Запізнілі ноти протесту. Чому Україні не вдається побороти російську пропаганду на світових кіномайданчиках
Українська культурна дипломатія всі роки повномасштабної війни відзначається неймовірною реактивністю. А різноманітні ноти протестів — ще й подекуди відсутністю адекватних аргументів.
На Венеційському кінофестивалі цьогоріч серед інших прапорів вивісили російський. МЗС та Мінкульт протестують і вимагають прапор зняти. І я так розумію, про нього й не дізналися б, якби відповідну фотку не виклала російська публіцистка Катя Марголіс, яка побачила його і офігіла.
Між тим, цей офігів доволі дивний, бо жодного сюрпризу там немає. Я ще більше місяця тому писала, що Венеційський кінофестиваль оголосив програми і в одній із них була російська стрічка Олександра Сокурова «Записник режисера». Тому російський стяг вже тоді передбачався.
Зауважу, що з 2022 року росіяни активно присутні на міжнародних кіноподіях, але переважно «зашифровано». Тобто вони не представляють Росію, а свій фільм, знятий іншими країнами. Наприклад, горезвісні «Росіяни на війні» Анастасії Трофімової — канадсько-французька стрічка. За ці роки Кирилл Серебренніков представив у Каннах аж три роботи, і лише одна із них (та що була у 2022 році) позиціювала Росію як одну з країн-виробниць. Далі все — копродукції Франції, Іспанії, Німеччини, Італії тощо.
А тут більше місяця тому на сайті Венеційського кінофесту чорним по білому пише, що вони відібрали російсько-італійську стрічку. Це 5-годинна розповідь Сокурова про його життя з початку 60-х до 90-х. Очільник кінофестивалю Альберто Барбера назвав цю роботу «не просто щоденником Сокурова, а щоденником історії другої половини 20 століття». Про що радісно сповістили майже всі пропагандистські російські помийки. Попри те, що Сокуров начебто перебуває в опалі.
Проте жодної реакції від наших державних органів не було. Хоча могла бути. Щонайменше тому, що висловлювання (і невисловлювання) Сокурова під час повномасштабної війни наші дипломати цілком могли взяти на озброєння в діалозі з організаторами Венеційського кінофестивалю. Бо для нас стало все зрозуміло щонайменше у 2022 році, коли Сокуров, відомий критикою на адресу влади, лишився в Росії та не поспішав із прямим засудженням війни. Якщо бути більш точною, то його висловлювання у різних інтерв'ю втопали у метафорах і були сповнені протиріч. То він каже, що напад на Чечню – це жахливе зло, то розповідає про свої теплі, щирі стосунки з Борисом Єльциним, зокрема який це зло і розпочав.
Умовно кажучи, щось схоже на Ані Лорак з її «случилось то, что случилось», лише у інтелектуально-екзальтованій формі. Яка, до речі, так подобається завсідникам кінофестивалів і трактується як оця ось «загадкова душа». Приміром, на каналі «Ещенепозер» він то бідкається, що засліпленим пропагандою російським жінкам на диво не шкода їхніх чоловіків, які йдуть на війну. Але про окупацію Криму каже так:
«Військові багатьох країн із захватом оцінюють ось цю професійну операцію, як вони кажуть, по мирному захопленню цієї території. Водночас із цим ми розуміємо, що МЗС як дуже важлива інституція нічого не зробила для того, щоб привернути суспільну вагу до цього. Привести на ці вибори і якусь демпфуючу (пом'якшуючу – Ред.) атмосферу створити. Хоч всі розгледіли б, побачили це. Може б і там все відбулося не так різко, як це робилося з боку Росії. Непрофесійність цих інституцій привела до того, що ми зараз бачимо. До невідворотності звинувачень. Це – непрофесійність».
Тим часом ведучий дивився на нього із захопленням із ось таким виразом обличчя.
Сокуров дуже обурився, коли його фільм «Казка» у 2022 році не взяли на Каннський кінофестиваль. Але через кілька місяців, коли таки потрапив на фестиваль у Локарно, то в інтерв’ю виданню Corriere della Sera всіляко наполягав, що російська культура — важлива частина європейської і її в жодному разі не можна піддавати санкціям. Попри те, що режисер позиціює себе як опозиційного й наголошує, що фільм «Казка» в Росії заборонили, його участь у Локарно активно висвітлювали пропагандистські медіа і подавали як чергову перемогу тамтешньої культури.
Але по-справжньому Сокуров розкрився в інтерв’ю Ксенії Собчак, яке вийшло у грудні 2023 року. Там він теж почав бідкатися на тему своєї «Казки», головними героями якої є Сталін, Черчилль, Гітлер та Муссоліні. І ось як він характеризував Сталіна:
«Це найбільша політична фігура ХХ століття, звісно. Найбільший професіонал, звісно. Найбільший політичний практик. Більшовики, меншовики — вони були, напевне, найбільш професійним урядом у світі. Тому це була кваліфікована фігура. Окрім цього, він міг упоратися зі своїми явними чи потаємними почуттями та мотиваціями. Ненавидів Черчилля, той ненавидів його. Та все ж пішов на перемовини.
