«Це не те, що ти подумав». Фільм «Буча», який прикидається фільмом про Бучу
Колись давно до мене на ефір приходив Іван Марчук. Я дуже довго його вмовляла на інтерв’ю і хотіла поговорити про його картини, світосприйняття і багато чого іншого. Проте художник був явно налаштований розповісти не те, чого я від нього хочу, а те, що йому на той час боліло. Пан Іван жалівся, що в Україні катастрофічно мало звертають увагу на культуру і на його творчість зокрема. Ось, казав він, як помру, то лиш тоді збудують і музей мого імені, і носитимуться як із писаною торбою. Казав, що хоче взагалі звалити подалі — в Австралію. Бо там йому добре.
Я розділяла багато його думок, проте не хотілося аж такого песимістичного, а більш розважального ефіру, тому намагалася постійно йому опонувати. Мовляв, ну не все ж так погано, ось те робиться, і се. В якийсь момент Марчук глянув на мене, поблажливо посміхнувся і сказав: «Я вас розумію, ви хочете зараз згладити усі гострі кути. Але не треба цього робити — я намагаюся сказати щось дуже важливе».
Минуло багато років. Ось я на відкритті нового фестивалю Cinema for Victory, який створений за підтримки Президента України та з ініціативи Держкіно. На ньому збираються показати документальні стрічки про російсько-українську війну. Про цей фест — окрема мова, він уже встиг викликати скандал у професійному колі. Але зараз не про це. Фільмом-відкриттям було заявлено стрічку «Буча», про яку українці не втомлюються скандалити ще з 2022 року. Фестиваль готували через пень-колоду, у дуже стислі терміни, аби хоч щось зробити до 24 лютого.
Тому, підозрюю, в авторів попросили стрічку в авральному порядку і не домовилися про деталі та позиціонування. А саме про те, що це не буде фільм-відкриття, про який потім напишуть медіа. Адже зазвичай це один з найважливіших елементів фестивалів. Уже на самій церемонії ведучі сказали, що це закритий спецпоказ, і попросили медійників не розповідати аудиторії сюжет. Продюсер «Бучі» мені окремо написав і уточнив, що є ембарго на сюжет. Решту ж описувати можна.
Усе це вкрай дивно і викликає ще більше питань до організаторів фестивалю. Бо не може фільмом-відкриттям такої події бути секретна стрічка, про яку не можна розповідати. Тим паче, її показували вже дуже багато разів на різних майданчиках. Зокрема у Вашингтоні в межах проєкту проти російської пропаганди. Або ще цікавіше — в Римі на фестивалі українського духовного кіно. І ще багато де. І це, вочевидь, теж були таємні спецпокази. Є здогадки, що в такий спосіб автори не дають своїй картині офіційно запрем’єритися, щоб таки потрапити кудись на Каннський чи Венеційський кінофестиваль і тріумфально взяти там найвищі нагороди.
Але що ж, ембарго так ембарго. Тим паче, усі ви, маю надію, дочекаєтеся офіційного прокату у вересні та складете власну думку про стрічку, не покладаючись на суб’єктивні думки кінокритиків, кінооглядачів та інших проклятих хейтерів. До того ж фільм викликає такі різнобарвні рефлексії, які заслуговують на окремий текст.
Отже, нагадаю про те, чому «Буча» стала такою резонансною. У вересні 2022 року нам оголосили про цей проєкт і показали тизер.
Далі все відбулося за нашою традиційною схемою: хтось неймовірно зрадів, а хтось неймовірно обурився. Серед других було багато мешканців самої Бучі та велика частина кіношників. Почало виникати море дискусій на зовсім різні теми: що ігрове кіно про такі глобальні й трагічні події знімати рано, що всім ще дуже боляче, що автори раніше не знімали про війну й відзначалися простими (успішними й ні) комедіями і не подужають чогось настільки складного, що це просто спекуляції на гучній темі і так далі.
