Австрійський режисер Патрік Шиха розповідає, чому зняв співчутливе кіно про росіян в екзилі
Австрійський режисер Патрік Шиха, який уже багато років живе і працює у Франції, в 2016 році гучно заявив про себе на Берлінале. Тоді його номінували на Teddy Award за фільм «Брати ночі» про ромсько-болгарську квір-спільноту. У 2023-му він повернувся в Берлін з ігровим фільмом «Звір у джунглях». Це була історія кохання, що народжується в нічному клубі й розтягується на десятиліття. Тоді авторка цього тексту брала в нього інтерв’ю і була по-справжньому вражена: це було тонке, гіпнотичне кіно.
Тож цього року розчарування виявилося особливо гострим. У секції «Панорама» Шиха представив новий документальний фільм «Російська зима» — історію про так званих «хороших росіян», які після повномасштабного вторгнення 2022 року емігрували в різні країни світу. Як написано в синопсисі на офіційному сайті фестивалю, «Маргарита, Юрій та їхні друзі відмовляються підкорятися режиму й залишають країну в пошуках нового дому. Вони більше не мають місця, куди могли б повернутися, але й не знаходять простору, де почувалися б по-справжньому прийнятими».
Я переглянула фільм і зрозуміла, що режисер дуже співчуває своїм героям — і, здається, навіть закоханий у них.
Один із персонажів — колишній музикант, інша — представниця креативного класу та «активістка», яка навіть не пам’ятає, в якому саме відділку московської поліції її затримували під час протестів. В іншого батько загинув на війні, служачи в підрозділі «Вагнера». Усі вони страждають в екзилі. На Берлінале я відверто поговорила з режисером Патріком Шихою і поставила йому незручні питання — про те, як він почувається тепер, після поїздки до України два роки тому і після створення фільму, який для багатьох українців звучить як проросійський жест.
— Я щиро захоплювалася вашими фільмами і дуже поважала вас як режисера. Ми вже зустрічалися, і я знаю, що ви були в Києві — мій колега Юрій Самусенко приблизно два роки тому брав у вас інтерв’ю для DTF-magazine. І я дуже здивувалася, коли побачила у програмі Берлінського фестивалю ваш фільм «Russian Winter». Я подумала: «Чому саме ця тема?». Можете розповісти?
— Спробую відповісти. Коли я дізнався, що зустрінуся з вами… Звичайно, для мене це сильне відчуття, адже ви українська журналістка. І я сам сказав собі: не впевнений, що цей фільм призначений саме для українців. Можливо, він взагалі не для них. Але мене дуже зворушили ці образи. Можливо, ви пам’ятаєте вересень 2022 року, коли безліч російських чоловіків тікали через кордон з Грузією — пішки, на велосипедах, у машинах — щоб уникнути мобілізації чи режиму, кожен зі своєї причини. Ці кадри… Я бачив їх по телебаченню, і вони справили на мене сильне враження.
Я не мав відповідей. Тоді ще не було фільму, але вже була потреба осмислити це. Що означає — тікати? У чому їхня вина? Що вони роблять, і що я зробив би на їхньому місці? Вони змусили мене замислитися про власне суспільство, про нас на Заході. Я живу у Франції, але коли дивлюся на Сполучені Штати… відчуваю, що ми стоїмо на межі, на якомусь повороті. І питання, які можна поставити росіянам, що тікають, можливо, ті самі питання ми маємо поставити собі.
Патрік Шиха, фото Clemens Bilan / EPA
Я не знав, що сказати про росіян, бо не знаю їх. Це не фільм про росіян — це фільм про людей. І водночас це запитання до мене самого: чи зміг би я вистояти? Яка в мене сила? Що я можу зробити? Чи втік би я? Що я роблю у Франції або в Австрії? Це історія про безсилля, сором, провину. Я подумав: це про нас.
