Як я не став міністром
Е! У вас часом не знайдеться якогось путнього сонника? Ну, знаєте, з тих, що пояснять вам будь-яке безглуздя, яке трапляється у снах. От, наприклад, наснилися мені буряки. Ціле поле. А, виявляється, поле буряків віщує „добробут для твоєї країни”. І завважте, що я далеко не знатна ланкова і ніколи буряків плантаціями не висаджував. А наснилися. Коли б один буряк – це вже „добробут для тебе”. Вузько. І непатріотично.
Та є у мене сонник, є. Але надто древній. Ще дореволюційний. Бабця складала за ним свої глибоко міщанські плани. Найзворушливіше у такому соннику – засушені квіти і листочки поміж сторінками. Подумати тільки – їм уже понад сто років! Бабця була молода і вродлива. Їй могли снитися й буряки, але вочевидь не снилися, бо якось із добробутом для всієї країни не вийшло.
А от що їй уже точно не могло наснитися, то Тимошенко і Луценко. Нічого навіть близького у її соннику нема. Тому й питаю, чи має хтось із вас якогось сучасного сонника. Щоб там були й Симоненко, і Азаров, і Вітренко й інші відповідальні товариші. Якщо такого сонника не існує, то, гадаю, його можна було б укласти спільними зусиллями, згадавши хто кому снився напередодні якої-небудь події.
От наснився мені недавно Янукович. І того ж дня я знаходжу гаманець. У Кракові. Але ж я не дурний. Думаєте, я відразу нахилився і підняв? Дзуськи. Якби напередодні наснився Ющенко – о ці руки, які!... – я б сміливо сховав знахідку до кишені. Але тут я спочатку оцінив плацдарм. І відразу помітив кількох підозрілих типів, які зосереджено вдавали, ніби милуються архітектурою. Сценарій такої ситуації давно усім відомий. І я гордо переступив через гаманця. Аби за кілька хвилин зловтішно поспостерігати за тим, як шахраї оточують чергову наївну жертву, якій Янукович не наснився, і обробляють за повною програмою.
А оце мені напередодні Зелених свят, які співпали ще й із Днем медика, наснилися Тимошенко і Луценко. Приводить мене Луценко до Юльці і каже: „А візьміть Винничука міністром культури. А то у нас з тими міністрами якийсь маразм виходить. То актор, який зіграв найгіршу роль у кріслі міністра, то співачка, яка загрузла у чвари і євроремонт власного кабінету, то людина, яка вийшла з могили, тобто з музею „Могила Т. Шевченка”...”
А Юльця сидить за столом і щось пише. Поруч неї рахівниця, така, знаєте, пальцем по кружальцях – клац-клац... Щось рахує. Мабуть, бюджет. Вона слухає Луценка і тільки киває. Потім підняла голову і кинула: „Добре”.
А я: „Та ні, я міністром не хочу. Мені б – заступником міністра...” Луценко обурений. Юльця здивована: „А у нас там вакансій нема”. І знову пальчиком клац-клац...
Після цього пішли ми з Луценком пити бельгійське пиво і всю дорогу він мені вичитував, який я йолоп царя небесного, що відмовився від посади міністра.
Тут я й прокинувся. До сонника – а там пшик.
Зате можна до нашого майбутнього сонника записати: „Якщо сняться разом Тимошенко і Луценко – вас чекає велика п’янка”. Того дня я поїхав у село гуляти Зелені свята, а ввечері привітав родину знайомих лікарів із Днем медика. Тепер лежу пляцком і думаю, що слід було вибрати щось одне – або село, або медиків. Тобто треба до нашого сонника внести уточнення: не „велика п’янка”, а „дві великі п’янки”.