Напевне, автори не чекали такої негативної реакції та, своєю чергою, відповідали досить емоційно, часто навіть хамовито. Зокрема самим бучанам. Але, підозрюю, це на них таки вплинуло, і стало зрозуміло, що легковажити в роботі не можна. А вже через рік нам показали горезвісного «Юрика», який шокував уже мешканців Маріуполя. Це надзвичайно кепсько і нашвидкуруч зроблений телефільм, який показали на СТБ. У ньому було безліч ляпів, які абсолютно перекрутили події та показали окупацію цього міста як щось не таке вже й страшне. Було зрозуміло, що творча група й не думала глибоко вникати в події та бодай вивчати свідчення, яких уже було валом.
Автори почали поводитися так само, як і їхні колеги рік тому, — звинувачували маріупольців у хейті та навіть у тому, що ті самі винні в цих трагічних подіях. Мовляв, не треба було за проросійських політиків голосувати. І це вже не лізло в жодні ворота, тому довелося перепрошувати. Хоча вже сам факт такої реакції свідчив, що в авторів навряд чи була якась емпатія до цих людей із самого початку. Багатьом глядачам стрічка сподобалася, і вони теж кинулися закидати критикам неадекватну поведінку, подекуди доволі грубо. І саме тоді стало зрозуміло (принаймні нам в Україні), що є такий феномен, коли аудиторія схильна співчувати персонажам у фільмі, але не їхнім прототипам.
Припускаю, творці «Бучі» спостерігали увесь цей ґвалт і розуміли, що вони цілком можуть бути наступними. Адже зрештою саме маріупольці отримали більше підтримки, і вже широкому загалу стало зрозуміло, що до виробництва таких фільмів треба ставитися з величезною відповідальністю. Тому, за чутками, «Бучу» почали без кінця перемонтовувати, показувати різним фокус-групам, знову перемонтовувати, виявивши хиби, та загалом дещо побоюватися результату.
Після цих показів з’явилося багато дописів у соцмережах від різних людей, які нерідко містили однакові меседжі. Що це грандіозне, геніальне кіно, його має бачити світ, бо ж вплив буде колосальним. Часто такі відгуки писали люди, яких так чи інакше пов’язують з Офісом Президента. Ну ось вам свіжий приклад — допис консультанта ОП Олега Гавриша: «Це фільм-документ, неймовірно потужний, важкий і найголовніше — ідеально вхопивший усе, що витворяли російські війська під час окупації Київщини…. Цікаво, що ці аспекти режисер і сценарист фільму геніально вловили».
На різних подіях за підтримки Держкіно можна було почути цілі оди фільму і промови на його захист, часто з маніпуляціями. Наприклад, засуджувалися спроби заборонити стрічку, бо ми живемо в демократичній країні. Хоча її ніхто не забороняв — люди просто висловлювали своє негативне ставлення, на яке теж мають право за умов демократії.
За досвідом скажу, що дуже часто такі пишномовні і явно перебільшені анонси перетворюються на пшик, і публіка, накручена великими сподіваннями, лишається розчарованою. Інші ж глядачі, з якими я спілкувалася, хапалися за голову і казали, що це просто другий «Юрик» і встид.
Команда «Бучі» з самого початку теж вдалася до захмарних прогнозів, які в кіноспільноті одразу визначили як не надто реалістичні. Фільм збиралися готувати до якогось із фестивалів класу А (тобто найпрестижніших) і водночас до підкорення масового глядача у всьому світі. Зазвичай обирається щось одне, бо фестивалі — це складне авторське кіно, а широка аудиторія — це вже інші завдання. До того ж, повторюся, творці не були помічені у фільмуванні артхаусу, а продюсер Олександр Щур навіть зневажливо висловлювався щодо цього формату. Мовляв, якась нудятина для обраних снобів. З таким підходом до кінофестивалів не дійдеш, вочевидь.
Але хай там як, від початку і до цього часу «Буча» позиціонувалася як стрічка перш за все для глядачів за кордоном. І вже потім — для українців. Автори хотіли показувати її публіці (зокрема й дуже впливовій), щоб нагадати про цей страшний період і стимулювати допомогу Україні. Що ж, мета благородна і нам усім потрібна. Та вже зараз, після перегляду, особисто я маю право висловити припущення, чи справді цей вплив не примарний.