І коли я знімаю фільми, то саме тому, що є щось незрозуміле, щось, чого я не знаю. Коли мені справді нічого сказати, тоді й народжується фільм. Я шукаю питання, опір, ситуації, що викликають дискомфорт. Наприклад, у «Братах ночі» ішлося не просто про бідних повій — там було дещо глибше. І зараз так само. Я не говорю від імені України, чи чиїмось голосом взагалі. Але сподіваюся, цей фільм стане простором для роздумів про наш спільний світ.
Переглянути цей допис в Instagram
— Можу спитати, чому ви обрали саме цих героїв, представників так званого креативного класу? Деякі з них активісти, інші — ні. У фільмі є проблема, що героїня не може отримати візу та переїхати з Туреччини у Францію і тому страждає. Дійсно? Це проблема? Вони модні, стильні, виглядають красиво. Чому саме ці люди?
— Я приїхав до Стамбула і там зустрів головну героїню. Вона познайомила мене з іншими росіянами. Так я поступово зустрів дуже різних людей: одні були політично активні, інші — майже ні, за деякими стежила влада, хтось жив під загрозою, хтось у безпеці. Ми працювали разом день за днем. Вона перекладала, поки я поступово не зрозумів, що хочу знімати саме її. Мене захопили її чутливість і розум. Потім я познайомився і з її друзями — це вийшло природно.
Це не було раптове рішення. Фільм формувався повільно, протягом двох років. І мушу сказати, що я старший за своїх героїв, але, можливо, саме тому вони мені близькі. У мене теж є стильний светр, у вас — модні окуляри, але це не про гроші. Ми всі люди творчих професій. Я можу уявити собі їхнє життя в Росії: робота, вечірки, нестабільність. Це не було спеціальним вибором — просто ми в чомусь виявилися схожими, крім віку. Так, вони виглядають стильно, але носять вінтаж. Як і всюди — глобальний капіталізм робить усіх схожими.
Кадр з фільму «Російська зима»
І тут цікаво: це не сирійські біженці. Я сам наполовину ліванець, тому пам’ятаю, як сирійці приїжджали до Європи — до Австрії, Німеччини, Франції. Це було по-іншому. А тепер — російські молоді люди: світловолосі, модні, з музикою й телефоном. Я поставив собі просте, але болісне питання: що б я робив на їхньому місці? Бо я живу у Франції, де немає Путіна. Та все одно — який дивний і жорстокий світ, у якому ми живемо. І, можливо, колись кожен із нас захоче запитати: чи можемо ми й далі тут жити?
— Скажу прямо: ви не відчуваєте, що були другом для українців, коли приїздили до Києва, а тепер стали зрадником, коли зняли цей фільм?
— Це складно, але дозвольте спробувати відповісти. Я не живу під бомбами. Я не можу цього уявити. Навіть якщо був там п’ять днів — це інше. Так, я спускався в підвал, бачив все на власні очі, але я був туристом, запрошеним режисером. І все одно це дуже сильно. Я знімав у квітні — можна це залишити чи вирізати, неважливо, але пам’ятаю: це була весна, світло, квітучі дерева, люди у футболках.
І я відчув: життя триває, навіть у найстрашніший час. Це було дуже зворушливо. А потім мені стало соромно за свою поверховість. Я стою серед квітучих дерев і думаю: що я тут роблю? Я бачу життя, але не проживаю його, як ви. Тому я не знаю, як правильно відповісти на ваше питання.
Чи можу я щось додати? Я був там… Ми вечеряли з людьми у Києві, і вони розповіли мені, що брали участь… я не називатиму імен… у зум-сесії «запитання-відповідь» з іншим відомим німецьким режисером. І під час цього зуму цей режисер цитував Чехова. Люди з фестивалю були шоковані, хотіли припинити зустріч. І, звичайно, я, перебуваючи в Парижі, можу це зрозуміти — можу усвідомити, але не можу відчути.
