Що хорошого №8: Українські книжки, фільми та меми
«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від наших авторів, де вони радять гарні речі: комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже восьмий випуск «Що хорошого» — перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий та сьомий тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!
Отар Довженко
Я б дуже хотів краще розуміти механізми та закономірності війни. Раніше ніколи цим не цікавився, але зараз це один із ключів до розуміння і прогнозування подій в Україні, а отже — одна із запорук безпеки. Тому я стараюся читати про війну якомога більше. На жаль, поки що обмаль пояснювальної журналістики про бойові дії, зброю, військову справу і конкретніше — про війну в Україні. Є тексти, написані військовими, — перенасичені специфічним жаргоном, із погано зрозумілим простому смертному контекстом. Є напівпропагандистські тексти, написані, щоб залякати ворога чи підняти бойовий дух українців — це зовсім не допомагає розібратися, радше навпаки. А воєнний експерт Микола Бєлєсков зробив мені контрольний у голову, порадивши всім, хто хоче розібратись у війні, радянську книжку «Тактика». Спасіба нінада.
Так от, один із променів світла в темному царстві — розмови головного редактора «Новинарні» Дмитра Лиховія із ветераном і науковцем Євгеном Диким. За планом вони відбуваються щомісяця. Ось остання з них, вереснева (ой, перепрошую — крайня :) :) Мінус у тому, що це — не текст, а відео, тому прочитати це неможливо, а тільки прослухати. Але воно того варте. Дмитро і Євген говорять людською мовою, пояснюють реалії війни на хлопський розум, а також розкривають — ретроспективно, тож це вже нікому не зашкодить — ті моменти, які офіційні джерела замовчують чи подають завуальовано. Ну, й почуття гумору та загальний мажорний настрій — безцінні.
Віка Наместнік
Загалом я мало цікавилась історією королівської родини Великої Британії. Та новини про смерть Її Величності, численні статті й сюжети привернули увагу. В одному з них натрапила на інформацію, що королева ніколи не дивилась серіал «Корона» від Netflix, заснований на її біографії. Нібито тому, що стрічка надто реалістична. І якось так неочікувано я занурилась у цей вир історико-політичних подій.
Мої уявлення про королівську сім’ю відрізнялись від художнього осмислення в серіалі. Якщо ти член королівської родини — то можна все? Чи навпаки — не можна нічого. Де межа між бунтарством, революційністю та відповідальністю? Традиції чи інновації? Привілеї чи рівність? Багато цікавих питань, якщо дивитись осмислено. І, звісно, де межа між вигадкою та реальністю? Без допомоги гугла не обійшлось.
Поки подивилась лише лише перші два сезони, але сподіваюсь найближчим часом дійти до завершення. Звісно, робота трохи шкодить таким планам, та все ж. Сама дивлюсь і вам раджу.
Олена Коркодим
Після фестивалю «Кіносарай» із хутора Обирок до Києва евакуювався й Kharkiv MeetDocs. З 1 по 6 жовтня буде чимало потужних прем’єр. Порівняти ці фільми із попередніми документальними роботами можна протягом двох тижнів на Megogo.
У цьому святі виходу кіно з пандемії зустрілися дві протилежності: документальна й художня історія мешканців будинку «Слово». Так само, як і ми, каже кінорежисер обох фільмів Тарас Томенко, у Харкові колись заварювали чай сучасники Миколи Хвильового і Леся Курбаса.
Кіноекспедиція сценаристів Тараса Томенка та Любові Якимчук тривала кілька років. Сподіваюся тільки, в архівах тепер, окрім справ розстріляних письменників, видають коньяк чи хоча б заспокійливі.
Встигнути з кіно авторам пощастило до великої війни: у березні будинок «Слово» частково зруйнували орки. Адже тепер в історичній будівлі — сучасні квартири з таким тригерами для росіян, як унітази, пралки чи міксери. Та попри обстріли, перший показ художнього фільму про «Слово» відбувся в Харкові. Це було в липні, глядачі зібрались у бункері.