Масштаб особистості такий, що можна закреслити, хоча б тимчасово, усі свої особисті уявлення. Масштаб характеру. Я навіть не знаю, як можна словами в розмові пояснити. Масштаб характеру для державного діяча має величезне значення».
Але, каже Сокуров, Путіна зі Сталіним порівнювати в жодному разі не можна. Він, звісно, теж ефективний менеджер, але часи просто зараз не ті. Проте масштаб особистості в російського диктатора, на думку режисера, теж ого-го.
В «Ещенепознері» він каже про Путіна так:
«Я відчуваю якесь глибоке співчуття до його долі. І я навіть не уявляю собі, що повинна відчувати людина, яка раптом усвідомить, що може помилятися. Людина він дуже віддана своїм принципам, своїм переконанням, своїм мотивам. Всупереч моїй послідовній і багаторічній розбіжності у позиціях із ним, я дивуюся, чому ще не відбулося те, що мало би відбутися. Як я знаю, він кілька разів зупиняв тих, хто бажав чи фізично поставити крапку, чи арешт. Я не знаю що там».
Путіну він також прагне втовкмачити, що культура – це надзвичайно важливо і її треба розвивати. Бо «зараз ми неадекватні своїм амбіціям». Адже спочатку, каже, у якусь країну заходжу я зі своїми фільмами та меседжами, а потім вже і ви.
Ну а для прихильників та прихильниць феміністичної позиції можна було б навести слова режисера про те, що «жіночий спорт — це патологія. Дівчина, яка себе поважає, не піде у великий спорт». Цілком можна було використати ці та інші цитати як аргументи в розмові з організаторами фестивалю.
Приміром, я мала розмову з однією людиною теж культурної сфери, але з недержавного сектору. Вони побачили в анонсі однієї з подій росіянку, яка публічно не висловлювалася про війну. І це стало вагомим аргументом для того, щоб вмовити організаторів викреслити її з програми. Та для цього потрібно не слати ноти протесту постфактум, а робити це значно раніше. А в ідеалі — вміти комунікувати непублічно, м’яко, але наполегливо переконувати у своїй позиції, розвінчувати російську брехню, яка дуже тонко проштовхується через культуру. А ще краще — робити це проактивно, безперервно, вибудовуючи довірливі, дружні стосунки з важливими світовими майданчиками, які, на жаль, часто досі лишаються переповнені сентиментами до Росії та росіян. Яку сформували саме митці.
До речі, Україна теж є у програмі: це короткометражний фільм «Недоступні» Кирила Земляного. Бажаємо йому успіхів і гарного показу.
А також в одній з програм буде ще один наш фільм, із російською назвою «Записки настоящего преступника». На сайті фестивалю навіть транслітерація саме з російської: «Zapiski…» Режисер — Олександр Роднянський, колишній український телепродюсер, який переїхав до Росії та займався там водночас пропагандою для російського народу та культурною дипломатією для іноземців. А з 2022 року він поїхав з Росії, засуджує війну, але його дії та висловлювання змушують багатьох українських кінематографістів не вірити у ці зміни і вважати їх лицемірними.
Представники культурної спільноти не раз казали, що представникам держорганів, які займаються культурною політикою, треба стежити за великими подіями, перевіряти, як там і що у програмі, та якось намагатися протидіяти. Але знову ж таки, грамотно.
Кілька разів ми посилали ноти протестів фестивалям, які збиралися показувати, на наш погляд, пропагандистські стрічки. Але щоразу лиш викликали негативну реакцію. Бо в нас не було чітких аргументів, а просто засудження. Організатори запитували: а ви дивилися цей фільм? Ні? Ну тоді чому ви вирішили, що він пропагандистський?
На фестивалі в Торонто торік був цілий скандал через цих «Росіян на війні», авторів навіть почали захищати від «агресивних українців», а в пресі була купа позитивних рецензій. Бо ж неоднозначний погляд на війну. Складні характери російських військових із загадковою душею.
Та у моєму топі досі лишається колотнеча із перемогою фільму «Навальний» на «Оскарі». Цю стрічку тріумфально показали на фестивалі «Санденс» у січні 2022-го, де вона отримала приз глядачів, а далі більше року каталася різними фестами й мала вкрай медійну історію, отримала номінацію на «Оскар». У 2023 році вона отримує «Бафту» і вже стає зрозуміло, що «Оскар» у команди теж уже майже в кишені. Але майже ніхто, крім геть вже занурених у процес синефілів, це не цікавило.
І тут стається «раптове» лишенько! Усі заходять у стрічку новин вранці після оскарівської церемонії, бачать у новинах інформацію про нагороду «Навального» і влаштовують грандіозні розбірки у соцмережах із висуванням різноманітних конспірологічних теорій та припущеннями «а як же так могло статися?».
Десь приблизно так само виглядає наша культурна політика і культурна дипломатія, про яку так модно нині говорити. Різноманітні й численні загрози просто не відстежуються, ними не цікавляться, аж поки не клюне смажений півень і гасити полум'я стане запізно.
