Та за що? Україну на Венеційському кінофестивалі представить фільм Олександра Роднянського та Андрія Алферова з російською назвою
Звісно, шок від того, що відбувається з НАБУ і САП, перевершити неможливо, а ми й не намагаємося. Просто звертаємо увагу, що паралельно відбувається триндець культурний. Але спочатку два слова про хороше.
Оголошено програму Венеційського кінофестивалю, який стартує 27 серпня. Українські фільми будуть, але, як то кажуть, є нюанс.
У конкурсній програмі «Orizzonti Short Films» покажуть «Недоступних» Кирила Земляного. Він і режисер, і сценарист. У соцмережах кінооб'єднання СУК повідомляють:
«"Недоступні" — це спостережливе, тонке занурення у внутрішній світ молодого хлопця, який заповнює свої дні волонтерством. Та коли зв’язок із матір’ю, що залишилася на окупованій території, раптово зникає, тиша поступово змінює все».
Також кіношне товариство очікувало, що в одній з програм (бажано — в основній) буде і нова стрічка Валентина Васяновича «За перемогу!». Колись на якійсь тусовці, ще до офіційного оголошення про цю роботу, Валентин мені сказав, що наступний його фільм починатиметься з того, що українці проголосували за умовного Арестовича. Ось тут ваша Антоніна і злякалася. Те, що робота буде талановитою, я навіть не сумніваюся. Але Васянович у нас після «Атлантиди» має статус пророка і режисера з тонкою інтуїцією.
Продюсер Володимир Яценко з колегами колись успішно пробили Васяновичу шлях саме на Венеційський кінофестиваль — у 2019 році «Атлантида» перемогла у другій за важливістю програмі «Горизонти», а у 2021-му «Відблиск» став першою суто українською стрічкою в головній програмі.
Поки на сайті фестивалю про «За перемогу!» нічого не сказано, але Яценко загадково пише в коментах, що, мовляв, дочекайтесь вечора. Ну то чекаємо. До речі, ось як він описував стрічку в інтерв’ю «УП»:
«Це буде дуже цікавий і, на жаль, повчальний фільм про майбутнє України. Він називається "За перемогу", як тост. [За сюжетом] Україна перемогла у цій війні, але, на жаль, програла власне суспільство. Тому що ніхто не хоче змінюватися: ні влада, ні саме суспільство. Вони не готові змінюватися, не готові відмовитися від корупції, відмовитися від всього негативного, що зараз є частиною нашого життя. Тому Європа поступово відмовляється від нас, і ми стаємо таким болотом, в якому нічого не відбувається».
На тлі сьогоднішніх подій звучить взагалі некрасіво. Але що ж.
А тепер тримайтеся. Бо Україну також представляє улюбленець нашої редакції Олександр Роднянський.
Разом із кінокритиком Андрієм Алферовим, який нині має зовсім непевні позиції серед колег. Приміром, свого часу його хотіли увіпхнути на посаду в. о. гендиректора «Довженко-Центру» під час скандалу з його «реорганізацією-ліквідацією». Після активної критики за те, що Алферов дозволяє себе використати, він від цієї ідеї відмовився.
Ну а ще наш із вами колега у 2022 році разом з іншою кінокритикинею Аксінею Куріною згодилися виступати на підтанцьовці в російського кінокритики Антона Доліна, який внєзапно вирішив забабахати проєкт для «Медузи» про українське кіно. Якось воно його різко зацікавило. Він обирав стрічки, писав про них і додавав думку Алферова та Куріної.
У спільноті це сприйняли як доволі поширену схему «росіянин колабиться з українцями, щоб відбілити собі ім'я». Зазвичай у цих колабах останні грають другорядну роль.
І ось, судячи з усього, Андрій знову опинився на беквокалі. Принаймні якщо послухати Олександра Роднянського. Фільм називається «Записки настоящего преступника» (так, російською, на сайті кінофестивалю так і написано в транслітерації). Це копродукція України та США, яка потрапила до позаконкурсної програми. Отже, цитуємо, що Роднянський написав у себе в телеграмі. І зауважуємо, що він чітко пише, що фільм — його. І одним реченням — про співавторство з Алферовим:
«Назва відображає мої нинішні життєві обставини: російський суд заочно засудив мене до 8,5 років ув'язнення. Але фільм не про це, він включив велику частину мого особистого досвіду і вийшов довжиною в ціле життя. І моє, і всієї моєї родини.