Поки кінотеатри працюють, краще і в Києві поспішити на фільми. Документальний «Будинок “Слово”» (2017) знаковий ювелірною роботою з хронікою: до артефактів, документів чи цитат творча група не додала нічого зайвого, зосередившись на оригінальному їх поєднанні.
Нова, художня версія свідчень про розстріляне відродження, «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», навпаки, є історичною реконструкцією. Тут чорно-білі знимки оживають, а до фактів додається авторська інтонація. Зокрема, завербований НКВС графоман нагадує молодого Путіна.
В ігровому фільмі Тараса Томенка твори Семенка й Тичини мають прозвучати за крок до розстрілів інтелігенції («Такий я ніжний, такий тривожний», писав у 1923-му Володимир Сосюра). І завдяки кіно звучатимуть ще. Бо якщо умовною батьківщиною джазу вважають Новий Орлеан, то історію справжньої поезії варто вивчати з будинку «Слово». Тему розкрито: завдяки Україні світ дізнався, що в межах системи СРСР навіть «Сонячних кларнетів» не буває без брехні, моральних і фізичних тортур. Цю систему країна Рад починала з безлічі обіцянок: від солярію й дитсадка до послуг майбутніх радянських письменників.
Юля Зелінська
Моя рекомендація тим, хто шанує українську книжку та, сподіваюсь, знає Андрія Васильєва, який пише під псевдонімом Дорж Бату. Цьогорічна історія автора про Коко Шанель з неінтригуючою назвою — «Коко 2.0» — весела й фантастична. Пригоди є продовженням попередньої розповіді про подорож у часі Моцарта («Моцарт 2.0»). Із передмови, що написала дружина Андрія, дизайнерка одягу Ярина Жук, зрозуміл, хто надихнув автора та був консультантом у світі моди: «Ця книга задумувалась і писалась до повномасштабної війни з Росією. Коли небо було блакитним… Ми розмовляли про те, як несерйозно зазвичай люди ставляться до моди, вважаючи її чимось гламурним і легковажним, у той час, коли ця галузь є однією з найбільших у світі… тільки уявіть, в цій індустрії працевлаштовано 3 мільярди і 348,1 мільйона людей…
Сьогодні у нас, як і у більшості українців, досі на календарі 24 лютого, і в контексті української боротьби проти російської агресії все, що нас хвилювало донедавна, було поставлено на паузу… Нехай вам не завадить те, що книга писалась до війни. Вона про добро. А русні — пи*да».
Купуйте українські книжки! Бо, як пише Дорж у фейсбуку, постійно оголошуючи збір коштів на потреби ЗСУ: «Ворог хоче знищити нашу культуру, мистецтво, музику і літературу. Не дамо йому це зробити! І допоможемо ЗСУ, котре захищає Україну!».
Ярослав Зубченко
Є такий сайт — Reddit. Майже весь англомовний контент, який ви бачите, — від цікавих фактів до смішних відео — найімовірніше починається там. Де його публікують користувачі в тематичних спільнотах.
Сьогодні хочу порадити вам спільноту Non Credible Defense (Недостовірна оборона). Моє улюблене джерело мемів про Росію. Якщо ви колись чули про NAFO, то розумієте, чого очікувати. Якщо ні — готуйтеся до шитпостингу, кровожерливих жартів про росіян та неймовірної підтримки України. Головна мрія середнього дописувача полягає в тому, щоб НАТО передало всю зброю Польщі, виключило її з Альянсу й вона спокійно могла приєднатися до денацифікації росіян. Також місцевий народ фанатіє від державної комунікації українців. Очевидно, на Заході не прийнято, коли Міноборони цитує аніме та розмальовує HIMARS на честь мемів.
Загалом, приєднуйтеся, але стережіться хтивих картинок із F-35.
Фото: ДержКіно України / фейсбук
