Янукович, сльози Білик та народна любов: яким показали Кузьму у «Страшно веселому»

«Я хотів би зробити фільм про себе, і щоб цей фільм вийшов критичним».

Так починається документальна стрічка «Кузьма: Страшно веселий» від «Knife! Films» про лідера гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка. Це вже їхній третій фільм, який розповідає біографії українських музикантів. І він точно більш критичний за попередні. 

«Яремчук: Незрівнянний світ краси» був пересолодженим та ідеалізував героя.

В «Океан Ельзи: Спостереження шторму» обійшли всі гострі кути, яких за 30-річну історію гурту було чимало.

«Кузьма: Страшно веселий» в цьому плані тримає баланс: і про агітацію за Януковича згадали, і ліпити зі Скрябіна пророка не намагались.

Третя стрічка відрізняється від двох попередніх ще й подачею. Фільм змонтований з архівних відео та фото з Кузьмою, а коментарі родичів, друзів та колег ми чуємо за кадром. Тобто немає класичних для цього жанру «головомовців».

Зазвичай режисери-документалісти цураються додавати багато архівів. Коли вийшла «Довга доба» Алана Бадоєва, то від декого з режисерів я чула скептицизм, мовляв, а в чому полягала робота режисера, якщо фільм змонтований виключно з відео із соцмереж?

Режисер фільму «Кузьма: Страшно веселий» Артем Григорян, навпаки, зробив ставку саме на архіви — домашні записи, інтерв’ю, уривки передач. На початку складно звикнути до того, що ти не бачиш людину, яка коментує. Точніше, бачиш три секунди на старій фотографії. А коли спікери змінюються один за одним, то місцями плутаєшся, хто говорить. Тільки дуже віддані фани гурту можуть за голосом розрізнити колишніх гітариста, клавішника та менеджера.

Але згодом втягуєшся і починаєш розуміти задум режисера. Цей калейдоскоп архівних кадрів і голос Кузьми створюють ефект занурення, по-перше, в іншу епоху, а по-друге, в його внутрішній світ. 

Та інколи мені все ж хотілося побачити емоції спікерів. Особливо на моменті, коли про Кузьму тремтячим голосом згадувала Ірина Білик. Хотілося крикнути режисеру: «Та покажіть же, заради бога, ту сльозу народної артістки!».

Якби коментаторів показували на 10 секунд у якісь найбільш емоційні моменти спічу, це б не сильно вплинуло на загальну концепцію. Але врешті їх відсутність не є мінусом, а радше особливістю, до якої потрібно звикнути.

Через відсутність коментаторів у кадрі монтажеру довелося викручуватися і додавати багато ілюстративних картинок. У дусі коли в телевізійних передачах згадують, що герої познайомились восени, то на екрані показують жовті листочки. 

Найбільше я зраділа, що режисер та продюсер не піддались тікток-істерії та не стали робити з Кузьми месію. Раптом вас нема в тіктоці, розказую: відеоцитати з Кузьмою збирають мільйони переглядів та коментарів на кшталт «Він єдиний, хто не боявся казати правду», «Він все знав», «Його прибрали, бо не мовчав» і так далі. Так-от, ідолізації музиканта у фільмі немає. Фух.

Кузьма був суперечливим персонажем, хоч про це зараз нечасто згадують, хіба у певних бульбашках. Бо ж виступи за різні політсили, зокрема «Команду озимого покоління» Хорошковського та Богословської, «Партію зелених» та «Партію регіонів», не дуже в’яжуться з цитатами про продажних політиків та патріотичними піснями.

Ці суперечності Андрія у фільмі показані. Стрічку все ж не назвеш критичною стосовно Кузьми, але треба віддати належне, що автори фільму не уникали складних тем. 

В архівному інтерв’ю співзасновники «Скрябіна» Ростислав «Рой» Домішевський та Сергій «Шура» Гера називають Кузьму зрадником народу та закликають до вибачень за підтримку Януковича. Вже навіть через цей епізод фільм не звинуватиш у комліментарності:

«Ти був у числі тих, хто виставляв сьогодні цих людей на сніг, хто виставляв їх під приціли. І ти повинен бути в числі тих, хто їх звідти виведе. Для того, щоб в нашій країні перемогла правда і справедливість. Якщо в тебе залишився хоч грам совісті, ти повинен зробити правильний висновок і піти туди, до людей, до свого народу, який ти зрадив».

Якихось рефлексій чи розкаянь на цю тему від Кузьми у фільмі не чекайте. Їх не було, принаймні на словах. Врешті висновки про цей етап його життя залишаються на розсуд глядача. А посмак від Віктора Фьодорича згладжують спогади про те, як Андрій підтримував Революцію гідності, допомагав військовим та лаяв політиків. 

Попри строкатість політичних поглядів Кузьми, його пісні вплинули на формування ідентичності кількох поколінь українців зі сходу до заходу. І фільм показує, що багато культових пісень Скрябіна з’явилися саме тому, що в його житті були і Янукович, і Майдан. 

Стрічка має вікові обмеження 12+, оскільки в ній багато лайки. Тому якщо збираєтеся йти з дітьми, переконайтесь, що вони вже знають значення слів «й**твоюмать» і «п**дець». 

Багато у фільмі веселих моментів. Одним із найсмішніших спогадів про Кузьму поділилася Білик. Зал ржав як ненормальний. Не буду спойлерити, але там про непристойну вакханалію під час зйомок кліпу «Мовчати». Вам понравиться.

А от у частині, де згадували «Шанс», не вистачало спогадів Наталі Могилевської, з якою Кузьма вів шоу. Це була культова телепарочка 2000-х. Натомість вставили легендарне відео, де Могилевська каже, що вона нє сука, і нє криса, і со своім кандідатом до конца. Легенда Олексіївна могла на таке образитись. Може, тому її коментарів і немає.

Ближче до кінця фільму готуйтесь шморгати носом. Та попри трагічний фінал життя Скрябіна, стрічка залишає добрий, позитивний посмак. Закінчується фільм роздумами Кузьми, що він найщасливіша людина на світі, адже поруч батьки, дружина, донька. Банальний прийом, але він працює. Бо ваша Тамара вийшла з кінотеатру і подзвонила мамі.

Показати за 133 хвилини життя такого цікавого й неоднозначного персонажа як Кузьма — це надскладне завдання, і попри певні недоліки Артем Григорян з ним упорався. Найбільш цілісною і деталізованою є перша частина стрічки, яка зосереджена на становленні Андрія як музиканта і створенні гурту «Скрябін». Далі автори вже почали перестрибувати з теми на тему, щоб запхати все у хронометраж, який залишився. Тому я часто себе ловила на думці: «І оце все?»

Підозрюю, що у творців фільму матеріалу вистачить ще на кілька частин. «Knife! Films» уже пора задуматись над тим, щоб створювати документальні серіали. 

Принаймні записані спогади колег та родичів Кузьми можна видавати як бонус-відео. Я все ж таки хочу побачить ту сльозу в очах Ірини Білик!