Отже, фестивалі класу А відмітаємо одразу. Це більш ніж очевидно. Уточню — участь в основних програмах, бо на фестах зазвичай ціле море подій, зокрема й ось таких закритих спецпоказів. Наші кінематографісти, до речі, нерідко люблять видавати їх за щось суттєве, користуючись необізнаністю публіки. «Буча» — взагалі не авторська стрічка, ані художньо, ані інтелектуально, ані за будь-якими іншими критеріями. До того ж автори не приховують, що знімали пропагандистське кіно. Вони постійно наголошували, що роблять це для впливу та боротьби з російською пропагандою.
Наведу зворотний приклад. Режисер «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов постійно каже, що його робота — це в жодному разі ані пропаганда, ані контрпропаганда, ані відповідь росіянам. І що такий підхід з хорошим кіно не працює. Й ось, у Чернова є BAFTA —нагорода Гільдії режисерів США, номінація на «Оскар». Чого у творців «Бучі» не видно й близько.
Про неймовірний успіх серед світового масового глядача теж, вочевидь, не може бути мови. Це доволі прохідний фільм з невибагливим сюжетом та блідими персонажами. Так, його дивитимуться на різних подіях і з ввічливості аплодуватимуть. Не виключаю й того, що різні високопосадовці (для яких у різних країнах влаштовують покази) можуть щось там потім і зробити для нас. Хтозна, всяке буває в житті.
Показ стрічки — це ж іще й можливість поговорити та переконати в чомусь. Проте сама по собі «Буча» — це абсолютно не та робота, яка може шокувати (у мистецькому сенсі) та справити неймовірне враження. Повторюся, самі автори обіцяли ефект бомби, ніхто їх не тягнув за язика це робити. Вони порівнювали своє творіння з найкращими зразками фільмів про війну і тим самим створювали ореол непересічності.
З іншого боку. Прогнози про «Юрика-2» також виявилися несправедливими. Це взагалі непорівнювано, бо «Юрик» — то дикий треш. «Буча» знята значно краще, там непогана картинка, автори таки взялися вивчати матеріал, тому геть кошмарних ляпів немає, є якась логіка, видно, що бюджет не на три копійки (він, наголошу, не державний). Дібрали хороших акторів, ніхто в кадрі не кривляється, як ми це іноді можемо спостерігати в найгірших зразках. Загалом, думаю, якраз українському масовому глядачеві цілком може припасти до смаку.
Уточню — не надто вибагливому глядачеві, який любить наше так зване «патріотичне» кіно, що межує з кон’юнктурою та пропагандою. Для якого неважлива художня цінність, а хочеться просто поплакати над доволі банальними, але сентиментальними сценами, приправленими музикою, яка з вас ці сльози чавить. Тема близька, тому й без витребеньок відгукнеться. Та, повторюся, стрічку знімали не для нас. Принаймні в першу чергу не для нас.
До чого я взагалі на початку згадала Марчука і своє згладжування гострих кутів? Упродовж перегляду було стійке враження, що на екрані саме це й відбувається. Напевне, якраз у цьому й можна провести паралель із «Юриком». «Буча» й на десяту частину не демонструє всіх жахіть, які відбувалися під час окупації. Нам показують дуже лайтову версію подій, тим самим применшуючи трагедію. А мусило б бути навпаки.
Світ ще навесні 2022 року побачив документальні кадри, почув свідчення людей і здригнувся. Що треба було показати у фільмі, щоб він здригнувся ще раз? А тепер подумаймо. Якщо це натуралістичність, то як же знімати і дивитися всі ці сцени зараз? Зґвалтування дітей, жорстокі катування, нелюдська жорстокість — як це фільмувати? Авжеж ніяк. Можливо якось потім, але точно не зараз люди захочуть так із себе знущатися.
