Не все те, що комусь лайф, іншому в кайф
Ну й розслабився ж я за літо! Писав тільки для душі. Нічого на продаж. Усе для себе. І при цьому намагався досягти максимальної незалежності від телевізора. Хоча у повсякденному житті я раб ящика.
Ні, якщо ви гадаєте, що я сиджу, як стара порхавка, перед телевізором і більше нічим не займаюся, то помиляєтеся. Перед увімкненим телевізором я сканую забуті Богом і людьми тексти, редагую матеріали для «Post-Поступу», упорядковую різноманітні антології, перекладаю, проглядаю пресу, варю обіди для сімейства, випікаю сирники і хліби, чавлю виноград для вина і так далі. Така ось людина-оркестр.
А в юні роки я навіть займався коханням без відриву від екрану. З віком ставишся до сексу з позиції гурмана: телевізор, мобільник, телефон – усе це вимикається, ніщо не повинно заважати. Десять-п'ятнадцять хвилин поза зоною. І поза світом. Зате щодня. А от при увімкненому телевізорі це могло тривати й годину. Правда, не щодня.
Політичні ток-шоу я дивлюся в запису. Дуже зручно. Як тільки починає глаголити якийсь черговий партійний неліквід, натискаєш пришвидшену прокрутку, і ось уже він мерехтить, смикається, тріпоче, як драглі на тарілці, аж поки й зовсім не зникає. Благодать. Бо якщо дивитися в реальному форматі усіх цих шустерів, які розмножуються квадратно-гніздовим способом, і незабаром заполонять геть усі канали, як колорадські жуки, то це ж можна і з глузду з'їхати. Не все те, що комусь лайф, іншому в кайф.
За більшістю запрошених на таке ток-шоу плаче клініка доктора Фрейда. Інколи я цим пацієнтам дозволяю виголосити для мене кілька фраз. Чисто з науковою метою. Щоби черговий раз переконатися, що ти не останній йолоп.
У мене є свої любимчики. Здебільшого це дами, які у цивілізованій країні могли би зробити цікавішу кар’єру. Їх я не прокручую. Ну як же я можу пропустити екзальтоване «Брехня!!! Ви брешете!!!» із перекривленого рота потахлої анемони, яка де-небудь на Сицилії могла би стати зіркою серед базарних перекупок?
Ніколи не пропускаю спічів Єлєни Бандарєнка. Останнє інтелектуальне надбання: «Нада помніть, что імєнна с Запада к нам прішол Гітлєр, а с Вастока – шахмати, бумага...» і щось там іще.
Я прибалдів. Це ж яке IQ треба мати, щоби таку глибоку сентенцію закрутити? Те, що зі Сходу прийшли не тільки шахи, але й Чингізхан, Батий, Тамерлан, ісламський екстремізм, Сталін, Берія і другіє саправаждающіє ліца, до уваги не береться. Лєначька атработала ехвір. Как і всьо астальноє.
А оце ТЗОВ під назвою «ЄЦ»? До речі, там одне «ц» чи два? Ну, чесне слово, мені було би спокійніше, якби усі вони торгували десь у підземному переході чебуреками. Там інтелект такий, що без ста грамів не розберешся. Я от товариша Кріля тільки під винце сприймаю. Слухаю й кіряю. Слухаю й кіряю. Добре, що йому більше часу не дають, а то б я спився.
А коли я від пані Оробець почув, що вона із дванадцяти років у політиці, то просто таки отерп за нашу країну. Це ж хто, блін, за штурвалом був останні кільканадцять років? Ні, ну слів нема, я пані Оробець уділив би навіть цілих двадцять хвилин при вимкненому телевізорі і мобілці, але довірити Батьківщину? На щастя, найближчим часом їй буде не до Батьківщини.
Це, до речі, ідея! Я про непереможний інстинкт материнства. Не знаю, чим там у ВР займаються гарні хлопці у вишиванках, але, як на мене, поголовне запліднення кращої половини депутатського корпусу – їхній першочерговий обов’язок. Ну невже так важко уділити двадцять хвилин поза зоною? Головне ж – і прелюдії жодної не треба, бо усе вже проговорено.
Що стара? Ну то й що?! А обов’язок перед Батьківщиною? Може, вона тому і зла така, що ніхто її не надмухав?
Ех! Мене там нема! Я би для України...
А скільки серед депутаток дамочок, яких не допускають до ефіру? Це велика несправедливість. Ми ж повинні знати своїх героїв. Ми ж їх повибирали, а вони ухиляються від обслуговування мікрофону. Я розумію, вони й без того мають що обслуговувати, але мікрофон – це святе. Треба всіх депутатів зобов’язати раз у місяць відвідати ток-шоу і раз у місяць виголосити спіч на трибуні ВР. Інакше нам ніколи не вдасться установити точної кількості імбецилів при владі.
Або ось іще проблема. Чому тільки один президент буває на ток-шоу? Чому два інших постійно сачкують? Ні, я розумію, що усі наші президенти, як однояйцеві близнюки. І це зайвий раз свідчить, що навіть із одним яйцем можна керувати державою. Але хотілося б остаточно переконатися, що між ними різниці нема. Я не кажу про нюанси. Бо розумію, що Віктор Андрійович ніколи так проникливо не заспіває «Падмасковниє вєчєра» з Яном Табачником, як Леонід Данилович. Але, з другого боку, Данилович ніколи так проникливо не познайомить болільників Дніпропетровська з тим, чим славне їхнє місто, які діячі культури і науки тут працювали і яку частку продукції машинобудування воно виробляє.
Ой, щось я забалакався, а мені ще борщ варити під мою улюблену передачу «Секунди до катастрофи». А потім п’ятнадцять... ні, двадцять хвилин поза зоною... поза Україною... поза коаліціями... поза шустерами...