А потім я замислився над тим, що б я робив, якби став міністром культури. Перше бажання зародилося під впливом „Свободи слова” з Андрієм Куликовим (ICTV), присвяченої естраді. Бажання таке: послати мадам Магілєвскую до Могилянки на курси підняття IQ. Не знаю, як пояснити, що це за фігня, але коли мені кажуть, що у мене високе IQ, а в когось там низьке, то це чомусь мене дуже тішить. Це не зовсім те саме, коли кажуть, що у когось там щось довге. Тобто воно з тим, котре довге або коротке, нічим практично не зв’язане.
Так от, втішаючись своїм високим IQ, хотілося б також потішити і Магілєвскую. А то жити з таким IQ, як у неї, просто непристойно. А вже виходити до мікрофона – виняткове нахабство.
Ну, от є ж такі люди, які промовляючи, видають звуки, що нагадують напівпережовану коров’ячу жвачку з тією лише різницею, що корова, як особа вихована, залишає цю жвачку при собі, а вони – ні. Принаймні коли я слухаю Кріля, то постійно згадую коров’ячу жвачку. От у нього теж із тим IQ не альо. Або візьмімо Довгого. Він, безперечно, майстер монологу. Йому б на сцену! Чавити публіку своїм IQ. А так – пропадає талант трагікоміка.
Та повернімося до Магілєвскої. Нє, я й раніше не мав щодо неї жодних ілюзій. Особливо, коли в грудні 2004-го почув на „5 каналі” фразу: „я нє сука і нє криса”. Завважте, що її при цьому ніхто не питав: „Перепрошую, а пані часом не сука?”
А тут вона вирішила ще й „блєснуть” своїм IQ і заявила, що, мовляв, у нас додумалися „навіть Шевченка перекладати українською”. На запитання, що вона має на увазі, естрадна звізда повідомила, що Шевченко ж свій щоденник і прозу писав російською. То невже ж і його тепер не вважати патріотом? Більше того – він ще й думав російською!
Я тут не буду наводити цитати з Шевченка стосовно того, що він думав про москалів. Але, що він не думав про них російською мовою, то це точно. І по-перше, усі російські твори Шевченка видаються у нас в оригіналі, а не в перекладі, а по-друге він ніколи так і не зумів оволодіти російською достеменно. В його російських творах не тільки повно українізмів, але й синтаксис український. І писав він російською не від доброго життя, а тому, що протягом усього ХІХ сторіччя в російській Україні існував тільки один український часопис „Основа”. Та й то лише два роки, з них лише два місяці за життя Шевченка. У той час, як в австрійській Україні газет і часописів було десятки. Так що українські повісті він міг хіба що під матрацом тримати. Робити з Шевченка російського письменника смішно.
А друга нісенітниця, яка злетіла з вуст Магілєвскої, що начебто у Києві „іспокон вєков нє разгаварівалі па українскі”. Почувши таке, я навіть підійшов до телевізора і постукав пальцем в екран. У те місце, де виднілося не спотворене IQ чоло звізди. Мабуть, я залегко стукав, бо наслідків жодних.
Навіть якщо уявити собі людину з IQ нижче плінтуса, то після тривалих логічних роздумів вона все ж таки може дійти висновку, що росіяни у Києві могли з’явитися тільки після Переяславської угоди. Але 1654 рік – це далеко не „іспокон вєков”. Та й то росіян там була тільки жменька у вигляді військової залоги. Правобережний Київ аж до кінця XVІІІ ст. знаходився у руках поляків, а на лівому березі перебувало трохи війська і московських купців. Щойно з кінця XVІІІ ст. росіян у Києві побільшало та й то серед чиновництва, військових і купецтва. Простий люд і все передмістя розмовляли українською навіть у ХХ ст.
Одне слово, дорогенька Юльцю, я передумав. Беріть мене міністром, будемо піднімати IQ звіздам естради, спортсменам, політикам, міліціонерам, ветеранам і пенсіонерам. А кому підняти так і не вдасться – підписка про невиїзд і відлучення від ефіру. Нема чого ганьбити нашу неньку відсутністю інтелекту.
(фото fashionindie.com)