Що хорошого №6: Небезпечна музика та Андрухович
«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від наших авторів, де вони радять гарні речі: комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже шостий випуск «Що хорошого» — перший, другий, третій, четвертий та п’ятий тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!
Ярослав Зубченко
Я зараз не жартую: візьміть когось, із ким вам добре, та спробуйте помалювати. У 1980-х на американському каналі PBS виходило шоу художника Боба Росса. Кожен випуск тривав пів години, і за цей час автор разом із глядачами створював ідеалістичний пейзаж простими рухами. Простими — це коли виявляється, що гірський хребет можна намалювати п’ятьма кривими лініями.
Зараз усі випуски доступні на ютубі, тож просто оберіть картину, яка вам подобається, і повторюйте за відео. Помилитися не вийде, адже фішка Росса полягає у фразі: «Маленькі щасливі інциденти». Кожна «помилка» — це просто нагода додати ще одне дерево чи перетворити кольорову пляму на кущ квітів.
Треба наголосити, що відео Боба Росса — це не курси малювання, він не намагається навчити глядачів, і від вас не очікується, що ви щось умієте. Це пів години для розслаблення з гіпнотичною музикою, життєлюбним ведучим та фарбами. Ще одна людина потрібна, бо разом малювати веселіше :)
Отар Довженко
Якщо в останні дні ви читали не лише «виття на болотах» російських телеграм-каналів через контрнаступ на Харківщині, то знаєте про Андруховича і Шишкіна. Українського письменника розкритикували за публічну балачку з російським літератором, який давно живе у Швейцарії й виступає проти Путіна (але й проти скасування російської культури і відповідальності всіх росіян за агресію). Як часто буває в таких випадках, радикальні критики намагаються помножити на нуль самого Андруховича, принагідно нагадуючи про його висловлювання щодо мешканців східних регіонів. (Для протоколу: висловлювання ці я не підтримую, але це не зменшує цінності Андруховича для української літератури — і помилкова, як на мене, зустріч із Шишкіним цієї цінності не зменшує.) З дискурсу соцмереж я зрозумів, що люди здебільшого творів Андруховича або не читали, або перехопили десь який-небудь із його романів. Тим часом, на мою думку, Юрій Андрухович — насамперед один із найгеніальніших українських поетів нашого часу. Одним із проявів геніальності стало те, що він опублікував мало віршів, але кожен — на вагу золота. Рекомендую прочитати (або перечитати) його збірку «Екзотичні птахи і рослини», яку я ніжно люблю від і до.
Катріна Розкладай
Днями із захватом відкрила для себе навчальний ресурс Mozaik education. Просто зайшла за посиланням, рекомендованим школою сина, й зависла на кілька годин. 3D-сцени, відеоуроки, електронні підручники й широкий набір предметів: біологія, географія, фізика, хімія, математика, технологія, історія, музика, мистецтво. І це все українською, уявляєте? Коротше, я планувала знайти сину якесь цікаве відео про первісних людей, а в результаті ми з ним наввипередки клацали на підказки у 3D-сценах і гуляли по Стоунхеджу. Щиро раджу всім, хто так чи інак задіяний у дистанційному (й не лише) навчанні: https://ua.mozaweb.com/uk/index.php. Для українців доступ безкоштовний.
Гюнель Бабакішієва
Один із моїх най-най-улюбленіших письменників — це Марк Твен. Звичайно, в дитинстві я 100500 разів читала про Тома Сойєра та Гека Фінна. Але потім відкрила для себе його розповіді та памфлети — це стало коханням із першого слова і на все життя! З улюблених — «Як я балотувався в губернатори», «Як я редагував сільськогосподарську газету», «Банковий білет у 1000000 ф.с.», «Венера Капітолійська», а «Середньовічний роман» вразив мене шикарною розв'язкою :) Втім, не буду нав'язувати. Всі розповіді чудові, і я впевнена, що кожен із вас знайде свою улюблену!
