєте — все життя сидіти в замкненому просторі? Як це? Що у неї там на думці? Ніхто ж не знає, що вона може втнути в якусь хвилину. Це ж психологія людська. І тому, коли дитина потрапила до неї, всі захвилювалися, бігали і щосекунди очікували, що вона зробить. Може, зараз придушить? А вона — ні. Вона до нього — теплом. І от бачите, через скільки років між ними зав’язалася дружба.
— Я так розумію, що вас не перекладали — роль ви вивчили італійською. Наскільки складно це було?
— Складно. Це ж усе заучуєш, бо я взагалі не знаю мови. Якби ж хоч англійську знала. На нашу ганьбу, нас не вчили раніше. Я з того покоління, яке не вчили мов, розумієте? І це — дуже соромно. Я зараз весь час зіштовхуюся з тим, що мені треба це знати. Ну, а як учила? Вигнала всіх із хати, сказала: «Мене не чіпать!» — і почала заучувати текст на асоціаціях. Щоб запам’ятати якесь слово, я асоціюю його з чимось, із якимось предметом, з нашим словом, близьким за змістом. І вивчила. Все можна — тільки хотіти треба.
— А чи можна цю героїню сприйняти як українку, яка сидить в італійській в’язниці?
— Ні. Цього навіть і не треба.
— Тобто цього й не задумували?
— Не задумували.
— Ви постриглися для цієї ролі, правильно?
— Так, майже налисо.
— Складно було? Бо в українському кіно нечасто побачиш такі трансформації заради ролі.
— Та ні. В мене було довге волосся, але складно не було. Розумієте, щоб отримати таку роль — погодишся на все як акторка. У нас така професія, що нас і стригти доводиться, і в річці тонути, бігати, залазити кудись — нам треба це робити. Актор повинен бути фізично готовим до роботи. Акторська професія — це фізична робота. Це не тільки психологія. Я студентам завжди говорю: фізично будьте підготовлені до цієї професії.
— І до зовнішніх трансформацій?
— Звісно! Сказали підстригтися — підстриглася. Сказали схуднути на 15 кілограмів — маєш схуднути. Сказали погладшати на 20 кіло — повинен погладшати. Це все закладене у твоїй професії. Якщо я хочу отримати цю роль, хочу грати, то стрижка — це найменше, що можна зробити.
— Як потрібно правильно готуватися до таких ролей? Бо персонажка у вас складна й неоднозначна. Яка технологія підготовки?
— Технології однієї тут немає. Це все залежить від актора. Навіть коли навчаю студентів, то кажу: підхід може бути різним. Результат — основне. Амвросій Бучма у нас був, великий актор. Він, коли вже одягав вбрання, лиш тоді вже повністю був у ролі. Я — точно так само. Дуже допомагає те, яка в мене зовнішність. Що я роблю, які у мене пальці, які у мене очі, яка я в цій ситуації можу бути. І коли вже вся у формі — грим, костюм — тоді легше. А до того я пророблюю, що у неї робиться всередині, в душі. Це ж справжній образ, а не ти у запропонованих обставинах. Його треба ліпити: від нігтика — до жестів.
— А як ви у цьому випадку працювали над такими деталями?
— Звісно, обговорювали з режисером. Вона шкутильгала, тягла ногу. Вона кремезна. І взагалі, вже більше істота, а не людина. Я хотіла трохи драматизму додати, сліз. Але режисер сказав — ні. Нічого цього не потрібно. Вона вже напівлюдина, яка у своїй цій шкаралупі живе занадто довго, й вийти звідти важко.
— Наскільки вам бракує таких пропозицій? Ролей, де справді не ви у запропонованих обставинах. Підозрюю, що бракує.
