Що хорошого №4: Елвіс, мертві росіяни та класична українська музика
«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від наших авторів, де вони радять гарні речі: комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже четвертий випуск «Що хорошого» — перший, другий та третій тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!
Ольга Білоусенко
Ви прочитаєте цей текст за кілька днів після Дня Незалежності, але пишу я його саме зараз, в період між десятком повітряних тривог. Тому рекомендація буде доволі тематичною. Чи то патріотичною. На початку великої війни я почала вести радіопрограму «МСУ: Музичні сили України» — про українську класичну музику, яка заслуговує бути видимою. І, звісно, про її творців та творчинь. Не лякайтеся, радити свій ефір я вам не буду, а просто скажу, що, готуючи програми, відкрила для себе українську музику по-новому, не так, як то було під час навчання, коли вона завжди відходила на другий план, бо попереду була всяка інша. Зокрема, німецька. Чи, звісно ж, російська. Але українська класична музика була дуже якісною. Проте радянська влада робила все, щоби створити навколо неї шлейф меншовартості, і в якийсь момент потужні симфонії Лятошинського й Ревуцького, мелодійні й дуже проникливі романси Косенка, добре продумані й структуровані твори Барвінського, стали невидимими. У випадку останнього — взагалі спаленими. Буквально. Я можу говорити про це довго, але краще пораджу послухати твір «Говори, говори» від Василя Косенка. Якщо все, що ви знаєте про класичні романси, — це щось там про «Сааа-лааа-вееей мой, сааа-лааа-вееей» чи «Средь шумного баааала, случайно…», то цей романс Косенка саме для вас. Там ще є інші: «Вони стояли мовчки» чи «Сумний я».
Якщо ж вокальна музика не ваша й академічний спів викликає у вас занепокоєння, — не турбуйтеся, а послухайте Другу симфонію Лятошинського. Ви зрадієте. А якщо ж українська класична музика цікавить вас серйозно — читайте спеціальне медіа про неї — The Claquers.
То що я можу ще сказати? Доброї музики вам у вуха :)
Гюнель Бабакішієва
«У цьому романі є все, — пише Джордж Мартін, — Повірте мені, клани Старків і Ланністерів нічим не краще Капетингів і Плантагенетів. В ті часи йшла справжня гра престолів».
Анотація від Бі-бі-сі: Почніть читати цей цикл книжок, і ви відразу помітите паралелі. У Вестеросі набагато більше спільного з описаної Дрюоном середньовічної Францією, ніж із Середзем’ям Толкіна. І там і там — феодальні часи, де влада визначається шляхом інтриг у мирний час і кривавої помсти — у воєнний. При французькому дворі, описаному Дрюоном, дуже правдиво й доречно звучали би слова одного з персонажів Мартіна: «Сходи влади — ось єдина реальність. Все, що потрібно, — підійматися по них».
Як дехто з вас уже здогадався, сьогодні я раджу цикл романів Моріса Дрюона «Прокляті королі» — історію, яка надихнула Джорджа Мартіна написати «Гру престолів».
Отар Довженко
Я вже стільки разів радив цей телеграм-канал, що скоро мене почнуть підозрювати у джинсі. Але нічого не вдієш: я справді вважаю «Концерт Кобзона» ідеальним способом осмислення життя і смерті російських загарбників в Україні. Без приниження і смакування картинок мертвих тіл, навіть із відтінком екзистенційного смутку — був, жив, займався самодіяльністю, приїхав, безглуздо вмер. А міг би жити далі. Крім усього, це ще й щоденні географічні та антропологічні екскурси в Росію, про яку ми зовсім мало знаємо. «Ваньок» і «альош», які прийшли нас убивати, насправді звуть Зоріґто Чімітдоржієв, Золто Жигжитов, Айдис Чоодур, Туулан-Ер Комдошев, Мягмар Далаєв, Канат Мукатов, а одного навіть Дарма Баханов — яке ім’я, яке ім’я! І живуть вони в місцях, назви яких часом нелегко вимовити. Нові мінінекрологи з’являються регулярно — в достатній кількості, аби знов і знов пересвідчуватись, що українська армія добре робить свою роботу.
