Феномен інспектора Петренка: нова поліція як режисер маніпуляцій у медіа
На початку 1990-х років в українських ЗМІ з'явилася неочікувана свобода. Свобода, до якої виявилися не готовими тогочасні медіаменеджери, журналісти, редактори. Свобода говорити відверто про геть усі гілки влади й навіть подекуди висміювати її. Законодавство мінялося дуже повільно, й до 2001 року формально існувала стаття «Наклеп». До речі, зокрема й цю статтю 16 січня намагався відновити парламент режиму Януковича. А тоді, в 1990-х, з'являються перші гумористичні передачі, перші політичні герої, перші представники влади, яких можна показувати інакше.
Інспектор Петренко, що з'явився в телесеріалі «Мамаду» в 1996-му — яскравий приклад однієї з перших спроб показати безглуздість і безкарність радянської правоохоронної системи, що дісталася Україні у спадок у стані трупного розкладання. Один іронічний герой Петренко, ймовірно, заклав дуже серйозну бомбу уповільненої дії для майбутньої боротьби з усією пірамідою дорожньої інспекції.
П'ять років тому ми їхали з чеським гуртом після концертного туру Закарпаттям до словацького кордону. Тамтешні спритні даїшники поставили знак «Стоп» у кущах і сиділи в засідці. Їм довелося трішки поспішити, ми мало не в'їхали в прикордонну зону — вони наздогнали нас уже на попередній перевірці документів і завернули назад, щоб показати знак, що справді стирчав із кущів. Чехи були перелякані й спантеличені. Вони читали, що найстрашніше в Україні — це дорожня поліція, вона безпощадна і здирає три шкури, якщо бачить іноземця. Один із учасників гурту, Гонза, був за кермом, їхнього контакту з інспектором уникнути ніяк не вдавалося. Документи було відібрано, водія запрошено до патрульного автомобіля.
— Що ж ми будемо тепер робити? — спитав мене Гонза.
— Ви — нічого. А я піду до них. Все буде в порядку.
Я взяв найбільшу камеру, яка в нас була. Єдиною проблемою було те, що я вчасно не розібрався, як вона вмикається, тож відеозйомку довелося імітувати. Слід було спершу зняти детально знак, прихований у кущах, а тоді підійти зняти машини та обличчя тодішніх «копів». Яке було здивування в чехів, коли вони побачили, що я радісно повертаюся до машини вже за кілька хвилин, а патруль їде геть.
— Скільки ти заплатив? — одразу поцікавився Гонза.
— Ніскільки, — відповів я. Мені справді ніколи не доводилося платити жодного хабара поліції, ще коли вона була старою ментурою — Вони спершу крикнули: «Зараз камеру тобі розіб'ємо», а коли побачили, що я українець — сказали: «Так ми ж не знали, що це ви, ми думали, що це ці дурні чехи».
— Що?! Вони що, расисти?
— Ні, Гонзо. У них свої поняття. Для них жертва не має національності. Ти боїшся, а отже — ти жертва.
Наступні кілька днів Гонза розповідав усім друзям, яких ми зустрічали в Чехії і Словаччині, як я «вирішую справи» з копами в Україні. Йому здавалося, що це якась особлива навичка, якесь таїнство й мудрість. Що цього вчать на спеціальних курсах, семінарах чи лекціях. Ми довго обговорювали, як у нашому «звичаєвому праві» давати хабарі ментам з'явилася прогалина. І зробили її відеоблогери, які систематично почали воювати з перевертнями в погонах.
Нічого не треба було робити, по суті. Все вже зробив Інспектор Петренко, що показав просту суть: з інспекторів можна відверто знущатися. Щоби стати відомим відеоблогером, тоді достатньо було озброїтися відеокамерою, планшетом чи телефоном, уважно прочитати всього кілька законів: ПДР, закон «Про міліцію» та «Про дорожній рух». Бажано ще трошки розумітися на загальній законодавчій базі і знати основні статті Конституції. Але й трьох законів для автомобілістів було достатньо. Все інше зробить сам міліціонер.
