Що ми знаємо про нового голову Держкіно і чи надовго він з нами?
Та й нічого нового теж. Це такий вам прогноз від Антоніни. Хоча це образливо до сліз. Нині нам просто необхідно протистояти росіянам на міжнародних майданчиках, бо вони лізуть і лізуть. І мають успіх. А успіхи наших кіноробів — це великою мірою заслуга не Держкіно, а іноземного фінансування. Обидва наші фільми на «Оскарах» — спродюсовані американцями. А замість посиленої активності в позиціюванні України через кіно, наша головна профільна інституція демонструє переважно бездіяльність.
Новина у нас така: тимчасовим виконувачем обов’язків голови Держкіно призначено Максима Александрова.
До того він був заступником попередньої тимчасової виконувачки обов’язків голови Держкіно Юлії Шевчук. Яка своєю чергою була заступницею голови Держкіно Марини Кудерчук. Яка тріумфально увірвалася в український кінопроцес у 2020 році та лишиться в ньому яскравою і блискучою плямою.
Про її діяльність (точніше бездіяльність) ми писали багато, адже скандалів, пов'язаних із нею, — достобіса. Загалом до Держкіно останні роки є безліч запитань. Значна частина кіноспільноти звинувачує відомство в бездіяльності, непрозорості (Кудерчук практично не спілкувалася з журналістами), непрофесійності (вона до призначення мала дуже незначний стосунок до кіно) та руйнуванні того, що було зроблено до неї.
У липні минулого року її звільнили, що стало черговим приводом для мемотворчості.
Але найбільш далекоглядним виявився актор Роланд Мішко, якого інтуїція таки не підвела.
Ні, Роланде, тебе не плавило. На посаду Кудерчук поставили її заступницю Юлію Шевчук, яка мала розум не потрапляти у скандали. Проте нічим хорошим також не відзначилася.
У грудні 2024-го почали ширитися чутки про те, що Держкіно ось-ось передадуть назад під управління Мінкульту. У 2021 році відомство зробили більш незалежним і воно почало підпорядковуватися Кабміну. Що, як активно подейкували, дуже не сподобалося тодішньому міністру культури та інформполітики Олександру Ткаченку.
У лютому про передачу Держкіно під Мінкульт оголосили офіційно. У спільноті можна було часто почути думку, що, може, це буде й норм. Не гірше — це точно. Проте ось яка проблемка: міністерство якраз закінчувало розробляти Стратегію розвитку культури до 2030 року, а тут їм це кіно звалилося як добрий день.
Нагадаю, що Держкіно мало вже давно розробити свою Стратегію, але там відбулася ціла колотнеча. Документ уже й був так-сяк готовий, але склепали його без обговорень із професійним колом. У результаті професійне коло познаходило в тексті купу дивних речей і почало виступати проти.
Наприклад, пропонувалося щедро фінансувати телевізійні серіали, водночас на авторське кіно виділяти жалюгідні суми. А це ж таке необхідне позиціювання на міжнародних майданчиках. Також у Держкіно хотіли документувати воєнні злочини, але їм одразу заявили, що це робиться не через документалочки. Це зовсім по-іншому зафільмоване відео, за юридичною процедурою і часто взагалі не має стосунку до кіно.
Кілька місяців тому я запитала в першої заступниці міністра культури та стратегічних комунікацій Галини Григоренко, чи може бути змінене керівництво Держкіно, якщо його передадуть їм. Пані Галина сказала, що може, але конкурсу точно не буде. Бо ж воєнний стан.
Ну і ось, сталося. Думали недовго — просто замість Юлії Шевчук (якій, за чутками, усе це вже впеклося) поставили її заступника. Максим Александров має імідж чиновника, який робитиме те, що скажуть. Людина він не те щоб паскудна, але керована. Власне, як і його попередниці.
Найяскравіший його прояв трапився наприкінці 2022 року, коли він привів таку собі Юлію Каждан знайомитися з колективом Довженко-Центру. А представники колективу чогось не захотіли. Все тому, що пані Юлія, яку Держкіно планувало призначити гендиректоркою кіноархіву, виявилася гіпнотизеркою та кінологинею. Без жартів.
Тоді офігіли не лише кіношники, а й ті українці, які про Довженко-Центр нічого до цього не чули. Ситуація, погодьтеся, феєрична. Тому — меми.
Ганьбитися поряд із кінологинею-гіпнотизеркою доручили панові Максиму. І він це зробив. Ось я тоді записала відео — просто гляньте перші хвилини, цього буде достатньо для розуміння.
Але це ще не все, друзі. Нині в кіноспільноті подейкують, що Максим Александров з нами ненадовго. Бо його невдовзі замінить один з улюбленців вашої авторки — Андрій Осіпов! Вибачте, не можу приховати захвату від цих чуток.