А тоді чим шокувати? Ну, напевне ж, майстерністю та якимось дуже незвичним та глибоким авторським поглядом. Знайти такий спосіб, такий вигадати сюжет, щоб без рік крові, але потужно. І ось тут ми й доходимо до розмов про «не на часі». Бо для таких пошуків якраз час і потрібен. Я живу в Бучі вже багато років і дуже люблю це місто. В окупації була два тижні, і це, безперечно, найстрашніші та найяскравіші дні мого життя, хоча воно в мене й так доволі насичене. Тобто, це було щось таке неординарне та приголомшливе, що сяк-так усвідомлюється лише нині. Й то далеко не повністю.
Я бачила трупи на вулиці, сама кілька разів була за хвилини й години до смерті чи чогось іще гіршого, спілкувалася з російськими військовими, у мій будинок влучали снаряди й він горів — типовий досвід бучанки. Не лише, звісно. Його розділяють тисячі людей на окупованих чи вже звільнених територіях. І навіть із усім пережитим досвідом мені знадобився цілий місяць виснажливих роздумів, щоб написати просту статтю. Ось вона. Мені хотілося написати щось особливе, бо люди навколо зеленого поняття не мали, що це, в біса, за кошмар.
Адже він не вичерпується лише масовими вбивствами, катуваннями та зґвалтуваннями. До нас прийшло настільки велике зло, що осягнути його одразу для створення мистецького твору просто неможливо. Росіяни не були карикатурними лиходіями на початку, вони були ввічливими (еге ж, пам’ятаємо Крим) та співчутливими. Вони казали нам: «Зайдіть, будь ласка, у підвал і не виходьте кілька днів. Не переживайте — ми зараз усе зачистимо». Заспокоювали, приязно посміхалися, жалілися на складні умови та навіть лізли обійматися. Точно те саме потім розповідали люди з Гостомеля чи Маріуполя. Що це взагалі таке? Як це трактувати? Чому вони з котиків перетворилися на монстрів? Для мистецького твору це дуже цікаві перевтілення, які просто потрібно серйозно дослідити.
У фільмі частково дали відповідь на це питання — вони думали, що «укронацисти» лиш ті, хто в їхніх списках. А решта — нормальні та чекають на визволення. Вже потім з’ясувалося, що вбивати треба всіх, бо всі вони вороги й не заслуговують на життя. Це ми чули зокрема і з перехоплених розмов. Та автори не змогли передати всього цього психологізму ні на грам, адже ці сцени — занадто пафосні, з типовими серіальними кліше. Наприклад, хтось виходить з машини і кричить: «Ненавиджу!». Або в розмові з росіянином патетично промовляє: «Найгарячіші місця в пеклі залишають людям, які в часи великих потрясінь зберігають нейтралітет».
Хоча ось вам і очевидний прийом — просто покажіть росіян, які сидять у розграбованій квартирі та спілкуються зі своїми рідними. І розповідають, як з’їли на обід алабая. Від маленької та милої донечки чують фразу: «Ти швидше повбивай там усіх і повертайся додому». А від дружини пораду ґвалтувати українок лише з презервативом. Нуль натуралізму, але який ефект.
Та бажання зняти тут і зараз стрічку з промовистою назвою вилилося у пластмасову, тривіальну історію, яка позбавлена будь-якої складності та об’єму. Можна ж було взятися за будь-яку іншу, трохи простішу тему, пов’язану з війною, адже це неправда, що не можна робити таких творів. Хороших прикладів — море. Приміром, серіал «Перевізниця», який багато в чому схожий на «Бучу» і теж знятий, зокрема, для іноземців. Головна героїня там теж вивозить людей, але з Харківщини чи Вінниці.
І режисер Євген Тунік ще на прем’єрі уникав будь-яких претензій на геніальність, він навіть наголошував, що це не неабияке кіно з великої букви. Це просто серіал, який, як йому здається, вийшов непоганим, бо всі старалися. І він справді хороший, з динамічним сюжетом та цікавими персонажами, які розкриваються впродовж серій. Можливо тому, що й сам Євген, і його співавтор Аркадій Непиталюк раніше вже робили серйозні фільми та серіали, а не простенькі комедії.