Гала Скляревська
Якщо й існує режисер, який потягнув би байопик про Короля, тобто про Елвіса Преслі, то це, безумовно, Баз Лурман. Він обожнює все блискуче, все театральне і все трагічне. Його безумовний шедевр — «Ромео+Джульетта» з Ді Капріо та Клер Дейнс у головних ролях — склав йому славу людини, яка безсоромно використовує драматичні паузи, театральні перебільшення, майже китчеві костюми та декорації — і при цьому залишається шанованим сінефілами, одночасно захоплюючи й велику аудиторію. А ще він любить музику й починав свою кар’єру як, у тому числі, постановник опер. Напевне, тому сцена, музика, софіти та блискуча мішура, різниця між героєм на підмостках та його життям за лаштунками – один із головних мотивів Лурмана. Саме тому його «Великий Гетсбі» такий переконливий; і саме тому його «Елвіс» такий нереальний.
Тобто формально це байопік, але реальний Преслі, здається, має таке ж відношення до його екранного втілення, як реальний сніговик до того, якого продають у скляних кульках на Різдво. Це, звісно, свідоме рішення — перетворити історію реальної попзірки на естрадний номер, у якому майже всі герої діють за цирковими правилами: злодій — уособлення диявола, який спокушає, прикидаючись другом. Головний герой, підписуючи угоду, повинен розплатитися за успіх навіть не життям, а душею. Життя за межами сцени невиразне, як рештки розібраного шапіто, що поїхало далі.
Ця умовність біографії Преслі може дратувати, особливо якщо врахувати хронометраж фільму — майже три години, і ця історія падіння зі сцени може здатися затягнутою. Але є в «Елвіса» три бонуси: костюми, які створила дружина Лурмана, Кетрін Мартін, що має аж чотири «Оскари» за «Мулен Руж» та «Великого Гетсбі». Саундтрек, який включає в себе і оригінальні записи Преслі, і виконання цих пісень авторами — типу Біг Мами Торнтон та Літтл Річарда, — і пісні сучасних виконавців на кшталт Емінема та Джека Вайта; разом це гучне асорті магнетизує, як дискотека посеред мовчазного лісу. І, звісно, головгад — мерзенний полковник Том Паркер, якого грає майже не впізнаваний Том Хенкс.
Софія Скиба
Одразу про приємне. Хоча визнаємо, що «приємного» — це калька з російської й треба говорити «смачного». Софія Скиба радить цього тижня в буквальному сенсі слова скуштувати щось нове тим, хто хоч трошки вміє й любить готувати. Наприклад, хумус.
Знач, купуєте 200–250 грамів нуту — має бути в магазині спецій або й звичайному супермаркеті. Там само одразу питаєте про тахіну — її називаються тахінна паста, паста тахини — залежить від регіону, де ви живете. 180–200-грамової баночки вистачить, щоби приготувати 3-4 хумуси. Без неї вийде так собі історія (я перевіряла!). Вдома, думаю, знайдете оливкову олію, лимон, кумин (або зіру), сіль, часник, приправи на смак.
Якщо любите дотримуватися рецептів — замочіть нут у воді на ніч або 3-4 години. У мене на це ніколи нема часу, тому варю хвилин 40–60. Коли він готовий — легко розплющується на дві половинки. Злийте воду в ємність, до зварених зернят плюхайте 3 столових ложки тахини, туди розчавіть кілька зубчиків часнику, сік лимона, кидайте дрібку солі й зіри, і 3-4 ложки оливкової олії. Далі робіть «бжжж» блендером, регулюйте густоту окропом із нуту. Я додаю прованські трави, копчену паприку, сушені томати. Можна їсти гарніром, наприклад, із грибами, а можна використовувати як закуску до лаваша чи крекерів.
Ярослав Зубченко
Ви знали, що на американських авіаносцях в океані працює паперова пошта? Що надзвукова пасажирська авіація давно існує, але не літає, зокрема, через свою гучність? Що вантажні кораблі спеціально доставляють речі повільніше, бо це економічно вигідніше? Що дрони поки що не можуть витіснити кур’єрів Glovo, бо кур’єри Glovo не оснащені чотирма вбивчими пропелерами? І це я ще не починав говорити про кукурудзу. Один із моїх улюблених каналів на ютубі — це Wendover Productions. Медіа, яке повністю присвячене логістиці.
Чесно кажучи, як і, мабуть, ми всі, я дуже довго просто не задумувався, як речі долають тисячі кілометрів. І тим паче не задумувався, що найважче їм подолати останні два кілометри: між складом та вами. Тепер, надивившись відео Wendover, я інколи зупиняюся для екзистенційних роздумів, коли бачу китайські кросівки. Їх доставляють через світовий океан на трьохсотметрових кораблях, але економіка працює так, що вони все одно вони дешевші, ніж зроблені в Житомирі. Загалом, приємного перегляду.
Колаж: «Детектор медіа»