Проте я глибоко поважаю це. Ви залишаєте щось у місці, де, без сумніву, боляче чути Чехова. І я це цілком розумію. Це дуже амбітно. Але я сподіваюся, що ми робимо фільми не лише для теперішнього моменту, а й для майбутнього. Можливо, колись цей фільм можна буде показати в Україні, і він викличе інтерес. А, можливо, і ніколи.
— А як ви знімали початкові кадри з Москви — ті, чорно-білі, ніби в негативі?
— Я не називатиму її імені, але одна літня жінка з Москви, з якою ми спілкувалися телефоном, надіслала мені відео. Вона знала, що я знімаю фільм. Вона не має стосунку до кіно, просто цікава, старша, але не дуже літня людина. Думаю, їй подобаються мої фільми. І вона просто надіслала мені кадри — зі снігом, із потяга і ще багато іншого. Потім сказала: «О, і ось ще з Москви». Я ніколи не був у Москві, не знаю цього міста. Вона надіслала матеріали, і поступово вони увійшли до фільму. Я її не просив, але…
— Ви не думаєте, що назва «Російська зима», коли ваш фільм має прем’єру — цього лютого, — може бути невдалою? Бо в Україні нинішня зима дуже складна, і це знає весь світ. Зараз справді холодно: мінус двадцять чотири, без тепла, без електрики. А фільм має назву «Russian Winter», і ви привертаєте увагу до росіян, які для вас жертви режиму. Чи не вважаєте, що це погана назва у цей час?
— Хіба не виглядало б занадто різко, якби я раптом змінив назву? Я не хотів би цього робити. Залишаю те, що вирішив. Для мене зима — символічна. Це метафора застиглого стану. Те, що нині відбувається в Україні, — холод, темрява, крихкість… Я бачив кадри, читав багато, бачив записи. І хоча це не відповідь, я скажу: я не зміню назву. Вона означає для мене інше.
Ви, мабуть, бачили відео з театру в Києві кілька місяців тому — де актори грали в холоді, без світла, лише при телефонному світлі, у куртках. Це було жахливо… І водночас страшенно зворушливо. Я майже плакав. Але все одно — це про сенс бути разом, дивитися мистецтво, спільно відчувати. Це те, що залишається. Причина бути, створювати, ставити питання. Фільм не нав’язує думок, не порівнює страждання — це було б найгірше. Він просто показує маленьку групу людей, які не уособлюють цілу країну. Я завжди знімаю про конкретних людей і дивлюся, куди це веде.
— І ще технічне питання.
— Ваші питання не зовсім «технічні», але мені це подобається. Це гарний підхід — почати з технічного аспекту, щоб режисер розслабився. Дуже вдало. Добре, поговорімо про камеру. А потім — про великі моральні питання.
— Як відбувався переклад під час зйомок? Адже герої говорять російською, а ви нею не володієте?
— Так, я не розумію російської. Це виснажує. Це вже мій другий фільм у таких умовах. Звичайно, іноді ми мали перекладача, але не постійно — на це не вистачало ресурсів. Деякі дні я зовсім не знав, що саме вони кажуть. Вони могли говорити годинами. Це стало частиною самого процесу — ідеєю незнання. Я дивлюся, куди воно веде. Монтаж показує, де справжнє, а де ні. Це трохи як скульптура — шукаєш форму. Для мене важливо залишати простір для неконтролю. Кіно не про контроль. Зараз, звісно, я відповідаю на питання — і це приємно, щиро радію цій розмові, але й досі не знаю до кінця, чому знімаю саме такі фільми.
— Ви маєте на увазі саме «Russian Winter» чи кіно загалом?
— Усе кіно. І останнє. Я не люблю багато говорити про себе. Але, напевно, це частина відповіді. Я походжу з родини, де одна моя бабуся втекла з Угорщини, інша — з Лівану. Завжди були країни, охоплені війнами й втратами. І, мабуть, тому тема вигнання мені близька. І, можливо, не лише про вигнання, а й про дружбу. Пам’ятаєте сцену на пляжі, коли вони торкаються одне одного наприкінці? Це жорстка, застигла, але водночас дуже щира мить.