— Дуже. Я трагікомедійна акторка й тяжію до комедії. Найчастіше у таких фільмах і граю. Але трагедія — це теж моє. Бо багато накипіло і є, що сказати. І, звичайно, таку роль отримати ще не раз — дуже бажано. Це велика робота над собою. Є ролі, які вийшов і лівою ногою зіграв. Бо воно при тобі, воно живе в тобі. А тут, вибачте, треба вже подумати, що у неї може бути в душі. Про що вона кожен день думає.
— Як вважаєте, чому вам не пропонують саме таких ролей? Усі ж розуміють, що ви можете зіграти практично кого завгодно. Це проблема в…?
— Сценаріях. Скільки грошей дали — такі й фільми. Короткометражки якісь, серіальчики по 28 хвилин серія, розумієте? В такому стилі все йде. Серіальчики, серіальчики, серіальчики. А немає ж такого сценарію, що можуть мені запропонувати, бо на нього треба багато грошей.
— На пропрацювання складних персонажів.
— Так, дуже багато всього треба. У нас зараз нема для цього можливостей.
— Мрієте когось зіграти?
— Усі знають, що я тяжію до Гоголя. Кажу режисерам: поки у мене ще є сили, дайте зіграть хоча б ту «Женитьбу». Там сваха — роль, яка на мене чекає. Люблю Гоголя й хочеться його зіграти. А ніхто не береться такі сценарії писати. І ніхто не хоче, бо це невигідно.
— А чи є персонажі, яких ви відмовилися б грати?
— Ні від чого не відмовилася б. Мені все цікаво. Включно з цими убивцями, бачите.
— Ви загадали про серіали. Є у нас така поширена думка, що українські серіали псують акторів. Навіть хороших.
— Ні, хороших не псують. Я ось до всього ставлюся дуже серйозно, на всю котушку. І поки ніде не схибила. Намагаюся, щоб кожен епізод був достойний і щоб до мене жодних претензій режисер не мав. А ще гірше — глядач.
— А за колегами спостерігаєте? Приміром, закінчила людина акторський факультет і грає тільки на телебаченні. Є у неї шанс потім зробити щось пристойне та складне?
— Ой, дуже важко вирватися з цього кола.
— Чому?
— Бо штампи, штампи, штампи... Якщо людина постійно працює в серіалах, то дати дуже серйозну роль — режисери на це не йдуть. І не люблять це. Це вже якщо знаменитий актор, який все може, і люди знають, що він зробить. Тоді ще можуть піти на таке. А так, штамп дуже багато важить. Я вирвалася з цього. Мене і в серіали беруть, і у повний метр на якісь серйозні ролі. Візьміть ті ж «Припутні». Прекрасна картина, наскільки життєва. На мене писалася та роль. Так що серіали на мене не подіяли. А тому, що ставлюся до своєї роботи на 100 процентів. І це бачать.
— Деякі кастинг-директори в повний метр принципово не беруть серіальних акторів та акторок. Ставлять на них хрест.
— Є таке.
— Як думаєте, чи варто настільки категорично ставитися?
— Ні, не варто. Є хороші актори, які грають у серіалах. Просто жити ж треба — вони заробляють гроші. Що ж він, буде сидіти до пенсії й чекати, коли йому дадуть Ромео? Це ж не завжди від нього залежить. Це професія — потрібно грати. Я взагалі вчу: якщо тобі пропонують — ти й повинен грать. Це — твоя робота. Маленька роль, велика роль — немає маленьких ролей. Є маленькі люди, маленькі актори. Треба тренуватися, кожен день. Є кастинг. Якщо ти на ньому не даєш ради — тебе не беруть. Але образливо те, що серіальним акторам навіть не пропонують кастинги. А це неправильно. Треба давати шанс. Думаєте, хтось зі своєї волі біжить у той серіал? Якби дали вибір — ось тобі серіал, а ось сценарій до повного метру — і він побіг за грошима, то це вже його проблеми. Тут уже, може, й можна хрест ставити, якщо для людини важливіше заробітчанство. А коли у тебе є вибір, то, звісно, повний метр не проміняєш на серіал.