У ньому вмістилося багато — і масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру, і спроба радянської влади знищити пам'ять про цю трагедію, і Чорнобиль, і розпад СРСР, і референдум про незалежність України, і виведення радянських військ з Німеччини, і, звичайно, повномасштабне російське вторгнення у лютому 2022 року.
Я використовував у фільмі кадри, зняті мною в 80-х і 90-х роках минулого століття — на розломі величезної імперії, кадри, у зйомці яких брав участь мій дід під час Другої світової війни, фрагменти з фільмів 60-х — 70-х років мого вчителя Фелікса Соболєва і епізоди про російсько-українську війну.
Вийшов фільм про прокляття нескінченної війни. Моїм партнером став відомий український критик та кінематографіст Андрій Алферов».
Нагадаю, що у своїй книзі «Виходить продюсер» Роднянський писав, що шкодував про розпад СРСР. А ще цікаво, чи розповість він у цьому фільмі про свою тривалу пропагандистську діяльність на російському телебаченні та в кіно? Було б дуже цікаво дізнатися, як усе це працює. Але щось ваша авторка сумнівається, що буде саме так.
Нагадаю, що, попри свою роботу на пропаганду, Роднянський мав дуже хорошу репутацію в Україні. Бо в нього була інша сторона — він продюсував справді хороші стрічки, штибу робіт Андрія Звягінцева. Хоча це теж була частина російської м'якої сили, яка лише на позір була антипутінською, але чомусь роками фінансувалася з держбюджету і приносила Росії регулярну видимість на престижних кінофестивалях. Усе ж не будемо забувати, що пропаганда цієї країни є топорною хіба для внутрішньої аудиторії, а на зовнішню вони працюють більш тонко і досягають успіху.
У позаконкурсній програмі маємо також російську стрічку «Режисерський щоденник» Олександра Сокурова. Точніше, це копродукція Росії та Італії.
Ну а в основному конкурсі буде стрічка угорця Ласло Немеша «Сирота», яку Роднянський продюсує. Але це ще не все про основний конкурс. Бо туди потрапив «Чарівник Кремля» француза Олів'є Ассаяса, це екранізація однойменної книги Джуліано да Емполі. Ви добре знаєте цю стрічку, бо роль Путіна в ній виконав Джуд Лоу. Боже, який позор.
Сам фільм не про Путіна, а більше про Владислава Суркова. Він ховається за персонажем-політтехнологом Вадимом Барановим. Ідеться про Росію 90-х і, так би мовити, становлення зла. Поки ваша Антоніна нічого не казатиме про фільм, бо хоче дочекатися можливості його подивитися. Реакція на книгу дуже різна. Я читала про те, що нехай ідеться про незугарний бік Росії, та однаково виникають емоції «моторошної, але загадкової країни». Але є й враження-деконструкції, коли після прочитання якраз цей містичний образ зникав, як і своєрідне відчуття закоханості в Росію.
Хай там як, будемо стежити за новинами. Можливо, ми почуємо ще про якісь українські стрічки у програмі Венеційського кінофестивалю. А поки, після всього прочитаного, просто ще раз усвідомте для себе рівень нашої культурної дипломатії. Що від Держкіно, що від Мінкульту. Бо поки єдиний український фільм у програмі — «Недоступні», знятий без державного фінансування. Оці «Записки...» теж, але слава богу. А більше нічого немає. І це тенденція останніх років: Україну на міжнародних майданчиках представляють переважно стрічки без державного фінансування. Пам-пам.
А поки Антоніна вам усе це строчила, стало зрозуміло і про «За перемогу!». Ну, правильно, вже ж вечір. Ось допис Володимира Яценка, в якому йдеться, що фільм покажуть на ювілейному фестивалі в Торонто!
Що ж, це справді хороша новина. До речі, як і те, що ця робота теж знята без участі держави. Хоч би як дивно це звучало. Бо показує, що наші кінематографісти цілком можуть дати раду самі собі. Гарне вміння, воно нам, бачу, знадобиться ще надовго.