Але ні, треба було взятися саме за Бучу. Це ж гучно і привертає увагу. Проте важливо ось що: це не фільм про Бучу, як виявилося. В офіційному описі вказано, що головний герой вивозить людей з окупованої Київщини. Ось він і вивозить — з Білогородки, Ворзеля і, так, з Бучі також. Але це лише частина стрічки. Тобто занурення саме в бучанські події немає, тому все так поверхнево. Глядачам не пояснюють, а що ж це за місто, яке воно, як змінилося, які трансформації сталися з людьми, як вони проявилися в таких умовах — воно все абсолютно безлике. Хоча офігітєльних історій — хоч греблю гати.
Ну й наостанок про персонажів. «Буча» мені страшенно нагадала «Крути 1918». Героїв цього ще одного патріотфільму я вже забула, адже вони були виписані та втілені надзвичайно слабко. Хоча частину з них грали хороші актори. В пам’яті лишився тільки Михайло Муравйов, головний поганець, ворог України, який їхав на поїзді захоплювати Київ і влаштовувати там бійню. Його зіграв Віталій Салій, який, вочевидь, захопився роллю, мав час пропрацювати персонажа і свободу його втілити. В результаті на екрані ми побачили неймовірно харизматичного чоловіка, яскравого, цікавого. Гарний поворот — головна падлюка стає привабливішою за тих, кому ми маємо співчувати і за кого вболівати.
В «Бучі» головна падлюка — російський полковник, якого зіграв В’ячеслав Довженко. Він небезпечний, красивий, крутий, грає на піаніно та загалом дуже сексі.
Так, він теж трохи карикатурний, але решта персонажів узагалі не піддаються жодному опису. Це якісь невеличкі появи в кадрі, поверхнево прописані, тому ми зовсім не розуміємо, що це за люди, який у них характер, що вони відчувають. Яке може бути до них співчуття?
Головний герой — громадянин Казахстану Костянтин, який створений у найгірших традиціях наших «героїчних» стрічок. Саме такі роботи поширюють стереотип, що позитивні персонажі — менш цікаві, ніж негативні. Це неправда. Просто творці таких фільмів роблять своїх головних героїв настільки ідеальними та прилизаними, що молоко кисне. Такий же принцип часто сповідують учителі української літератури, відвертаючи від наших письменників інтерес ледь не на все життя. Тому і в «Бучі» маємо яскравого антагоніста і млявого хорошого хлопця.
До речі, прототип головного героя — справжній громадянин Казахстану Костянтин Гудаускас, який переїхав до України, жив у Бучі та справді вивіз багатьох людей, які йому безмежно вдячні. У рідній країні він мав три судимості, зокрема за грабунок. У фільмі про це сказано і що його виправдали, але за що саме він сидів — не говорять. Я спілкувалася з казахстанськими колегами — вони кажуть, що Костянтин має доволі спірну та скандальну репутацію. Також про нього негативно висловлювалася й частина бучанців. Ну чудова ж нагода зробити справді цікавого, неординарного персонажа, життя та вчинки якого показували б людську складність. Але не сталося. І тут також постає питання: навіщо так сильно відбілювати та ідеалізувати людину з доволі карколомною біографією?
Навіщо називати фільм «Буча», якщо він по суті не конкретно про Бучу? Навіщо орієнтуватися на фестивалі класу А, якщо стрічка не знята для фестивалів класу А й автори загалом скептично ставляться до складних робіт? Навіщо позиціонувати роботу як знаряддя впливу на іноземну аудиторію, якщо ця робота явно розрахована на частину внутрішньої? Дуже багато запитань, як бачите. І не впевнена, що в авторів є на них відповіді. Мій же висновок дуже простий: розраховували зробити щось одне, а вийшло щось інше. Було б у цієї роботи інше позиціонування — ніякого скандалу, напевне, ми й не побачили б.
Фото: кадри з фільму і тизеру «Буча», «Крути 1918»
