Що хорошого №2. Рекомендації від авторів «Детектора медіа»
«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від наших авторів, де вони радять гарні речі: комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже другий випуск — перший тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!
Ярослав Зубченко
Цього тижня рекомендую всім книжку «Сліпобачення» від Пітера Воттса. Формально вона розповідає про «перший контакт» із прибульцями. Але насправді, як і у всій гарній науковій фантастиці, автор просто використовує цей сеттинг, щоб на протиставленні розповісти про людей. У «Сліпобаченні» Воттс досліджує явище свідомості: чи дійсно шизофренія — це хвороба, чи дійсно самоусвідомлення дає якусь еволюційну перевагу, наскільки «реальність» нашого мозку відповідає об’єктивній реальності. Воттс — морський біолог та наприкінці книжки наводить посилання на кожен (!) науковий факт у своїй «фантастиці». Читання по-хорошому сухе та місцями складне, але воно точно змінить ваш погляд на людей.
Ольга Беца-Білоусенко
Після того, як я порекомендувала вам прослухати дві частини музичного альбому й протяжно проспівувати мелодію вголос, аби розвантажитися, просто не можу не продовжити музичну тему. Проте цього разу, як «справжня музична експертка», раджу вам музику не слухати, а читати. У норвезького письменника Кетіля Бйорнстада є серія дуже музичних книжок про молодого піаніста Акселя Відінга, зі сторінок яких зчитується не лише текст, а й ніби звучить той самий Брамс і його четверта симфонія. Це книжки «До музики», «Ріка» та «Пані з долини». Спойлер: книжки не надто веселі, бо там не про «музику, яка зцілює й надихає» чи про музику як про «універсальну мову». Там про музику, яка виснажує людей, змінює їхні життя; про музику як вибір; і ще трохи про маніакально-депресивний розлад і любов. Словом, там усе дуже цікаво. Але якщо вам хочеться музику не лише «читати», а й слухати (що є цілком нормальним бажанням) — послухайте оцей альбом Джоні Мітчел. Коли дочитаєте до другої книжки, зрозумієте чому.
Отар Довженко
Поки ґіки чекають на вихід Сендмена і всякого тому подібного, батьки малих дітей мають привід для свята — на ютубі з’явились чотири години нових серій Свинки Пеппи українською мовою. Чотири години благословенного спокою для батьків, які можна повторювати скільки завгодно разів, бо Пеппа дітям зазвичай не набридає. А якщо ви краєм вуха слухаєте або приєднуєтесь до дітей у перегляді, то не пошкодуєте: в Пеппи, здається, завелися нові іронічні сценаристи, які на рівні підтексту передають привіти дорослим. До речі, американські діти, які дивилися Пеппу, запозичили в неї британський акцент.
Ксенія Ілюк
Поки мої колеги рекомендують чудові речі з різних сфер життя, я буду командним «задротом», тож «хороше» буде по роботі. Чули про штучний інтелект? Є припущення, що нейронні мережі штучного інтелекту можуть будуватися за принципом нейронів нашого мозку. Ідея в тому, що нейронна мережа, як і людина, може один і той самий сенс сприймати в різних формах. До прикладу, фото Зеленського, малюнок Зеленського і напис «Зеленський» помадою на серветці нейронна мережа, як і наш мозок, ідентифікує як Зеленського. Згодувавши сотні тисяч різних форматів даних нейронній мережі, спеціалісти у сфері машинного навчання створили платформу, де ми можемо побачити, як певні люди чи явища виглядають, на думку цієї нейронної мережі. До прикладу, як на основі даних із відкритих джерел у розумінні нейронної мережі виглядає Трамп як картинка, як лого, як текст і навіть будівля. Подивитися все можна тут (прогортайте вниз, бо зверху йде дуже розуміна методологія, яку, звісно, ніхто не читає). Навівши на будь-яку категорію, можна обрати формат, тобто текст, лого, обличчя тощо. Для чого? По-перше, це допоможе краще зрозуміти, як працюють нейронні мережі. По-друге, цікаво побачити стереотипи й упередження з відкритих джерел, які зловила нейронна мережа. По-третє, це весело.
Віка Наместнік
Можливо, моя рекомендація буде не надто актуальною, але… Я дуже люблю книжки Дена Брауна. Всім добре відомі його «Код да Вінчі», «Янголи і демони», «Інферно». Моя ж улюблена — «Точка обману». У цьому світі не все так, як ми собі це уявляємо. Вірити чи ні? Якщо вірити — то кому? Якщо вірити — то чому?
Гала Скляревська
«Наш прапор означає смерть», Our Flag Means Death, HBO Max, 2022
Відтоді як другорядні дитячі сюжети із пригодами про піратів були підняті на недосяжну висоту Гором Вербінскі у франшизі «Пірати Карибського моря», нікому не вдалося навіть наблизитися до приголомшливого успіху пригод Джека Горобця. Хоча спроби були: у 2014 році, наприклад, вийшло аж два піратських серіали — «Чорні Вітрила» Hulu, який протримався аж чотири сезони, здебільшого завдяки харизмі Тобі Стивенса, який зіграв у серіалі Флінта. Ще один піратський серіал, «Череп і кістки» на NBC, ледь дожив до кінця першого сезону — його не врятував навіть Джон Малкович у ролі Чорної Бороди. Обидва серіали були непогані, але їх потопила сувора серйозність, із якою сценаристи розповідали про життя піратів. І саме завдяки чудернацькому (якщо не сказати дурнуватому) гумору серіал «Наш прапор означає смерть» — поки що єдине, що може зрівнятися з «Піратами Карибського моря». По-перше, Чорну Бороду блискуче грає Тайка Вайтіті. По-друге, це дуже смішно. І по-третє, сценаристи лише використали піратський антураж задля того, щоби поговорити з глядачами про дружбу, різноманіття та стосунки в робочому колективі, які й тоді, у XVIII сторіччі, й тепер іноді дуже заважають працювати.
Серіал є дуже вільним переказом біографії реального пірата, Стіда Боннета, який був багатим аристократом, що вирішив почати грабувати кораблі через нудьгу, фантазії про вільне життя на морі та нещасливий шлюб. У серіалі ця й без того нетривіальна історія перетворилася на трагіфарс про пошуки та прийняття себе. А також про любов, яка буває дуже незручною та несвоєчасною. Категорично не рекомендується тим, хто хоче справді подивитися на криваві абордажі, а також виступає за традиційні цінності.
Колаж: «Детектор медіа»