Усе тому, що Андрій Осіпов — людина весела, з почуттям гумору, ніколи не відмовляв мені у інтерв’ю (на відміну від Кудерчук) і завжди вмів наговорити чудових фраз для заголовку.
Отже, пан Осіпов — голова правління Одеської кіностудії та нинішній голова Ради з держпідтримки кіно, який увійшов туди за квотою Держкіно (як і журналіст Акім Галімов).
У липні, після звільнення Кудерчук, ваша авторка вже наслухалася розмов, що Осіпов — одна з кандидатур на посаду голови Держкіно. І ось, на кіноринку Одеського кінофестивалю я в нього про це й запитала, зловивши після чергової панелі, на якій він заявив, що хоче знімати продовження «Пригод Електроніка». Цей фільм знімали на Одеській кіностудії.
Пан Андрій мені тоді сказав, що загалом не хоче ні в яке Держкіно — своїх справ навалом. Але якщо притиснуть до стінки, доведеться погоджуватися.
— Я ж ходжу і збираю чутки. І чергова з них, що ви — одна з кандидатур, яку розглядають на голову Держкіно. Ви щось про це чули?
— (Сміється.) Ну, в мене питали різні мої колеги. Ви знаєте, я вам скажу так: сподіваюся, що це неправда.
— Чому?
— Бо це дуже складна посада. Мені дуже подобається працювати на Одеській кіностудії. Є такий цікавий статистичний показник, і я перемістився на друге місце серед усіх директорів Одеської кіностудії за сто років.
— За яким показником?
— Тривалість перебування на посаді.
— Ага.
— Переді мною тільки Геннадій Зандут, який пропрацював 19 років. Переді мною ще нещодавно був Олександр Горський, теж геніальний директор Одеської кіностудії, тому в такому товаристві приємно бути. Я планую залишатися працювати на Одеській кіностудії, я ще не все там зробив. Вона зараз на порозі величезних змін.
І зараз для мене піти з кіностудії в Держкіно — це як ніби свою справу недоробити і залишити.
— А з вами не говорив ще ніхто? Це просто чутки?
— Зі мною не говорили, так, це просто чутки.
— А якщо все-таки запропонують? Прийдуть і скажуть: ми вибрали вас!
— Сподіваюся, ніхто не буде мені робити пропозицій, від яких я не зможу відмовитися. Сподіваюся, що коли й буде така розмова, то вона буде з повагою і з правом вибору. Звичайно, я розумію, що є ситуації, коли певна персона в історії виявляється крайньою і їй немає як відмовитися — треба робити. Якщо не ти, то що? Ти, звичайно, хочеш жити в комфортних умовах, але ж що, галузь має помирати? Я розумію, звідки ці чутки.
Так, я рівновіддалений від усіх центрів тяжіння в українському кінематографі. У мене немає ніяких конфліктів — я просто в них не беру участі. Я рівною мірою гарно товаришую і з керівництвом Держкіно, і з опозицією. Але чи це привід мене призначати на цю посаду?
— А за яких умов погодитеся? От ви кажете, що пропозиція якась може бути, від якої ви не зможете відмовитися. Що це може бути?
— (Сміється.) Не знаю, не буду говорити. Але якщо сказати, чи хотів би я працювати на цій посаді? Я п’ять років був депутатом, і в мене за спиною є п’ять років яскравої політичної діяльності. Зараз я не готовий. У мене гарна робота в Одесі, у мене плани амбітні на найближчий час. У мене маленька дитина. Я хочу ростити свого хлопчика. У мене народилася третя дитина. Йому рік і сім, я хочу більше часу з ним бути, а не у відрядженнях розриватися між Одесою і Києвом.
— І геть останнє. Як думаєте, як вас сприйме опозиційна частина нашої кіноспільноти? Це якщо ми далі фантазуємо. От уявіть: оголошують про ваше призначення. Як думаєте, збереться мітинг? Чи навпаки — скажуть: «Клас! ми довго чекали цього!»
— Дивіться, я ж професійний юрист, я до приходу на Одеську кіностудію кінематографом цікавився тільки як глядач. А зараз у мене вже понад 15 фільмів у продюсерському доробку за цих сім із половиною років. Це чимало. Як кіноспільнота сприйме? Не знаю. Я хлопець дорослий і вмію терпіти і критику, і подяки. Критика мене не засмучує, а подяки не розслабляють. Я люблю свою роботу — буду працювати. Але сподіваюся, що все ж таки це чутки. І ніхто не буде цього пропонувати.
Що ж, товариші та панове, одразу кілька моїх співбесідників із кіногалузі підтвердили, що розмови про призначення Андрія Осіпова знову воскресли. Причому активно. Дехто про це говорить як про доконаний факт. Особливих революцій не чекають. Та все ж раптом! Принаймні відкритості може справді побільшати, бо тікати від медійників він, думаю, не буде.