Як робилося шоу? Дуже просто: самі «правоохоронці» цих законів абсолютно не знали, хоча саме правоохоронна діяльність людей у погонах може бути єдиним полем їхньої діяльності. Але в даїшників було абсолютно інше призначення, згідно з яким знання законів їм було абсолютно непотрібним і факультативним.
Маніпулятивність цих сюжетів полягала в тому, що дорожня інспекція ототожнювалася з усією системою МВС, яка, незважаючи на гнилість і корупційність, все ж працювала і мала в своєму резерві якісних юристів, криміналістів, слідчих, тих самих дорожніх патрульних, що відмовлялися працювати в корупційній піраміді. Це механізм формування соціального стереотипу в суспільстві засобами масової інформації, що створили фактично псевдореальність, у якій українська міліція виглядає виключно як Інспектор Петренко.
Серіал, який створили користувачі соцмереж (а деякі серії мають більше 5 мільйонів переглядів на YouTube), спровокували самі чиновники, що впродовж усього свого службового стажу навіть не поцікавилися власними правами та обов'язками, не спромоглися вивчити кількох законів України, а працювали виключно за «схемами» зверху. Ці серіали породили цілу культуру спілкування з інспекторами, яка, здебільшого, на жаль, переросла у відверто хамську. Деякі вилетіли з ДАІ за самовпевненість, але це системи не змінило. Хороший приклад — одесит, що відмовився говорити українською й назвав її «телячою мовою».
Нові серіали про рагулів на великих машинах за кермом — це колишня зброя популярних відеоблогерів, у яких реформа поліції відібрала хліб. Хлопці, що створили «Дорожній контроль», на багатьох відео перейшли межу адекватності й через якийсь час скомпрометували самі себе. Прийшла абсолютно нова ера «дорожніх серіалів», поки українські кіностудії не хочуть виробляти власного продукту. Замість них і колишніх відеоблогерів-антиполіцаїв тепер це робить нова поліція, змінивши на посту колишніх зірок YouTube: поліціанти здебільшого чемні й адекватні, вони майже завжди добре знають закони, вони викладають лише ті відео, в яких присутні найбільш неадекватні й відверто грубі порушники — найчастіше — адміністративного кодексу, що не тягне за собою звинувачень в оприлюдненні відео в ході досудового слідства.
А результат? Вдячні глядачі, які свою ненависть нарешті перекинули з Інспектора Петренка, якого за кілька років уже і не згадають; жарти про інспекторів остаточно втратять сенс, натомість з'являються нові герої екрана — безвідповідальні водії. І в цей момент треба зробити для себе кілька висновків.
По-перше, поліція використовує той самий маніпулятивний метод формування соціального стереотипу, в якому водія за дорогим автомобілем, родичів чиновників, уповноважених людей суспільство буде прирівнювати до бидла. Це рикошетом може вдарити й по самій поліції; яскравий приклад — громадське обурення рядовою патрульною Людмилою Милевич. Не слід забувати, що поліція буде показувати лише сюжети, в яких жертва зробить усе відеошоу за них самих, як раніше це робили за відеоблогерів даїшники.
По-друге, патрульна поліція створює медійний образ для всієї системи МВС, яка реформується значно повільніше й недбаліше, тому відео з бравими поліцейськими не варто милуватися так само сильно, як і відео блогерів-антиполіцаїв, більшість із яких надто швидко навчилися розчаровувати.
Ну й по-третє, суспільна ненависть продовжує панувати в ЗМІ. Безапеляційна віра глядача в правоту й правомірність авторів відеосеріалів породжує сплески народного обурення, незалежно від того, що вчора це були погані поліцаї, а вже сьогодні — мажори й родичі прокурорів за кермом. Крім журналістів і блогерів, які навчилися вмикати камери й диктофони навіть у незручні моменти, суспільство підійшло до необхідності виховання критичного глядача. Глядача, який потребує не ґрунту для ненависті, а поживи для мозку.
Фото: youtube.com