Гала Скляревська
Взагалі-то я не дивлюсь комедії, не люблю комедії й тому навряд чи можу рекомендувати комедії. Але є одна, яку можна дивитися навіть тим, хто не любить комедії, історії про вампірів, мок'юментарі чи Нову Зеландію (якщо такі є). Це фільм «Що ми робимо в тіні» Тайки Вайтіті та Джемейна Клемента. Хоча фільм і про вампірів, і знятий у жанрі мок'юментарі, тобто псевдодокументального фільму, в якому чотири вампіри, що мешкають під одним дахом, на камеру розповідають про своє життя. І знятий у Веллінгтоні, столиці Нової Зеландії.
Життя в цих чотирьох упирів не дуже: їм постійно доводиться сваритися через немитий кимось посуд; прибирати в будинку, коли вони з'їдають когось із гостей; фейсконтроль пристойних нічних клубів не хоче запрошувати їх усередину, а ще вервольфи постійно чіпляються. Але, за всієї драматичності їхнього життя, вони не сумують, підтримують одне одного та навіть знаходять собі нових друзів.
Фільм, який Вайтіті зняв разом із другом та «половинкою» їхнього комедійного дуету — Клементом, — мав бюджет 1,5 мільйона доларів. Обидва режисера ( вони ж — сценаристи і продюсери) зіграли в ньому головних героїв, а ще запросили туди своїх друзів. До того ж історія дуже коротка, як для фільму, знятого у 2014 році, — всього 86 хвилин. І всі ці 86 хвилин як не смішно — то дуже смішно, а ще іноді мило. Пізніше і Вайтіті, і Клемент зняли окремі серіали за мотивами цього фільму — спін-офф «Паранормальний Веллінгтон» та власне серіал «Що ми робимо в тіні». Серіали дивитися можна, але фільм дивитися треба обов’язково.
Ольга Білоусенко
«Траур за Мюнхеном» — так міг би називатися твір Ріхарда Штрауса, який зараз усі публікують та грають під назвою «Метаморфози». Штраус написав його на початку 1945 року під враженням від руїн розбомбленого Мюнхена.
У своєму творі Ріхард Штраус використовує фразу з траурного маршу з «Героїчної» Бетховена. Першу назву автор забракував. Тому що «Метаморфози» — це не лише про страхи війни, смерть та біль, а й про переродження та народження чогось нового.
«Метаморфози» написані для струнної групи із 23 музикантів (десяти скрипок, п'яти альтів, п'яти віолончелей і трьох контрабасів), але чи не кожен з інструменталістів у цьому творі по суті є солістом.
Цей твір — теж своєрідна рефлексія на тему війни; рефлексія на тему того, щоб війна більше ніколи не повторювалася.
І, гадаю, кожен і кожна з нас хоче цього найбільше: щоби війна закінчилася нашою перемогою й більше ніколи не повторювалася.
Але за традицією я тут раджу не лише музику, а й книжки про неї.
Наприклад, є така книжка Dangerous Melodies Джонатана Розенберга.
Не знаю, чи є вона українською. Певне, я би переклала цю назву якось на кшталт «Небезпечні мелодії». У ній ідеться про те, як музика впливає на політику, а політика — на музику. Про те, як під час війни завдяки музиці й мистецтву можна маніпулювати.
У книжці описується американське життя XX століття, там про музику, яка відіграє вагому роль у культурі й політиці. Бо мистецтво не поза політикою, ага.
Як тоді працювалося відомим диригентам, інструменталістам, співакам? Як пов'язані робота оркестрів та оперних колективів із важливими міжнародними подіями, а особливо — двома світовими війнами та довгою холодною війною?
Джонатан Розенберг пише про політику, яка стоїть за класичною музикою XX сторіччя. Музика яких композиторів вважалася в Америці пропагандистською і використовувалася для підняття духу? А яка — навпаки, була ледь не поза законом?
Рекомендую почитати.
Скріншот відео: Madman Films/YouTube
